Один з найцікавіших горорів цього року, “Ексгумація” стартував в одному з найменш вірогідних для цього місць – в берлінському “Форумі”, де зазвичай не варто очікувати настільки мейнстримних фільмів з таким великим комерційним потенціалом. Те, що “Ексгумація” став у Південній Кореї гучним блокбастером, втім, здається аж ніяк не дивним. Це шалено цікавий, дуже мейнстримний фільм від режисера і сценариста, що добре почувається якраз в тій оккультно-релігійно-шаманській царині, в який й стрічка існує. Її головний трюк цілком належить розважальному кіно, але тепер вже адресує до теми, що саме в мейнстримних фільмах у такому явному вигляді існує нечасто. Його герої займаються розкопуванням могил на вимогу родичів – часто, щоб переконатися, що їх предки в спіритуальному порядку та не страждають у потойбічному світі, а значить не будуть загрожувати своїм рідним. Але зрештою через цілком конкретні розкопки наші герої викопують не родинну історію, а національну травму. Далі "Ексгумація / Exhuma / Pamyo (2024)"
Другий фільм Роуз Ґласс вийшов дивнішим за перший. І це навіть не враховуючи параду лякаючих зачісок, особливо того казна-що, що сконструйоване на голові персонажа Еда Гарріса – все-таки події фільму відбуваються у 1980-і роки десь у глибоких американських нетрях, на що варто зважати. Певний тематичний зв’язок між її фільмами також є. Після “Святої Мод” у фокусі “Любові, брехні та кровопролитті” знову нав’язливі стани і обсесії, які нічим гарним для персонажів закінчитися не можуть. Як моральні історії застереження обидві стрічки, однак, не працюють. І дійсно, якщо ці стани такі погані і деструктивні, б куди простіше було зняти фільм про дідуся, що буде тихо тихо насолоджуватися сонячною погодою, сидячи на лавочці, і щасливо подзьобувати весь фільм галетну печивку. Але ж хто ж це буде дивитися. Як багато інших режисерів і режисерок садистського штибу, Роуз Ґласс, вочевидь, полюбляє дати своїм героям цілий оберемок обсесій, створити їм через це купу проблем і потім трохи помучити. Або навіть не трохи. Вони все одно лише персонажі. До того ж, здається, вона знає для чого. Далі "Любов, брехня та кровопролиття / Love Lies Bleeding (2024)"
Напевно, це найсмішніший християнський горор останніх років. Він має свіжу для кіно, нахабну і абсурдну ідею, але поводиться з нею як найманий вбивця з альцгемером, то забуваючи хто його жертва, то що треба з нею робити, тому, крім рідкісних миттєвостей повернення пам’яті і надійного понятійного апарату, займається бозна чим. Фільм Майка Могана з Сідні Свіні в головній ролі розповідає про американську чорницю в італійському монастирю/госпісу, яка дізнається, що є вагітною, будучи переконаною, що є незайманою. І це гарна ідея. Більш того, це лише половина ідеї цього фільму, бо зрештою глядачам треба роз’яснити чи це сталося, як це сталося і чому це сталося. Пояснення, на відміну від всього іншого у фільмі, не розчаровує. Далі "Проклята діва / Immaculate (2024)"
Перший ігровий соло-фільм Ітана Коена буде переважно розглядатися крізь призму його спільного з своїм братом Джоелом доробку. І при всій увазі до того, що їх фільми іноді очевидно глузували з нормальності і забирался цілком трансгресивних недей, їх творчість завжди була пов’язана з каноном “мертвих білих чоловіків”. Власне, і самі її вона відносяться до нього вже, хоча обидва брати живі-здорові, і хочеться, щоб так залишалося якомога довше. І якщо для першої свої соло-роботи Джоел вступив у колаборацію з Шекспіром і зафільмував чорно-білого “Макбета”, то Ітан – з власною дружиною Трішею Кук, яка, у якості джерел надихання згадує Расса Майера, Джона Уотерса і Доріс Вішман, щоб зробити секс-позитивну лесбійську подорожню комедію про те, що пеніси є прекрасними об’єктами, які дарують багато щастя, але, на жаль, вони занадто часто прикріплені до чоловіків, які надають цьому предмету зовсім іншого значення. Далі "Лялі їдуть далі / Drive-Away Dolls (2024)"