Фільми на кшталт “Підхожої плоті” часто називають оммажами, але стрічка Джо Лінча є дещо більшим, ніж любовним листом до горорів 80-х. Він докладає значно більше зусиль, щоб виглядати фільмом режисера, який раптом перестрибнув з 1990 в 2023 рік і отримав змогу зняти приблизно те саме, що й 30 років тому. Ідентифікувати цього режисера, до того ж, нескладно. Це Стюарт Гордон, режисер найбільш відомий цілою серією екранизацій Говарда Лавкрафта, більшу частину яких він зняв в 80-х і на початку 90-х.
Цей фільм теж є екранізацією твору Лавкрафта, а саме оповідання “Потвори на порозі”, яке зазвичай розміщують поблизу до гіршого кінця його творчості. В цьому оповіданні немає улюблених письменником ктулху і шуб-ніггуратів, як і візій колосальних міст давніх богів. Хоча він знаходиться в одному всесвіті разом з Некрономіконом, університетом Міскатоніку й вигаданими містечками Нової Англії, його основна історія розповідає про зловісне створіння, яке вміє перестрибувати з тіла в тіло, маючи змогу продовжувати своє життя в нових тілах, позбавляючись старих. Такий сюжет не потребує стільки аніматроніки, латексу та фейкової крові, як в інших фільмах Ґордона, однак в “Підхожій плоті” присутня навіть більш важлива частина його фільмів — команда. Сценарист, як і в усіх чотирьох лавкрафтівських фільмів Ґордона, знову Денніс Паолі, продюсер – напевно, найбільш близький до Ґордона режисер в світі і його друг Брайан Южна, а одну з головних ролей виконала Барбара Кремптон, його постійна актриса. Не вистачає тільки самого Ґордона, що легко можна пояснити його смертю 2020 року. Втім, зважаючи на те наскільки нетиповим цей фільм є для Джо Лінча, “Підхожу плоть” можна оцінити як метамодерністський жарт: Стюарт Ґордон переселився в Джо Лінча й зняв цей фільм. Зловісний регіт, затемнення.
Фільм змінює оригінальну стать майже всіх персонажів цього фільму. Тобто там де в Лавкрафта були два друга-чоловіка, що представляють еліту Нової Англії, ми маємо двох сучасних подруг, які працюють в одній царині психології. В оповіданні проблеми починаються з одруження одного з них, коли саме з дружиною приходить небезпека у вигляді нашої “потвори”. В фільмі ж головна героїня Елізабет Дербі вже одружена ,а її чоловік зовсім не потвора. Проблема тут з’являється у вигляді її пацієнту, схвильованого юнака на ім’я Аса (в Лавкрафта це жінка на ім’я Асинат), що приходить до неї одного разу в цілковитому відчаї і просить по допомогу, стверджуючи, що його власний тато хоче заволодіти його молодим тілом. Щоб продемонструвати нам про що йдеться мова, фільм влаштовує так, що хлопцю під час бесіди якраз тато і телефонує, промовляє в слухавку якісь незрозумілі слова, після чого хлопець падає на підлогу й після хвилини конвульсій і хрипіння встає зовсім іншою людиною. Він все такий же товстощокий хом’як із зачіскою “Джон Конор, вік 13 років”, але тепер він зухвалий і нахабний. Звісно, він її впізнає докторку, що не заважає йому нахабно залицятися до жінки, хапати її між ніг та постійно намагатися закурити в приміщенні зі статусом медичного закладу.
Жінка, звісно, у той момент не у захваті, але більш глобально вона захоплена цим випадком й тепер хоче лікувати хлопця навіть безкоштовно, думаючи, що в нього розлад ідентичності, вивчаючи який можна написати цілу книгу. Ця, чесно кажучи, нудна концепція значно пожвавлюється десь через півгодини фільму, коли з’ясовується, що сюжет і не збирається обмежуватися лише одним обміном тілами. Асою його тато (власне, татом теж це “щось” колись заволоділо) заволодіє назавжди досить швидко, й тепер його нова ціль — наша героїня. Й оскільки обмін тілами це поступовий процес в декілька стадій, ми матимемо чим розважитися.
“Підхожа плоть” з самого початку має одну дуже важливу річ, яка допомогає відрізнятися від сучасних оммажів – сценарій Денніса Паолі. Фільми Ґордона по сценаріям Паолі ніколи не були зацікавленими в побудові героїв як таких. Кожному з персонажів дається лише одна сильна риса, яку вони експлуатують весь фільм. Це типова риса готичного горору, чи візьмемо ми фільми Маріо Бави, англійські фільми студії “Гаммер” і інших, цикл Роджера Кормена з Вінсентом Прайсом тощо. Отже Паолі цілком свідомо будував героїв в цій модальності, а отже “Підхожа плоть” є наслідуванням фільма 80-х, який, в свою чергу, спирався на ще більш стару традицію. “Підхожа плоть” дуже виразно демонструє цю свою особливість. Фільм обмежений локусами й майже ніколи не показує якихось серединних зупинок чи епізодичних ітерацій, тому що їх просто немає. Героїв визначає локус і це завжди місце, де відбуваються важливі події: дім, робота, будинок Аси й нарешті психіатричний заклад міста Міскатоник, де відбувається початок і фінал фільму. Тут немає епізодичних героїв, оскільки характеризація всіх персонажів є дуже функціональною. Сьогоднішній горор значно більше будується на характерах, які потрапляють в ситуації і на них реагують. Через це з ними можна робити більше, особливо на ранніх стадіях фільму: відправити в магазин чи пройтися по вулиці, змусити завести бесіду з колегою. Тут ситуації з самого початку є форсованими і важливішими, за героїв, які їх обслуговують.
Оскільки для всіх героїв не створені середовища для розвитку, актор(к)и грають узагальнені типажі “вмотивована психологиня”, “переляканний юнак”, “турботливий чоловік”. Ні в кого немає нюансів. Персонажи цього фільм не можуть повернути голову у психологічному сенсі, так би мовити, вони можуть тільки розвернутися всім тілом. І тут треба віддати належне Джо Лінчу, оскільки актори однозначно це розуміють. За сьогоднішнім стандартом всі тут грають дуже погано і дуже сильно переграють, але всі без виключення, що забезпечує високу стилістичну консистентність фільму. І маючи лише одну рису, всі актори і акторки вип’ячуть її максимально. Це, до речі, теж дуже типова риса перфомансів готичного горору. В кожній сцені треба зробити справжній спектакль. Неперевершеним майстром цієї справи колись був Вінсент Прайс. І от більшість акторів тут намагається відкрити в собі свого маленького Вінсента Прайса.
Власне, намагання бути видовищем стосується більшості компонентів фільму. “Підхожа плоть” дуже надмірний фільм й бере переважно кількістю. Актори безсоромно переграють, жести перебільшені, кінематографічні прийоми надмірні, тілесність і насильство гротескні. Простою відповіддю на те, чим відрізняється сучасний горор від “Підхожої плоті” була б тою, що в сучасному горорі домінує реалізм, а в фільмі Джо Лінча — ні, але це не зовсім правда. Безперечно, сучасний горор воліє виглядати більш натурально й автентично, але й використовує таку саму кількість і стилізаційних і змістовних і психологічних формул, підлаштованих під сьогоднішній смак, чутливість і норми. Але головне, що ми усучасні прийоми, умовності, ефекти ми сприймаємо як нові, а відповідні елементи “Підхожої плоті” як ті, що були у вжитку, через що вони сприймаються в контексті історії кіно. Якщо в кінці перед монтажною склейкою кадр звужується колом до однієї маленької деталі, на яку нам так явно хочуть звернути увагу, то це не сучасний прийом. Коли ми бачимо як герой випадає з вікна й контур його тіла явно ротоскопований методами докомп’ютерної доби, то це сприймається як ефект 80-х. Коли ми бачимо використання лінзи із подвійним фокусом, то ц сприймається як спеціальна позакінематографічна відсилка до кіно 70-80-х, коли вона найбільш активно використовувалася. Однак самі по собі вони точно не роблять фільм більш чи менш реалістичними. Ковжен з цих конкретних прийомів може органічно виглядати в фільму сьогоднішнього часу. Те, що різниця між сучасним горором і “Підхожою плоттю” визначається не тільки ступенем “реалізму”, а політиками смаку й тим, які історії фільми хочуть розповідати в різний час, найбільш помітно через те як стрічка Лінча оперує в царині сексуальної поведінки.
Головний стан всіх героїв в цьому фільмі – це сексуальна збудженість. Оскільки стрічка Лінча є мімікрією під кіно 30-річної давнини, можна здогадатися, що в фільмі буде одна-дві сцени сексу, без яких тоді було взагалі важко зняти мейнстримний фільм. Але “Підхожа плоть” має аж чотири подібні сцени: Елізабет відчуває майже надприродний потяг до Аси, чоловік Елізабет бачить своїм священним обов’язком закінчити кожен день подружнього життя фрікціями під найогидніший різновид саундтреку штибу “романтична колекція №28” (так, з саксофонами), а наш головний антагоніст, здається, випаровує хтивість кожним видиханням.
Спочатку, здається, що фільм просто намагається надолужити десятиліття, які горор провів взагалі без сексу. Сучасний горор — майже повністю асексуальна істота. Ця зміна сталася десь наприкінці 90-х й закріпилася на початку 2000-х не тільки тому, що змінився сам горор, а й тому, що в цій конкретній деталі горор пішов за мейнстримом, який почав бачити в подібних сценах лише експлуатаційність. Принаймні, це може бути робочою гіпотезою. Звісно, що горор і сам сильно змінився якраз на початку 2000-х, але в той час він здебільшого не прагнув мімікрувати за мейнстримом та відображати тогочасний гарний смак в інших компонентах. Якщо згадати що саме розвивалося найактивніше в нульові роки, то це фільми, які лаяли саме за поганий смак надмірність, яка, втім, проявлялася більше в насильстві. Але секс майже зник з того часу із горорів також, що говорить про радикальні зміни в політиках смаку в усьому кіномейнстрімі США в той час. Різницю можна легко помітити, наприклад, якщо порівняти “Повсталого з пекла” 1988 і 2022 років. Секс і концепція насолоди є невід’ємною частиною фільму Клайва Баркера, і якщо рімейк Девіда Брукнера грається з іншими тематичного компонентами оригіналу, особливо з концепцією залежності, він викидає з нього все сексуальне, заміщуючі джерело насолоди на наркотик. Тепер секс в сучасному горорі використовується дуже функціонально й тільки коли його присутність конче необхідна як суттєва сюжетна подія. Отже, якщо це не фільм, де секс є центральним механізмом, як “Усі страхи Бо”, чи необхідна частина розвитку свідомості героя, як в “Безмежному басейні”, секс майже зник з сучасного горору.
“Підхожа плоть” є цікавим гібридом. З одного боку, естетика всіх сцен не є сучасною й дуже нагадує секс-сцени кіно 80-90-х, однак фільм відчайдушно хоче всидіти на двох стільцях й не стільки бути поганим смаком у даному випадку, скільки залишатися оммажем на нього. До того ж, наприклад, тут є сцена кунілінгусу, яка в горорах тієї декади була б нонсенсом і трапилася лише один раз “Мавпячі витівки” (Monkey Shines, 1988) Джорджа Ромеро. Герої не є сучасними, й це більш важливо. В сучасному кіно, якщо якийсь самовпевнений хом’як почне хапати психологиню за приватні частини тіла в її кабінеті, вона викличе поліцію, а потім точно не почне відчувати екзистенціальну збудженість та потяг до цього таємничого й дуже хворого юнака, якого терміново треба оточити турботою й вилікувати, й лікування, зазвичай, не закінчиться саме сексом, як в цьому. Це архаїчна і сексистська логіка побудови жіночого персонажу ще долавкрафтовських часів, яка зустрілася з більш ліберальними нравами та естетикою відео Плейбоя і фільмів Едріена Лайна (в “Підхожій плоті”, на щастя, ніхто не возюкає їстівними предметами по жіночих животах. Він в принципі намагається демонструвати як можна менше голих тіл).
Однак, з другого боку, всі сцени секса тут мають більшу сюжетну вагу і є важливим супроводом до представлення єдиної риси, мотивації й мети головного антагоніста. Він/вона є пансексуальною істотою, яка жила стільки, що зацікавлена транспортувати себе однаково як в жіночі тіла, так і в чоловічі. Ми навіть не знаємо яким було його/її оригінальне тіло, й це точно не має ніякого значення для нього/неї самого. Й тепер ця прадавня істота весь час хоче чомусь не перекладати Гомера на суахілі, не домінувати світом, а сексу. З одного боку, це може бути пояснено тим, що “потвора” занадто довго жила у тілі чоловіка, який не міг собі дозволити маже нічого через стан здоров’я, але розвивати цю думку точно не варто. Фільм побудований таким цікавим чином, що якщо повертатися й оцінювати ретроспективно те, що ми вже бачили, можна зійти з глузду. “Підхожа плоть” є абсурдним фільмом, який порушує свої власні ж правила постійно. Але така мотивація головного антагоністу є послідовною і є вибором фільму, який чи не найбільше робить його значно ближчим до статусу артефакта кінематографічної давнини, ніж всі його стилістичні прийоми.
Питання навіщо його взагалі знімати зараз, в 2023 році, ставити не має сенсу. “Підхожа плоть” знайде свою нішу чи навіть започаткує свій маленький культ. Він точно сподобається тим, хто завжди хотів, щоб Стюарт Ґордон зняв більше фільмів на лавкрафтовському матеріалі. Він може свідчити про те, що надихання чужою творчістю може й бути патологічним. Але зрештою, “Підхожу плоть”, чи не найкраще дивитися як фільм за формулою “старий горор, який насправді не старий”.
