Фільм Тоні Ноябрьової є представником вже головного тренду українських фільмів останнього року — про підлітків у буремні 90-і. Таких фільмів з’явилося у цей період три. Це “Я і Фелікс” і “Назавжди-назавжди” і “Ти мене любиш?”, які запрошують думати про себе як про трилогію “ошелешені і спантеличені” в урбаністичних, але разюче неоднакових соціальних середовищах в різних точках декади. Сеттінг “Ти мене любиш?” складається з Києва 1990-1991 років і розповідає історію 16-річної молодої жінки з привілейованої родини творчої інтелігенції, розпад якої співпадає з розвалом держави на ім’я СРСР. Всі три фільми, зрозуміло, мають сучасну сенситивність до всіх своїх проблем та їх способів презентацій, але через свій вибір часу та соціального оточення “Ти мене любиш?” отримує досить унікальні для сучасного українського кіно риси. Він пов’язаний з українськими фільмами того часу, якому він сам присвячений.
Нашу головну героїню звуть Кіра, їй “скоро 17” й вона тільки-но почала вчитися на акторку в інституті. Вона живе разом з батьками в одній з тих велетенських квартир дорадянських будинків, в яких скільки не розставляй меблів, вони все одно будуть здаватися такими, що сором’язливо тиснуться до стін. Її батько працює на студії Довженко і є режисером. Мати, яка виконує у фільмі більш декоративну роль, не позначена з точки зору її роботи й соціального положення. Батьки Кіри разом 19 років. Вона їх єдина донька.
Все це жодним чином не проговорюється у фільмі, але становище цієї родини, її коло спілкування й коло спілкування самої Кіри визначається органічно впродовж перших 20 хвилин. Там нам підкинуть сцену родинного свята, що представляє оточення родини, то сцену з банкою Пепсі, тут сцену з компанією однокурсників Кіри, що дивляться порно в в неї вдома на відеомагнітофоні. Життя Кіри визначено так послідовно, що починаєш звертати увагу на такі речі як логістику персонажів, яка в реальному Києві не мала б сенсу — кожного дня батько їде за кермом автівки на роботу й підвозить доньку в інститут через міст, однак живуть вони, вочевидь, на правому березі Дніпра (на лівому немає дорадянських будинків), а працюють і вчаться, відповідно, теж на правому. Втім, ця деталь цілком зрозуміла з точку зору продукції — “1990 рік” на мосту і “1990 рік” всередині міста коштуватиме неоднакового ресурсу.
Представлення умов життя не сприймається як забарвлення фільму якимось особливим тоном. В “Назавжди-назавжди” — це умови спального району великого міста, в “Ти мене любиш?” – історія домашньої дівчини з забезпеченої родини, але це не робить персонажів жодного фільму кращими чи гіршими тільки через це. Це даність їх життя, не вони обирали його умови, й багато в чому в тому-то й справа, що минуле вони не обирали, а от у сьогоденні вже починають трохи визначати своє майбутнє. Але фільм Ноябрьової досить швидко змінює середовище, а отже, свідомо чи ні, дає значно більше можливостей зважати на соціальний вимір цієї історії. Це дуже цікава риса цього фільму, яка перетворює його в кіно з амбівалентною персонажкою.
Перенесення Кіри в інші умови відбувається саме через розвал родини. В батька, як виявляється, є коханка, й у вечір, коли цей факт, який батьки дівчини, вочевидь, ховали скільки могли, призводить до скандалу й змушує обох покинути дім, Кіра вчиняє спробу самогубства. Хоча цей відчайдушний акт знову об’єднує родину на декілька днів, що їй потрібні на одужання, для фільму це важлива і багатофункціональна з точки зору сценарію точка. Серед іншого, вона дає змогу з’явитися симпатичному санітару швидкої, який дівчину рятує, а через кілька днів дівчина дефлорується об нього (це виглядає саме так). Незабаром героїня робить крок юної бунтівниці й переїжджає до хлопця, й ми разом з героїнею опиняємося в радянській комунальній квартирі, населеній персонажами, з якими дівчина зблизька ніколи не мала справу, і в побутових умовах, до яких не готова.
Цей фільм безперечно сприйматиметься у парадигмі історій про дорослішання, коли герой чи героїня із залежних та несамостійних дітей стають на власний шлях життя або втрачають ілюзії, переживають потрясіння, яке ефективно закінчує щасливе дитинство й змушує подивитися на дорогу попереду. Так чи інакше, такі фільми формують низку подій, які виокремлюють їх героїв у ролі відповідальних за свої рішення активних діячів. І з цієї точки зору показати історію Кіри на тлі набуття Україною незалежності була б логічною — вона б логічно поєднувала особистий і суспільний рівень фільму. Але фільм Ноябрьової не схожий стрічку про набуття самостійності героїнею на тлі формування нової держави. “Ти мене любиш?” виглядає значно більш консистентним, якщо сприймати його як фільм про розвал родини, який віддзеркалюється у розпаді країни, а не народженні нової, а дії героїні керуються пошуками залежності. Власне, фільм називається “Ти мене любиш?” – і це питання вона ставить всім своїм близьким, шукаючи способу залишитися дитиною. Їй ніхто не відповідає “так”.
Родина Кіри живе привілейованим і забезпеченим життям в СРСР. Розпад існуючої системи для неї фактично не є бажаним, й тому розповідь про саму родину Кіри швидко набирає передапокаліптичних рис. Тут особливо треба згадати макабрічну зомбі-вечірку на студії, куди приходить Кіра вже у другій частині фільму навістити батька. Система розвалюється на очах, й ті, для кого вона була найбільш вигідною, стають її жертвами. Звісно, така оцінка занадто компліментарна, якщо робити її узагальненою — перехід 1991 року спричинив втрату статусу і ресурсу тільки у частини еліти і номенклатури, чому кращим свідком є наша сучасність. Однак, і фільм не доходить до справжнього апокаліпсису — тільки до його передчуття.
Часові позначки тут визначені дуже точно через історичні маркери, й найбільш помітний пов’язаний із набуттям незалежності. Це, наприклад, звістка про закінчення “Революції на граніті”, студентського голодування у жовтні 1990 року, про завершення якого ми чуємо по радіо в той день, коли Кіра спробує вчинити самогубство. Це точне співпадіння у часі ударів по родині і країні водночас, й ця країна не Україна, а СРСР. Власне і те, що оголошення по радіо — просто голос з брехунця точно характеризує всю ситуацію. Вона змушує думати не про те, що відбувається за кілька кілометрів від цієї сцени, а про те, що ані Кіра (теж студентка, як і учасники голодування), ані її батьки не беруть активної участі у тому, що насувається.
Сама героїня охарактеризована майже як nepo baby по-радянські, але зображена вона, скоріш, з симпатією, в тому числі і через те, що її поведінка часто дитяча. Вона не дарма сама ніколи не каже, що когось любить, оскільки для неї важливо, щоб любили її. Причому єдиний, хто може любити її на безумовній основі і нічого не давати є сама Кіра. Вже в першій сцені вона цілується зі своїм відображенням у дзеркалі. А от родина не просто повинна її любити — ця любов мусить мати конкретні практичні втілення. Сцена з самогубством починається з того, що Кіра виходить на кухню, а в каструлях немає їжі. Це відкриття починає її блукання по квартирі з усіма подальшими наслідками. Перша ж сцена після її одужання демонструє як Кіра щасливо їсть борща – функціонування родини відновлено, й її люблять, що значить, наприклад, що їй знову вкладають їжу в рота, як це було завжди.
Вона потрапляє у ту саму комунальну квартиру не тому, що кохає свого санітара, а тому що біжить від катастрофічного руйнування її попереднього життя. Власне, хлопець теж не знає що робити з її бурею та натиском, й з початку цієї її пригоди зрозуміло, що все це закінчиться нічим через безліч факторів. Деякі з них в фільмі досить дотепно підкреслено. Сцени, які демонструють її егоїзм, непрактичність, але й розгубленість і стрес Кіри від абсолютно іншого середовища цього періоду є чи не найкращими в фільмі оскільки викликають водночас декілька протилежних почуттів, що й породжує амбівалентне ставлення до героїні. Злий світ безперечно її не любить, але й вона не бачить нікого крім себе. Весь цей складний букет чи не найяскравіше підсумовується придбанням Кіри кролика — сурогата її любові, який ніколи не відповість на питання “ти мене любиш?”, але й якого можна пестити скільки завгодно без жодного спротиву, що, звісно, народжує ілюзію взаємності. І невимовно щемким сцени з кроликом робить, врешті-решт, те, що він проданий у зовсім іншому статусі – м’яса. Зрештою Кіра повертається додому, щоб стати свідком вже закарбування втрати у фіналі фільму, що остаточно робить “Ти мене любиш?” стрічкою не про дорослішання, а про останні корчі дитинства, яке дорослішати не хоче.
Сам тон “Ти мене любиш?” і його послідовний рух вниз, до розпаду, й ніколи вгору, має родичів в самих фільмах епохи кінця 80-х і початку 90-х. Передчуття апокаліпсису стало майже нормальною рисою в досить великій кількості радянського кіно епохи перебудови, яке в цілому стало куди більш похмурим і безрадісним. Й навіть вісники апокаліпсису в фільмі Ноябрьової та цілій низці радянських стрічок співпадають. В “Ти мене любиш?” це друг родини нашої героїні на прізвище Воронін, якому фільм буде влаштовувати короткі зустрічі з Кірою аж до епілогу, що свідчить про його важливість для всієї конструкції фільму. Він представлений на сімейному святі серед гостей на самому початку стрічки й вже тоді охарактеризований досить чітко.
Це типовий антигерой ще радянського кіно — нахабний кар’єрист, що хизується суто матеріальними досягненнями й має підозрілу тягу до всього іноземного. Вже в першій сцені він привозить віскі й купу інших іноземних товарів на свято в родині Кіри, заявивши, що щойно повернувся з Франції, а в епілозі ми бачимо його вже за кермом мерседесу. Звісно, в контексті сучасності подібний герой кінця 80-х сприймається з іншими конотаціями — вже не як радянський антигерой, а як “бізнесмен” майбутніх буремних 90-х, до якого прикріплений вже величезний багаж анекдотично-кримінального легендаріума. Однак, цей тип сформований однозначно в радянському кіно, й з кінця 80-х він нарешті розпростає крила.
Він консистентно присутній в наративах, в яких герой, зазвичай ніжна, м’яка людина, що не здатна думати про такі несуттєві речі як гроші, зустрічає нову епоху в якій “людина людині вовк” (в нашому фільмі цю фразу каже викладач в інституті Кіри) і не здатна їй протистояти. І якщо згадати саме радянські українські фільми чи вже фільми з початку періоду незалежності, то їх герої починають тихо чи гучно пиячити (“Балаган”), перетворюються на перевертнів (“Година перевертня”) чи продають душу дияволу (“Павутиння”), тобто відповідають на виклик злого часу тим, запускають процес самознищення. Є ще, звісно, “Астенічний синдром”, але він є майже пародією на подібний наратив з інтелигентним героєм – герой Муратової відповідає на виклики часу тим, що засинає в будь-якій незручній ситуації. В таких фільмах з’являються герої на кшталт Вороніна з “Ти мене любиш?”, хоча здебільшого не як прямі антагоністи, а як демонстрації того ким є нові хазяєва цього нового, схибленого світу. Типового представника можна побачити в одеському “Павутинні”, де такий персонаж з’являється в наймоднішому одязі свого часу — і це ще не малиновий піджак, а футболка BOSS. Всі ці фільми є російськомовними (окрім “Балагану”, в якому звучить українська, й який є цікавою девіацією з багатьох боків) й треба зазначити, що коли коли фільми тієї ж доби презентували свій час не з точки зору людей, для яких розпад СРСР був катастрофою, а фіксували народження України, ця проблема в них була відсутня взагалі, як в “Цвітінні кульбаби” Ігнатуши, або була представлена як кар’єризм колоніального штибу, як в “Оберегу” Рашеєва . До того ж, вони були двомовними. В “Ти мене любиш?” наратив побудований вже не навколо руїн радянського привілейованого життя, батьків Кіри, а навколо самої дівчини, що робить Вороніна і повноцінним антагоністом і хижаком, який хоче привласнити Кіру. Фільм однозначно характеризує його як антагоніста, особливо з другої і третьої з ним сцени, але такий вибір негативного персонажа ще раз свідчить, що “Ти мене любиш?” має міцний і багатогранний зв’язок з низкою українських російськомовних фільмів кінця 80-х і початку 90-х. Те, що він знятий цілком українською, отже, сприймається не тільки як умова, яка б зробила цей фільм взагалі можливим, а як той прийом, коли в голлівудському фільмі про середньовічну Францію всі розмовляють сучасною американською англійською, й це нікого не дивує, тому що ми розуміємо умовність. Українська “Ти мене любиш?” — та сама умовність. Вона стосується багатьох фільмів особливо про 90-і, але найбільш очевидна в цьому фільмі.
Менш з тим, це сучасний фільм, який робить безліч того, що радянське кіно б ніколи не зробило, починаючи, власне, з того, що його головна героїня – не опадаюче листя радянської системи, а молода брунька, якій доведеться розпускатися вже в новій країні. Фільми того часу не знали як саме вона буде розпускатися, а “”Ти мене любиш?” безперечно є оглядом минулого з позиції сучасного —його конструюванням в певний наратив, певну історію у визначеній тональності, як це безперечно роблять всі інші представники трилогії “Збентежені і спантеличені” й фактично всі інші українські фільми про 90-і окрім “Ла Палісіади”
Але в одному “Ти мене любиш?” не схожий на простий компліментарний твір до нового покоління, який адвокатує його дії через уроки, яке воно буцімто винесло зі своїх потрясінь юності, а проблематизує і наявність уроку і, відповідно, його засвоєння. І схоже на те, що в відкритому епілогу фільму героїня, здається, нарешті може отримати ствердну відповідь на своє запитання, винесене у назву фільму, але це відповідь буде штибу “звісно, що так, царевно, швидше на матрас”. Питання чи зараховується воно для неї або ні, залишається відкритим. Однак, оскільки фільм так і не представив ситуацію, в якій героїня подивиться на себе очами інших, відповідь, здається, очевидною?
