Попри те, що ще до “Птаха” Андреа Арнольд зафільмувала “Собаку”, “Осу”, Корову” й “Акваріум” (Fish Tank), ця англійка аж ніяк не є духовною спадкоємницею Девіда Аттенборо та фільмів про живу природу від BBC. Визначення “соціальний реалізм”, що іноді супроводжує її роботи у якості супутнього, свідчить про те, що вона фільмує зазвичай не просто про людей, а про людей з більш вразливих економічно верств населення, але вже не робочого класу – це означення в кіно залишилося десь у часи молодості Кена Лоуча та фільмів на кшталт “Вечір суботи, ранок неділі”. “Птах”, як і саму Арнольд, можна розглядати як продовження цієї почесної і тривалої традиції англійського кіно, й оберігати як тварину під загрозою зникнення, тому що сама традиція сьогодні майже припинила існування. Далі "Птах / Bird (2024)"
Скотт Бек та Брайан Вудс, ймовірно, належать до найбільш вірних прихильників high concept у мейнстримному кінематографі, тобто концепції, яку можна задовільно описати під час поїздки у ліфті. Принаймні, фабули “Тихого місця”… Далі "Єретик / Heretic (2024)"
Стрічка Ґінтса Зілбалодіса, яка наразі знаходиться у найближчій точці для будь-якого латвійського фільму в історії бути номінованим на “Оскар”, фактично нічим не видає свого походження. Позбавлений будь-яких слів людськими мовами, “Потік” розповідає не просто узагальнену історію, а й навмисно універсалізовану. Всі ролі тут виконують тварини й птахи, що рятуються від природного катаклізму – страшної, неймовірної повені, що повністю знищує їх середовище існування, яке має вигляд не стільки якихось конкретних часу та місця на планеті Земля, скільки ідею Землі, де можна вільно поєднувати те, що на реальній планеті не зустрічається разом. Й те, що всі тварини тут, разом з головною героїнею фільму чорною кішкою, частково зберігають, власне, тваринну поведінку, не здатне сховати те, що ця оповідь про людей. Далі "Потік / Flow / Straume (2024)"
Новий і, цілком можливо, останній фільм фільм Френсіса Форда Копполи принаймні у одному є спорідненим з декількома його іншими, більш уславленими роботами: режисер знову вклав власні гроші у досить божевільний проєкт. Втім, цей випадок особливий. Якщо попередні рази були, напевно, не тільки про візії творця, що він втілює за допомоги фінансової ліпосакції самому собі, але й про наміри залишитися в грі, то цей очевидно зроблений з середнім пальцем всьому світу та прощальним щоб вас підняло та гепнуло. Коппола витрачає 120 мільйонів американських доларів власних грошей на свою довго виношувану примху: історію конфлікту між Катіліною та Цицероном десь періоду передостанніх корчей Римської республіки, але перенесену у альтернативний Нью-Йорк 21 сторіччя, названий Новим Римом. Цей фільм прямо заявляє, що є притчею, і непрямо – притчею про сучасні Сполучені Штати. Далі "Мегалополіс / Megalopolis (2024)"
За відносно невелику, але вже насичену восьмирічну кар’єру у великому кіно, Алі Аббасі зробив все, щоб тематично його не можна було визначити. Він фільмував горори про румунських мігрантів у Данії, соціальні трилери про серійних вбивць в Ірані, драми про шведських тролів, й от нарешті зафільмував байопік про Дональда Трампа. Всі його фільми адресують до нагального і соціального, але різними способами. “Учень”, напевно, є найближчим до попереднього фільму Аббасі, “Священного павука”. Обидва розповідають історії антигероїв та про їх не надто легальний шлях до, в одному випадку до шибениці, а в другому – до багатства й успіху. Втім, середовища, де розміщені обидва герої, їх не стільки засуджують, скільки спонукають до подальших злочинів. І якщо “Священний павук” (Holy Spider, 2022) був прочитаний переважно як критика саме соціальна, а його герой не більше, ніж породження самого суспільства, якого він є частиною, то чому, власне, історія Дональда Трампа має читатися як індивідуальна історія? Тим більше, коли ми знаємо результат – ця людина згодом стала президентом США, а отже отримала переважаючу інших суспільну підтримку, й може стати ним повторно (цей текст написано напередодні виборів) Далі "Учень / The Apprentice (2024)"
If tasked with making a map of Ukraine through its representation in contemporary cinema one would inevitably find that Kherson oblast is almost exclusively covered by films of Roman Bondarchuk. His sophomore fiction feature continues to picture a pretty consistent image of it as a semi-magical territory where every marvel is mirrored by monster. The Editorial Office builds a more rational and social environment allowing to see the film in a wider context and possibly even connect this territory with the rest of the country. The most interesting thing about the Editorial Office, I would presume, is that the film gives an opportunity to talk about the ontology of reality it depicts and its own style as well. Далі "The Editorial Office (2024)"
Якщо складати мапу представлення регіонів України в сучасному кіно, то Херсонська область, як здається, буде зайнята майже виключно фільмами Романа Бондарчука. З першого його ігрового фільму “Вулкан” степовий південь України має досить конкретний образ неосяжної розумом напівмагічної території, де чудеса зустрічаються з чудовиськами.“Редакція” оперує у схожому просторі, але більше раціоналізує його і насичує соціальними елементами, даючи змогу розглядати його у ширшому контексті. Втім, найцікавіша його риса, я думаю, в тому, що “Редакція” дає досить рідкісну можливість в нашому кіно говорити про онтологію продемонстрованої реальності і водночас свого власного стилю. Далі "Редакція / The Editorial Office (2024)"