В трендах знову горор від австралійських братів, але на відміну від “Говори до мене”, “Вечірнє шоу з дияволом” не є дебютом від ютуберів, а третьою стрічкою режисерів, сценаристів, а в даному випадку і монтажерів, Кемерона і Коліна Кейрнзів, які в цьому бізнесі досить давно. Втім, це точно перший їх фільм, з яким вони виграли джек-пот. “Вечірнє шоу з дияволом” видає себе за майстер-плівку одного з найвідоміших вечірніх ток-шоу в альтернативній історії США – гелловинського випуску 1977 року “Нічних сов” на каналі UBC, що транслювався наживо. Шоу, на якому у відчайдушній спробі повернути високі рейтинги своїй програмі, її гост Джек Делрой (Девід Дастмалчян) вирішив запропонувати глядачеві трохи більше, ніж той звик зазвичай споживати перед сном і телевізором. І таки запропонував.
Вступні сцени з невідомим нам закадровим оповідачем надають необхідний контекст майбутніх подій. “Нічні сови” вперше виходять в етер 1971 року – розумний вибір дати, що припадає на рік величезної переорієнтації американського тв на контент для міських глядачів (Rural Purge). Опівнічне ток-шоу з гостом Джеком Делроєм, що прийшов з чиказького радіо, – типова програма того штибу, що були популяризовані шоу Джонні Карсона, але з інтеракцією з публікою, присутньою в залі. Шоу миттєво стає популярним, що пов’язують також і з дотичністю Джека до елітного, закритого, чоловічого клубу The Grove (з цілком реальним прототипом, між іншим), таємничість якого дорівнює лише його впливовості. У найвищій точці кар’єри шоу Джека, однак, все одно є лише другим після шоу того таки Карсона. Навіть коли кохана дружина Джека в 1976 році стає хворою на рак і він робить її гостем програми за кілька тижнів до її смерті, випуску все одно не вистачає одного пункту, щоб наздогнати головне вечірнє шоу США. Рік потому гелловінський випуск 1977 року має стати фіналом відчайдушних спроб Делроя підвищити рейтинги, які за минулі місяці призводили тільки до ще більшої руїни, в яку перетворювалося колись друге в країні вечірнє шоу.
Цей фільм ще можна віднести до “найдених плівок” (found footage), хоча цей жанр/техніка виконання фільму вже у свій період розквіту 10-15 років тому поступово відмовлявся від претензій на те, що продемонстроване перед нами “сталося насправді”. Більшість фільмів ще притримувались формату, але вже тоді його активно збагачували інші елементи, які не могли існувати в стрічці, що буцімто відображає реальні події. “Вечірнє шоу з дияволом” якраз є чудовим наслідком тих цілком логічних мутацій. У головній ролі тут дуже впізнаваний Дастмалчян, й тільки це унеможливлює правдивість продемонстрованого. Фільм жваво тасує чотирма форматами зображення і змішує чорно-білу кінозйомку з кольоровою відеозйомкою (всі є цифровими імітаціями). Наявність і необхідність більшості цих характеристик і змін все ще обґрунтовані з огляду на псевдодокументальний характер фільму, але фільм не женеться за чистотою підробки, коли не може її дотримуватися. І звісно, що досить легко перевірити – ніякого ток-шоу “Нічні сови” (Night Owls) з гостом Джеком Делроєм в США 1970-х не виходило на каналі UBC, бо не існувало ані Джека Делроя, ані шоу, ані самого каналу.
Отже, те, що ми бачимо майже весь фільм, видається за запис шоу (формат 4:3, м’яке зображення на кшталт відео), однак до нього додані чорно-білі фрагменти (європейський широкоформат 1.66) у тих частинах шоу, де мають бути рекламні паузи, ніби хтось вправно і на декілька камер робив окремий фільм про те, як знімається та сама програма. Гості шоу є цілком очікуваними для формату і часу випуску. Це однаково екстравагантно одягнені Медіум (Файссал Баззі) і Скептік (Ієн Блісс), до яких згодом буде додано центральне блюдо шоу – пара з парапсихологині (Лора Гордон) та її об’єкта дослідження – дівчини (Інґрід Тореллі), яка до десяти років жила в будинку лідера сатанинського культу. Як стверджує парапсихологиня, дівчина, якій зараз 13, все ще одержима демоном. Тепер, за очевидною інтенцією автора шоу, всі ці гості вони мають розважити американську публіку біля телевізорів у гелловінський вечір кітчевим набором не стільки надприродного, скільки стереотипів самої культури, які ТВ повертає до американських вітален у якості добре артикульованого продукту. Але щось, як завжди, піде не так.
Для братів Кейрнзів це вже другий горор про телебачення. Їх попередній фільм був присвячений телешоу, де розігрують випадкових перехожих, створюючи для них щось на кшталт ситуацій з фільмів жахів. І хоча новий фільм розділяє тему привертання уваги телебаченням будь-якою ціною і теж не завжди має серйозний тон, “Вечірнє шоу з дияволом” набагато складніше влаштований. Іноді його прагнення до об’ємності дратує, тому що він легко міг би позбутися чорно-білих епізодів і міг би стати чи не найкращим епізодом в історії якої-небудь антології на кшталт V/H/S. Автори фільму, натомість, вирішили, що в них на руках занадто гарна ідея, щоб не зробити окремий фільм. Втім, це навіть не претензія до фільму, оскільки “Вечірнє шоу з дияволом” надочевидно побудований через головного героя, тому переймається тим, щоб створити більш об’ємні психологічну картину, ніж ту, яку дає безпосередній запис шоу.
Однак, якщо обмежитися тільки-но записом самого шоу, це все одно непересічно побудоване кіно. Взагалі конструкція цього фільму неймовірно цікаво перетинається з одним найвідоміших і найскандальніших шоу на британському телебаченні. Власне, не шоу, а просто телефільмом від BBC, що був показаний на каналі у вечір Гелловіна 1992 року, але більшість глядачів сприйняли його як шоу наживо. Це “На варті привидів” (Ghostwatch, 1992) – фільм, що прикидається шоу про будинок в Лондоні, мешканки якого, жінка і дві її дочки, переконують, що з ними живе досить агресивний привид, якого вони називають Пайпс (Pipes).
Звісно, обидва фільми мають багато відмінностей і найскоріше є незалежними один від одного. Кейрнси навіть стверджують, що вперше почули про “На варті привидів” щонайменше після декількох драфтів їх власного сценарію. Якщо “Вечірнє шоу з дияволом” імітує класичне ток-шоу з публкіою в залі, то “На варті привидів” є студією із включеннями наживо із самого будинку, де кілька репортерів полюють на того самого привида (презентера і репортерів грають реальні презентер і репортери BBC, тому фільм, під час свого єдиного показу на ТВ мав такий ефект). Однак, їх легко порівнювати через і структурну побудову і схожість конкретних елементів. В обох фільмах ритм відбивається повторювальними подіями. В австралійській стрічці це необхідні рекламні паузи, коли вона пересмикується в чб, а у британському фільмі – дзвінки в студію від нібито глядачів шоу, втім, справжня функція останніх в тому, щоб додавати нову інформацію від людей, що реагують на побачене під час шоу. Вона змушує переоцінювати і нас і героїв фільму те, що вони вже бачили, і будувати нові гіпотези чиїм привидом, власне, є Пайпс, тому що інформація часто не складається в логічну картину, а суперечить одна одній.
Так само на суперечностях будується і “Вечірнє шоу з дияволом”. Тут вистачає і червоних селедок, але й без цього основний наратив, якщо повернутися і оглянути весь фільм після його фіналу, вочевидь, має, як мінімум, два причинно-наслідкові ланцюги. Перша – це історія про привида і, схоже на те, історія помсти. До речі, “Вечірнє шоу з дияволом” так само, як і британський фільм, буквально на мить додає в декілька кадрів образи своїх привидів – в “На варті привидів” їх було, за словами режисерки фільму, 13, а в австралійському фільмі їх поки знайшли, як мінімум, два, не рахуючи того очевидного для всіх, з якого починається кульмінаційний гармидер. Другий ланцюг можна означити як сатанинсько-ритуалістичний, що в фіналі набуде очевидних характеристик метанаративу. Але для повного пояснення того, що відбулося в “Вечірнє шоу з дияволом”, кожен окремий наратив не є задовільним. Їх взаємні відносини і навіть їх межі також не повністю зрозумілі. Але разом вони дають дошкульгати до кінця історії саме головного героя – те, що фільм може пожертвувати заради нього навіть стилістичною когерентністю, є найбільш очевидним у фінальному сегменті, коли те, що ми бачимо, вже не може бути ані записом шоу, ані фільмом про зйомки шоу. Це, скоріше, говорить про те, що “Вечрніє шоу з дияволом” центровано на герої, і не стільки розповідає про диявольський план або справедливу відплату, скільки історію про те, як безвідповідальність, що спричинена залежністю від публічної уваги, власноруч відкриває браму в пекло, ефективно поєднуючи ідею телебачення і ідею диявола. Але до цього “Вечірнє шоу з дияволом” додає справді унікальний прийом.
Однією з найтрадиційніших характеристик диявола є те, що він лорд омани і брехні. Він майстер несправжнього і ілюзій, що обдурюють довірливу публіку. Якщо навіть залишити в спокої узагальнені характеристики телебачення як керованої ілюзії реальності, їх можна побачити в цьому фільмі на конкретному прикладі. У своєму гелловінському шоу Джек Делрой створює саме ілюзію – він хоче продати публіці “реального” диявола, у той же час знаючи, що його не існує. Проте існують цілком реальні рейтинги, які приязно посміхаються до сенсаційного контенту. Все інше у фільмі можна розглядати як реакцію диявола, якщо хочете, але ціллю диявола не є сам Джек. Він є ключом, що відкриває доступ до його аудиторії, тобто нас. І щоб це продемонструвати “Вечірнє шоу з дияволом” вигадує взаємодію з глядачем у сцені, аналогів якої я поки що пригадати безсилий. Саме вона та її наслідки є доданою вартістю цього фільму, за великим рахунком, – тим, що перетворює дуже милий і з любов’ю створений фільм на щось виразно своєрідне.
У “Вечірнього шоу з дияволом” досить незвична форма представлення. Це фільм про шоу, що не знає, що воно є фільмом, тому для нього нібито не існує четвертої стіни. Гост шоу звертається до своїх глядачів безпосередньо, але з тією різницею, що це глядачі шоу, а не фільму. Втім, оскільки “Вечірнє шоу з дияволом” робить вигляд, це “знайдна плівка” того дурнозвісного шоу, то глядачів фільму можна прирівняти до глядачів шоу. Моделлю оповіді ток-шоу нібито є дуже стандартизована парадигма представлення його подій через систему з декількох камер, стандартизованою системою відображення подій, відомим принципом вибору камери, яка обирається режисером трансляції основною, написаним сценарієм, що передбачає очікувану секвенцією подій. Якщо інший фільм може від нас ховати дещо й представляти оповідь від “ненадійного оповідача”, якщо він центрується на головному персонажі, що не надто об’єктивно сприймає реальність, то тут подібна модель не може бути втілена. Сам сенс фільмування шоу в тому, що побачене нами може бути як завгодно сконструйовано і зманіпульовано за лаштунками шоу, але те що ми бачимо на екрані є об’єктивною “правдою” 25 кадрів в секунду. “Вечірнє шоу з дияволом” робить особливий наголос на цьому – плівка не бреше, але водночас фільм обходить цю умову у одній сцені.
В ній учасникі шоу змушені переглянути вже записану його частину і переконатися в тому, що побачене ними було лише результатом маніпуляції їх сприйняттям. Але головне тут не сприйняття героїв, а глядачів. Повторений епізод вживу і у записі виглядає по-різному також і для глядачів фільму, оскільки в першому випадку ними так само маніпулювали, як і героями, а в другому – ні. Це унікальний прийом, оскільки він має на увазі те, що сам глядач є ненадійним приймачем інформації. Плівка може й не бреше, але на приймач можна вплинути, тому, за деяких умов, глядач може ніколи не побачити записаного на плівці.
Впродовж своєї історії саме горор особливо активно шукав взаємодії саме з глядачами. Власне, сам цей жанр найчастіше визначається через вплив на глядача – він лякає. Горор звертався до них безпосередньо до фільму (починаючи ще з “Франкенштейну” 31 року), маніпулював ними під час перегляду фільму в кінотеатрі (позакінематографічні трюки Вільяма Касла), створював рекурсивні наративи, що зверталися до глядачів та їх сприйняття (чудовим прикладом буде видатний “Біль” (Angustia, 1987) Біґаса Луни). Але вони всі методи взаємодії базувалися на тому, що навіть якщо вони маніпулюють глядачем, вони можуть розраховувати на консистентність глядацької когнітивної системи сприйняття – саме тому вони можуть ними маніпулювати за заздалегідь визначеними правилами. Ми не знаємо, що герой або героїня вже на початку фільму мертві, тому що фільм ховає від нас цю інформацію. Ми не знаємо, що вбивця і жертва є тою самою особою через особливості представленням нам їх історій. Але “Вечірнє шоу з дияволом” стверджує, що сприйняття кінореальності глядачем не є фундаментально надійним. Плівка, об’єктивний запис того, що відбулося перед об’єктивом, може брехати, в чому можна переконатися, передивившися фільм ще раз. Причому іронія в тому, що оскільки ми всі бачимо не “справжнє шоу”, що наробило галасу в 1977 році, а фільм, в нас немає вибору – кожен раз ми приречені дивитися некоректну версію подій через те, що “плівка не бреше”, але вже умовна плівка фільму “Вечірнє шоу з дияволом”.
З появою цієї чарівної сцени першим спадають на думку навіть не горори, а документальні фільми нашого Фелікса Соболєва, особливо “Я та інші”, хоча методи, якими ставиться під сумнів наше сприйняття побаченого, в них дуже різні. В “Вечірньому шоу з дияволом” ця сцена необхідна, напевно, для фінальної ілюзії, коли якимось дивовижним чином вже здається, що об’єктом цього фільму є саме глядач. І фільм завершується в той момент, коли диявол і телебачення ( а з ним і кіно) видаються повними синонимами один одного, а глядачі – ними створеним продуктом. Абракадабра.
