Другий фільм Роуз Ґласс вийшов дивнішим за перший. І це навіть не враховуючи параду лякаючих зачісок, особливо того казна-що, що сконструйоване на голові персонажа Еда Гарріса – все-таки події фільму відбуваються у 1980-і роки десь у глибоких американських нетрях, на що варто зважати. Певний тематичний зв’язок між її фільмами також є. Після “Святої Мод” у фокусі “Любові, брехні та кровопролитті” знову нав’язливі стани і обсесії, які нічим гарним для персонажів закінчитися не можуть. Як моральні історії застереження обидві стрічки, однак, не працюють. І дійсно, якщо ці стани такі погані і деструктивні, б куди простіше було зняти фільм про дідуся, що буде тихо тихо насолоджуватися сонячною погодою, сидячи на лавочці, і щасливо подзьобувати весь фільм галетну печивку. Але ж хто ж це буде дивитися. Як багато інших режисерів і режисерок садистського штибу, Роуз Ґласс, вочевидь, полюбляє дати своїм героям цілий оберемок обсесій, створити їм через це купу проблем і потім трохи помучити. Або навіть не трохи. Вони все одно лише персонажі. До того ж, здається, вона знає для чого.
Отже, американське деінде кінця 80-х років. Найточніше означення часу – нещодавній вихід “Міцного горішка”. Маленьке містечко, активності мешканців якого, здається, обмежуються двома закладами – тренувальною залою, де наполегливо пітніють навіть жінки середнього віку, й клуб любителів зброї – міксу тиру, бару і кав’ярні просто неба. В першому працює Лу (Крістен Стюарт), молода жінка у звичному асоціальному психотипі Крістен Стюарт. Досить швидко зрозуміло, що це місце, де зі стін дивляться постери “Кидають справу тільки слабаки” і “Біль – це лише слабкість, що виходить з твого тіла” не зовсім для неї. Щоправда, вона теж досить цілеспрямована, в чому можна переконатися в одній з перших сцен, коли Лу прочищає забитий туалет (успішно). Все містечко знає, що вона лесбіянка, але вибору в неї, здається, немає крім Дейзі (Анна Баришников), яка пропонує себе аж занадто явно, але, здається, Лу миліше чистити туалети, до того ж фільм явно перестарався із жовтизною зубів і немитим волоссям Дейзі, сигналізуючи цими рисами, що вона не вибір Крістен Стюарт. В другому закладі трохи згодом починає працювати офіціанткою Джекі (Кеті О’Браян), яка тільки-но прибула в містечко і спритно заробила своє робоче місце на передньому сидінні Шевроле Камаро в ДжейДжея (Дейв Франко). Клубом любителів постріляти керує і володіє водночас Ед Гарріс із тою фантасмагоричною дивиною на голові. Його персонажа теж звуть Лу.
Те, що героїні Крістен Стюарт і Кеті О’Браян починають фільм не на своїх місцях, спочатку може здатися неочевидним стосовно обох, – глядачі ще не володіють всією інформацією. Але не стосовно героїні О’Браян. Її Джекі може просто зараз брати участь у бодибілберських змаганнях. І власне коли увечері після важкого робочого дня вона приходить потренуватися в джим, цей фільм починається насправді: Лу-Крістен зустрічається поглядом з її натренованими сідницями, а потім з очима, після чого обидві жінки приречені на палкий роман на стероїдах. Стероїди, окрім метафоричного сенсу, з’являються і в прямому – в перший же вечір Лу-Крістен пропонує впухати Джекі трохи для об’єму, причому безкоштовно. Цих пляшечок тут стільки через активність тутешних відвідувачів, що їх можна найти з десяток просто під час прибирання зали, незважаючи на їх нелегальність і необхідність підпільного замовлення. Найскоріше, Лу-Крістен бреше – їй просто хочеться щось дати жінці, яка їй подобається.
Про те, з чого буде будуватися сюжетна частина, поки Джекі і Лу займаються цікавими сексуальними дослідами, вивчаючи одна одну, теж, треба віддати належне, фільм не забуває. Досить швидко стає зрозумілим, що ми в середині історії, якій вже багато років та в яку Джекі втрапила як в ту халепу. Лу-Крістен і Лу-Еда звуть однаково не просто так. Лу-Крістен є донькою головного місцевого кримінального боса Лу-Еда, з яким вона не розмовляє вже 12 років з того самого моменту, про що гучними натяками тут проголошують тут декілька разів, як зникла мати і дружина, відповідно, Лу і Лу.
Для опису ситуації в “Любов, брехня і кровопролиття” добре підходить, як не дивно, “Хрещений батько, з Едом Гаррісом у ролі містечкового Брандо, і в якого не три сини, а дві доньки. Одна з них, власне, це Стюарт, грає такого собі Аль-Пачіну – з іншим анамнезом, але тією самою огидою до справ батька. Колись, як стверджують агенти ФБР, що сором’язливо з’являються на обрії то тут, то сям, вона дуже завзято брала участь в його операціях (власне тому їй місце в клубі з батьком, як стає зрозуміло трохи згодом), але зав’язала вже позначену кількість років тому, вважає покидьком, але чомусь працює в його стероїдному спортцентрі, бо джим теж належить, як і все тут, мабуть, Лу-старшому і страшному. Його інша донька Бет (Джена Мелоун), натомість, цілком відповідає ролі доньки Конні Корлеоне в фільмі Копполи хоча б в тому, що має ту саму проблему – її б’є чоловік. Останній – це той самий герой Дейва Франко, з яким ми вже зустрічалися на передньому сидінні його автівки й який працює з Лу-Едом у клубі озброєних і готових зробити Америку великою знову. Він і є причина чому Крістен-Аль-Пачіно не покидає це мерзенне містечко, а продовжує там жити – заради захисту сестри. Втім, як нас вчить “Хрещений батько”, Аль Пачіно не відіграє суттєвої ролі в тому, що станеться з чоловіком Конні. Для цього нам потрібен Соні Корлеоне, серед нащадків якого у нашого хрещеного батька ніби не і має, тому стрічці Ґласс треба знайти вихід з такої складної ситуації.
Тобто аналогії, звісно, треба сприймати лише на рівні взаємозв’язків, оскільки тутешній брандо не має благородного італійського акценту і щок бульдога, проте має химерне поєднання лисини і довгого волосся, керує містечком буквально з вагончику, має обсесію на жуках і в періоди роздратування люто їх жере. І сам сюжет хоча ніби й поділяє принаймні один важливий сюжетний елемент з фільмом Копполи, мотивації і ситуації тут надто різні, щоб фільм міг розвиватися хоч у якийсь бік дотичний до класики 72 року. Стрічка Ґласс є надочевидним фільмом про обсесії і залежності, причому любов, або ті різні нав’язливі стани, що під нею розуміють герої та героїні, тут виграє одну з головних ролей. Власне, вона з’являється першим словом у назві, що в оригінальному англійському варіанті запозичене з назви квітки love-lies-bleeding, що укранською має куди менш романтичну назву щириця хвостата. І розвивається цей фільм подібно не до гангстерської саги, яка щосили пестить своїх антигероїв, а, скоріше, як провінційний неонуар 80-х, де всі однаково сумнівні ззовні і зсередини. Такі фільми часто пов’язують з дебютом Коенів, але тих криваво-романтичних фільмів у нескінченому американському ніде, де глядачі йдуть за хаотичним шляхом героїв по сліду з усіх типів їх тілесних рідин, було саме в ту декаду багато.
Найцікавіше в “Любов, брехня та кровопролиття” та сама моральна амбівалентність, що часто супроводжує нуари, які зрідка заселені класичними героями, що є моральними якорями історії, проте анти-героями вони забиті зверху донизу. І тому цей фільм, а особливо його підсумки, важко пояснити тріумфом, наприклад, любові, оскільки вона тут є лише одним з багатьох нав’язливих станів і залежностей, що їх намагаються позбутися, як того ж куріння у героїні Стюарт. Навіть не наближаючись до опису сюжету другої половини фільму, не можна не зазначити, що фінал цього фільму змушує розуміти його у надто оптимістичному світлі чи принаймні створює деяку спантеличеність щодо різниці між тим, що ми бачили і до чого зрештою прийшли. Звісно, фільм Ґласс сам розставляє всі пастки, полегшуючи справу глядачам. Ти неминуче починаєш відчувати емпатію до героїнь, тому у фіналі важко бути не на їхньому боці і не сприймати закінчення як певну перемогу, хоча продемонстроване не є ані закінченою історію, ані тою, що має мати таке вже оптимістичне продовження, а всі без виключення герої і героїні фільму разом з головними не є у підсумку тими, на чому боці ми маємо буцімто бути. Скоріш, вони просто є кращим, що тут є.
Те, як створена стрічка, зрештою веде навіть досвідчених рецензентів до цікавих слів, як-от Оуена Глайбермана з Variety, що говорить про те, що любов Джекі і Лу має підґрунтя в “новій жіночій силі” (new feminine power). Однак, це твердження проблематичне навіть якщо розширити його тим, що, мовляв, Джекі та Лу заслуговують на іншу долю, тому що чинять спротив патріархально-злочинному ладу містечка і, власне, всьому суспільному устрою. А ті хто не чинять, то не заслуговують. Можливо, саме це і мається на увазі, бо присутність подібних фільмів помітна в американському мейнстримі, хоча подібна точка зору не тільки надто ексклюзивна, вона ще й дуже жорстока до всіх інших жінок, не про кожну з яких у цьому фільмі взагалі можна сказати підкоряються вони чомусь або ні. Власне, мені здається, що проти цього свідчить і сам фільм в одній з останніх сцен, тій, у відкритому багажнику пікапу, без якої фільм міг обійтися дуже легко, але спеціально не тільки придумав її, а й додав до портрету головної героїні останнього, дуже яскравого штриху. Вважати “Любов, брехня та кровопролиття” фільмом про нову жіночу силу після неї видається майже мізогінним.
Звісно, у фільмі не тільки можна все – кожен фільм, навіть більш очевидний з огляду його етики, працює в обох напрямках. Фільм Ґласс теж не схожий на твір з форсованим етичним месседжем. Він дуже цікавиться обсесіями й знаходить декілька цікавих візуальних рішень для їх демонстрації, але не є аналітичним і дисциплінованим фільмом. І насамперед не є психологічним. Його не цікавить генеалогія залежностей в даній культурі. Цей фільм є середовищем, в якому демонструється те, як суспільство, що існує в певній етнічній, сексуальній, суспільній, економічній і емоційній матрицях, завжди у один той самий спосіб намагається знайти вихід із станів, що його фруструють. Ґласс, що сама є англійкою, зробила фільм, який часто сприймається дуже “американським” тематично і стилістично, але іронія, здається ,в тому, що “Любов, рехня та кровопролиття” здається злою пародією – причому навряд на американське життя, але точно на форми його відображення на екрані. Вона викрутила дуже типову і стійку рису героїв американського кіно впродовж всієї його історії, а саме цілеспрямованість, до 11 по 10-бальній шкалі. Фільм і починає з наполегливої демонстрації агресивно-мотивуючих постерів в тренувальному залі, як певної парадигми, в якій будуть існувати всі герої. І те, що це квір-персонажі не міняє сутність парадигми – міняє тільки схильність рецензентів, які занадто звикли, що квір може бути тільки чимось гарним. Тобто, персонажки Стюарт і О’Браян є майже найгарнішим, що тут є, але це не міняє сутності. Друга стрічка Ґласс є ніби представником альтернативного канону історій про Американу, історією про дуже вмотивованих і часто страшенно ефективних, собі на горе, ідіотів, що впирскує своїм героям і героїням стероїди, що перетворюють цілеспрямованість на страшну гіперактивність, що винищує навколо себе все, поки не залишиться нічого, що заважатиме справжньому щастю – не схоже, що коли-небудь досяжному. Його героїніц справді цілком можливо відповідають на вкорінені, репресивні патерни самого суспільства, але вони є такою самою психотичною частиною й через це не мають інших методів реагування, крім запропонованих середовищем, в якому вони існують.
