Перший ігровий соло-фільм Ітана Коена буде переважно розглядатися крізь призму його спільного з своїм братом Джоелом доробку. І при всій увазі до того, що їх фільми іноді очевидно глузували з нормальності і забирался цілком трансгресивних недей, їх творчість завжди була пов’язана з каноном “мертвих білих чоловіків”. Власне, і самі її результати відносяться до нього вже, хоча обидва брати живі-здорові, і хочеться, щоб так залишалося якомога довше. І якщо для першої свої соло-роботи Джоел вступив у колаборацію з Шекспіром і зафільмував чорно-білого “Макбета”, то Ітан – з власною дружиною Трішею Кук, яка, у якості джерел надихання згадує Расса Майера, Джона Уотерса і Доріс Вішман, щоб разом зробити секс-позитивну лесбійську подорожню комедію про те, що пеніси є прекрасними об’єктами, які дарують багато щастя, але, на жаль, вони занадто часто прикріплені до чоловіків, які надають цьому предмету зовсім іншого значення.
Символічних пенісів тут справді підозріло багато як для 84-хвилинного фільму від чотириразового оскарівського володаря. Вони виниряють із картонних коробок з речами у найбільш непідходящі моменти, вони стирчать у якості прикріплених до стіни ділдо й, нарешті, виконують важливі сюжетні функції в усьому фільмі, що стане зрозуміло згодом. Навіть сама конструкція “Лялі їдуть далі” підтримується такими собі фаллічними атлантами, що позначають початок і кінець фільму. Хронологічно і географічно цей фільм знаходиться між двома монументами, що презентують американські традиції і заведений порядок. Перша – це статуя засновнику Пенсильванії і Філадельфії, квакеру 17 століття століття Вільяму Пенну, яка баввоніє на куполі мерії цього міста, де фільм і починається. Друга – Понсе де Леону в Таллахассі, Флоріда, де фільм завершиться, – першому європейцю, чия символічна (фактична наврядчи) нога була першою, що стала на землю, яка майбутньому стане Сполученими Штатами Америки. Ці статуї навіть мають тілесні аналогі, презентовані персонажами Педро Паскаля і Метта Деймона, залучення яких у фільм є майже таким самим мінімальним, як і в статуй, але важливим. Саме їх ігри влади і володарювання дають поштовх сюжету, в який потім наші герої випадково потрапляють, й саме вони мають продемонструвати як пеніси розуміють ті істоти, до яких вони прикріплені природою. Але між цими атлантами, що підпирають оповідальну рамку фільму, “Лялі їдуть далі” є чимось зовсім іншим.
Формально це подорожня комедія про двох жінок, що 1999 року їдуть з Пенсильванії до Флориди, скориставшись сервісом драйв-евей, тобто переганяючи чужу автівку, але не підозрюючи, що машина була дана їм помилково. Вони не знають, що везуть Дуже Важливі Об’єкти, а за ними женуться двоє бандитів, які мали б перевозити цю машину. Але наздогнати чи взагалі визначити місцезнаходження жінок і автівки є досить складним завданням. Якщо з двох героїнь Маріан (Джеральдін Вісванатан) в системі D&D була б позначена як законно-добра, тому вона хоче сумлінно виконати умови договору й доставити автівку у визначений термін і місце, то Джеймі (Марґарет Кволлі) в тій самій системі була б значно ближче до хаотично-нейтральної, тому на шляху до Таллахассі вона зацікавлена у розвагах на кшталт знаменитих лесбійських барів у подорожніх містечках і типово американських туристичних принадах на кшталт “найбільшого у світі паперового стаканчика”, а от на терміни доставки їй плювати.
При всій простоті синопсису, це цілком міг би бути коенівській фільм. Він дає багато простору і можливостей, чим, власне, і користується. Він має змогу регулярно підкидати нам колоритних персонажів, що й робить. Як “Великий Лебовські” був пародійною інверсією класичного нуара, “Лялі їдуть далі” є очевидним глузуванням з наративних тропів дорожнього кіно. Але тут відбуваються й нетипові речі для будь-якого з Коенів. Це кіно має звертатися до канонів, що за визначенням домінантної культури були марковані як несмак і експлуатація, і які самі часто будувалися чи не як пародії на “міщанську” голлівудську естетику і наративи. Й, по-друге, це квір-кіно, хоча оскільки робота над фільмом почалася аж двадцять років тому і сьогодні він не виглядає фільмом із сучасною чутливістю, до нього більше пасує термін “лесбійська комедія”. Тобто з матеріалом тут все одно робиться приблизно те, що у фільмах Коенів робилося багато разів – він перетравлюється у постмодерновому шлунковому соці. Це робить “Лялі їдуть далі” все-таки пристосованим до більш нормованих смаків, але у тій культурній ніші, в якій перегляд цього фільму має винагороджувати найбільше, він здається фільмом у занадто гарному смаку. Однак, серед глядацьких реакцій все одно вистачає реплік “я чесно намагався(лася) дати цьому фільму шанс”, що, звісно, красномовно свідчить про те, що такий світоглядний і наративний зсув сприймається досить травматично у сприйнятті роботи “одного з братів Коенів”.
Але якщо шукати в ньому постмодернове задоволення, його легко знайти. “Лялі їдуть далі” дуже якраз розумно звертається до традицій, чудово концептуально побудований, навіть якщо його набір сюжетних подій здається довільним і чи не випадковим, а сам він занадто простим, не витонченим і навіть трохи неоковирним. В цьому якраз, як здається, і є частково його концепція. Хоча це подорожнє кіно із ситуаціями небезпеки для його героїнь, його точка зору зміщена. Це не пригоди гічкоківської “не тої людини”, це не історія цисгендерної пари в бігах. Це все ще подорожнє кіно, яке визначається значущими зустрічами на шляху від початкового до кінцевого пункту, але система означень тут інша. Наприклад, як говорилося, Джеймі зацікавлена у культурній програмі, яка переважно складається із лесбійських барів. Ми необов’язково там опинимся, але тип зустрічей, який він передбачає, зрозумілий. Звісно, для неї це все дуже важливі зупинки під час подорожі, вони навіть важливіші, ніж пункт призначення, оскільки вона не прагне у Таллахассі взагалі, на відміну від її подруги. А от для двох чоловіків, що женуться за нашою парою, щоб відібрати Важливі Об’єкти, це подорож територією абсурда. Ця пара, якраз досить типова коенівська за психотипами і втіленням певних моделей маскулінності, ніяк не второпає у якому наративі вона опинилася взагалі.
Все це дуже розумно запаковано у вже означену сюжетну рамку, забезпечено високою інтертекстуальністю і пов’язано з іншими наративами, наприклад,“Європейцями” Генрі Джеймса, яку читає Маріан впродовж подорожі. Останнє, до речі, є сильною тезою на користь моїх звинувачень в тому, що буцімто “Лялі їдуть далі” має чомусь обов’язково бути розташованим на території “поганого смаку”. Це розумний натяк на те, що квір-чутливість, а Генрі Джеймса все більше розглядають як квір-письменника, а його целібат – як неможливість жити тим життям, яке було для нього природним, завжди була такою самою частиною і високої європейсько-американської християнської сексуально репресивної культури також, маскуючись під щось інше. Втім, я все-таки залишу цей аргумент , тому що “Лялі їдуть далі”, як і більшість його предків, відносяться до творів, які вже нічого не ховали, на відміну від Джеймса, і саме тому мали бути означені як твори у поганому смаці неприпустимі для споживання якісною публікою, яка за естетичними аргументами переважно ховала ксенофобічну відразу.
Тобто це все одно досить милий фільм і щасливе дуркування з його вставками у дусі психоделічних фільмів 1960-х, Майлі Сайрус фактично у ролі Сінтії Пластер-Кастер (обережно із посиланням, це майже спойлер), неможливим техаським акцентом невгамовної героїні Марґарет Кволлі і кількома золотими репліками. Просто цей фільм запізнився на 20 років, коли, насправді, він і був задуманий Ітаном Коеном і Трішею Кук. Тоді б, можливо, він, напевно, мав би сприйматися більш належним чином – не як канікули вже дуже “серйозного” режисера, що стільки разів проникав у проблеми нашого світу, а як більш трансгресивна колаборація режисера і сценаристки, які ці проблеми пенетрують.
