У не дуже відомій мок’юментарі-комедії Венсана Лану “Вампіри” (Vampires, 2010) протагоністи фільму, бельгійська родина вампірів, порушують правила свого ком’юніті і покарана вигнанням в Канаду. Там пихата, старовинна родина аристократичних вампірів потрапляє в шокуюче для себе середовище. Вампірська громада Канади не тільки виступає за соціалізацію вампірів у людському суспільстві, а й змушує наших героїв працювати, чого за сотні років життя вони не робили ніколи, а їх діти страждають від докорів сумління і нападів гуманізму. Не так вже й дивно, що дебют Аріан Луї-Сейз, в якому теж йдеться про сучасних вампірів, що стикаються із сучасними проблемами, з’явився саме в Канаді – тамтешня вампірська спільнота, здається, є найпрогресивнішою.
Звісно, що різниця між фільмами теж величезна. Лану, перш за все, зняв соціальну алегорію. Чого тільки варті постійни жалоби вампірів в Бельгії, що вони вимушені тепер їсти “брудних” мігрантів, яких їм поставляє поліція, і як вони скучили за “білою” кров’ю. “Вампірка-гуманістка шукає суїцидального добровольця” (ВГШСД) грає багато нот одразу, — це меланхолійний вампірський ромком, це стрічка про етичне споживання, розіграна персонажами розгублених, депресивних підлітків у декораціях нічного Монреаля, але він точно не є настільки соціальним фільмом. Проблеми його головної героїні дуже легко транспонувати у етичні дилеми людей сучасного світу, особливо тих, які намагаються жити, принаймні не вбиваючи інших живих істот. Проте сам фільм існує у дисперсному соціальному середовищі, де є хіба лише окремі суб’єкти. Він показово нехтує тим, щоб представити головну героїню на ім’я Сашá та її родину хоч в скільки-небудь реалістичній ситуації (що цілком зрозуміло), але й навіть не хоче враховувати досвід самого вампірського кіно, тому що він зруйнує цей фільм. Навіть його головна етична проблема, молода жінка-вампір у ніжному підлітковому віці 68 років все ще відмовляється вбивати людей, щоб їсти, представлена як особиста.
Звісно, наближення до реалістичності само по собі дає зрозуміти у якій глядач чутливості знаходиться і про що буде кіно. Вампіри в кіно заяложені з усіх боків, причому, як і перевертні, вони значно рідше використовуються як просто монстри, що п’ють кров, тому що так вони втрачають головну перевагу використання їх у подвійному реєстрі – у якості кровожерливих чудовиськ і водночас розумних, моральних істот. У цих обох режимах вони існують в кіно значно частіше, додаючи до висвітлення цілковито людських проблем, зазвичай у золотому трикутнику “секс-смерть-іншість”, кілька фантастичних елементів, які роблять наші людські проблеми більш випуклими. І ВГШСД дає зрозуміти в якому ми світі дуже швидко. Вампіри виглядають люди, поводяться як люди, мають родини і дітей і навіть самі суспільні структури в них нагадують людські настільки, що коли у вступі до фільму маленьке вампірятко Саша має проблеми з іклами, які чомусь в неї не ростуть, люблячі тато і мама вирушають разом з нею до лікаря, який встановлює, що проблема, мабуть, неврологічна. Отже, це фільм, де людська іпостась вампірів дуже виразна, а монструозна майже відсутня. Власне, його головний конфлікт в тому, що героїня не хоче ставати чудовиськом.
Саша виростає у молоду жінку, а ікла так і не ростуть. У цій конкретній міфології вони мають збільшуватися перед безпосереднім нападом на людину, а отже є знаком агресивності, а з останньою в Саші якраз і проблема. Вона є вампікою-гуманісткою, і відмовляється полювати на людей, втім, це не заважає їй полювати на пакетики крові в холодильнику. Отже, Саша в 68 років продовжує сидіти на шиї батьків, хоча ми змушені існувати у вампірській реальності, тому проблема здається невирішуваною для героїні – особисто чи ні, але вона все одно регулярно долучається до того, що гинуть люди. У відчайдушній спробі проявити суворість, родина відправляє Сашу жити до кузени, яка навчить як не прикладом, то примусом, але дівчина і там вперто не їсть і тихо тане замість того, щоб підкоритися своїй вампірській природі. В якийсь момент вона вирішує розібратися з проблемою радикально, налупившися картоплі фрі, щоб померти молодою. У даній міфології людська їжа для вампірів є отрутою, однак вибір саме фаст фуду здається іронічним. Але коли картоплина, з якої зловісно звисає розтоплений сир вже піднесена до рота, Саша бачить соціальну рекламу груп допомоги суїцидальним особам.
На зустрічі анонімних суїцидальних осіб вона зустрічає Пола, депресивного підлітка, якому фільм вже надав певний екранний час для представлення глядачам ( і для якого, до речі, розплавлений сир теж має погані конотації. Сир в цьому фільмі чи не головний антагоніст). Після незграбного знайомства два підлітка різних біологічних видів знаходять щось спільне. Пол радо віддасть свою кров Саші, хоч у своїй смерті ставши комусь корисним. Отже, після того як гуманістка-вампірка нарешті знаходить волонтера-самогубця фільм нарешті пояснює свою назву і переходить до наступної стадії – пояснення його підтексту, оскільки назва очевидно парафразує об’яву про знайомство, але перетворює її стандартний текст у дивний парадокс. Перед ним опиняється і наша пара. Кроки назустріч один одному вони зробили ніби для того, щоб одна випила кров іншого, але справжня причина, здається, дещо в іншому. Герої не можуть це визнати, тому прокрастинують у той меланхолійний підлітковий спосіб, що знаходить для них сценарій.
Саме у другій другій половині цей фільм все-таки якимось чином знаходить не тільки свій ритм, а й свою внутрішню якість і свій хоч який оригінальний сюжет. Він так і не вибирається з ями, в якій намішано штампів гіпстерського американського інді 2000-х про незграбних депресивних підлітків (з огляду на тематику спадає на думку особливо Wristcutters: A Love Story), і вампірського кіно з усіма його надочевидними і заяложеними алегоріями, але до його стилістичної цілісності додається певна і тематична завершеність. Звісно, ця частина і має бути веселішою, тому що нарешті наші герої хочуть хоч чогось, окрім того, щоб впасти і вмерти, але й фільм нарешті починає повноцінно працювати водночас в жанровому і анти-жанровому режимах, що закладені концепцією “вампірка-гуманістка” в саму сутність цього фільму.
Зрештою, про нього цікаво думати в контексті не того, що це offbeat інді-фільм із зміщенним центром тяжіння, а в контексті його “канадськості”. Звісно що не тільки через проблему головної героїні, бо де б вона ще мала з’явитися, як не в країні, один з головних стереотипів про мешканців якого є те, що вони є занадто ввічливими і постійно за все вибачаються. Меланхолійність ГВШДС зрештою змушує думати не тільки про американське інді, а й про “Скота Пілігріма”, про “Останню ніч” (Last Night, 1998), герої якого теж чекають на свою смерть разом із смертю всього світу, й навіть про культову “Хвилю злочинності” (Crime Wave, 1985), бо як і головний герой фільма Джона Пейза, цей фільм теж знає як написати початок і закінчення історії, але має проблеми із серединою. З фіналом фільм точно знає що робити, й навіть знаходить максимально непідходящу пісню, тобто робить все як треба у тій тональності і традиції, що для себе обрав. Щоправда, “Вампірка-гуманістка шукає суїцидального добровольця” закінчує там, де купа вампірських фільмів якраз починають, роблячи всю конструкцію фільму, строго кажучи, не більше ніж вправою у визначеній тренувальній реальності, але саме так часто і виглядають перші фільми, причому не гірші, до яких і належить фільм Аріан Луї-Сейз.
