Скотт Бек та Брайан Вудс, ймовірно, належать до найбільш вірних прихильників high concept у мейнстримному кінематографі, тобто концепції, яку можна задовільно описати під час поїздки у ліфті. Принаймні, фабули “Тихого місця”… Далі "Єретик / Heretic (2024)"
“Субстанція” – це наче казка, що її розповідає Джек Ніколсон з “Сяйва” у тій стадії, коли він вже з сокирою. Абсолютно без нюансів, жодним чином не сучасна, й зафільмована з естетикою музичного кліпу з бюджетом 17,5 мільйонів американських доларів, нова стрічка Фаржа залишає далеко позаду свій дебют – у хронометражі, у гротескних тілесних перетвореннях та у кривавості. І звісно у несмаку. У порівнянні з “Субстанцією”, попередній середній палець етичній чутливості та поміркованості у канській програмі, “Титан” Джулії Дюкурно, виглядає фільмом Карла Теодора Дрейера. Зважаючи на те, втім, що обидві режисерки є випускницями La Fémis, є майже очевидним, що в їх шкільний курікулум були включені такі еталонні носії поганого смаку як Френк Гененлоттер або Брайян Южна. Це тішить. Далі "Субстанція / Substance (2024)"
Задовго до виходу цього абсолютно непотрібного приквелу до 56-річчя “Дитини Розмарі” було зрозуміло, що цей рік у горорах присвячено вагітностям. “Квартира 7а”, історія епізодичної персонажки оригінального фільму Полянського, виглядала до прем’єри чи не найбільш цікавою стрічкою з усіх, зважаючи ім’я режисерки. Після появи, на жаль, причину її появи я взагалі не можу для себе обґрунтувати – хіба що тим, що хтось в Paramount вирішив екранізувати історію кожної квартири Бемфорда, вигаданого мангетенського будинку, де оселилася зграя сатаністів похилого віку, що шляхом молитв своєму патрону знизу та підкладання під нього жінок для запліднення, намагаються сгенерувати сина диявола. Далі "Квартира 7А / Apartment 7A (2024)"
Існує думка, що гарний фільм спойлером не зіпсуєш, оскільки сама культура спойлера прирівнює фільм до його фабули, а той самий гарний фільм нею не вичерпується. Щоб зіпсувати або ні “Довгоніг” Оза… Далі "Довгоніг / Longlegs (2024)"
Цей канадський слешер у стилі вансентівського “Джеррі”, що в свою чергу інспірований безкінечними ходіннями персонажів у фільмах Бели Тара – неймовірно приємний сюрприз у якості приводу для величезної розмови про стилі, жанри, конвенції і як всі ми дивимося кіно. З початку 1990-х років вийшло багато фільмів, що є надбудовами над слешером. Так багато, що навіть вдалих було забагато. Постмодернистські, метамодернистські, ревізії – як їх не клич, всі були наслідком критичного осмислення цього субжанру тим і споживалися переважно тими, хто жанр любить. Хоча фільм Кріса Неша застосовує достатньо свіжу схему слешера з точки зору вбивці, його тільки частково можна назвати фан-сервісом. Його комплект гаків, ножів, тельбухів і дуже графічних вбивств на місці, але естетичні стратегії фільму роблять перегляд незручним з точки зору очікуваних жанрових конвенцій і можуть навіть спантеличувати. Далі "In a Violent Nature (2024)"
Фільм Джейн Шенбран – це рідкісне явище у сучасному горорі. Це розумний фільм, який ще й до того пропонує щось нове. Причому розумний треба розуміти не як “смарт” приставку до побутової техніки та інших продуктів, навіть культурних, яка зазвичай позначає здатність продукту запопадливо зазирати в очі користувачам та попереджати їх бажання. “Я бачив мерехтіння екрану” не є фільмом, який відштовхується від нашого прагнення до новизни і втоми від конвенцій. Стрічка Шенбран безперечно знає про них, і іноді є кваліфікованою пальпацією глядацьких меж жанру, але не вони зумовлюють її структуру і сутність. Це надзвичайний у багатьох сенсах фільм безперечно визначає квір-досвід, але фільм робить все, щоб прямо про нього не розповідати. На додачу, це один з небагатьох горорів, разом з “Пустою людиною” (Empty Man, 2020), що має сказати щось оригінальне на базі світу кріпіпасти, і, можливо, є першим фільмом, що перетоплює його на складну арт-форму, яка є більшою за суми його складових. Далі "Я бачив мерехтіння екрану / I Saw the TV Glow (2024)"
Один з найцікавіших горорів цього року, “Ексгумація” стартував в одному з найменш вірогідних для цього місць – в берлінському “Форумі”, де зазвичай не варто очікувати настільки мейнстримних фільмів з таким великим комерційним потенціалом. Те, що “Ексгумація” став у Південній Кореї гучним блокбастером, втім, здається аж ніяк не дивним. Це шалено цікавий, дуже мейнстримний фільм від режисера і сценариста, що добре почувається якраз в тій оккультно-релігійно-шаманській царині, в який й стрічка існує. Її головний трюк цілком належить розважальному кіно, але тепер вже адресує до теми, що саме в мейнстримних фільмах у такому явному вигляді існує нечасто. Його герої займаються розкопуванням могил на вимогу родичів – часто, щоб переконатися, що їх предки в спіритуальному порядку та не страждають у потойбічному світі, а значить не будуть загрожувати своїм рідним. Але зрештою через цілком конкретні розкопки наші герої викопують не родинну історію, а національну травму. Далі "Ексгумація / Exhuma / Pamyo (2024)"