Тексти про подібні фільми є цікавими вправами. Хоча відгук на фільм є лише структурованими (або ні) враженнями, іноді схованими під маскою об’єктивності, в його основі є текст, яким би шляхом це враження не вирвалося в публічний простір та на яку платформу. “Ніхто тебе не врятує” позбавлений тексту – принаймні того, що промовляють герої, оскільки в цьому фільмі практично не має жодного слова, яке промовила б людина.
Наявність такої підступної риси фільму Браяна Даффілда не позбавляє найлегших можливостей формування враження — переказувати сюжет фільму все одно можна, але ці можливості швидко вичерпуються. Якщо не розтягнути перші півгодин фільму на весь текст, потім швидкоруч додав до них хвостик заключення і, соромлячись (або ні), забути про нього, ми швидко наштовхнемося на культуру спойлера. Спойлером в цьому фільмі є майже все — навіть розкриття того факту, що він знятий без діалогів може викликати деяке роздратування в глядача, який ще не пережив досвіду цього фільму. Сама культура спойлера зазвичай прирівнює фільм до його сюжету, нехтуючи іншими його компонентами. Рецензії зазвичай викручуються тим, що оминають пряму подачу інформації, й плавають в водах фільму, намагаючись спіймати там великих та малих рибин контекстів фільму, яких критики(ні) мають спіймати, приготувати і подати у своєму тексті. В “Ніхто тебе не врятує” є проблема з цією риболовлею, оскільки контексту в фільмі не більше ніж на калюжу, він не має діалогів й є майже суцільним дійством. Останнє в дечому робить культуру спойлеру щодо жанрового кіно трохи абсурдною. Екшн можна представити тексуально як послідовний ланцюжок подій фільму, але що це розповість нам про те яким чином фільм представляє ці події, як вони можуть вплинути на читача, коли він стане глядачем? Більше того, в жанровому кіно глядач приблизно знає, в залежності від кількох десятків факторів, яким набором подій, що складаються в сюжет, фільм буде оперувати. Отже жанровий фільм має бути знайомою територію, що робить захист сюжету в культурі спойлера ще трохи більш абсурдним, оскільки жанровий фільм не складається з унікальних блоків. Але кожен фільм має і те, що його виділяє поміж інших, тобто унікальні риси, й культура спойлера досить довільним чином з’єднує саме унікальність даного твору з тим, що буцімто є спойлером. Таке трактування робить медіа-рецензію складним завданням, оскільки вона зазвичай є текстом не про те, що ріднить даний фільм з сотнями інших, а чим він відрізняється від інших, тобто про унікальні риси. Власне, таке формулювання підказує що робити з “Ніхто тебе не врятує”. Про нього треба розповісти через інші фільми.
Теглайн фільму говорить: ” 1,65 мільйонів незаконних проникнень в домівки щороку. Це відрізняється від усіх”. Ані трейлер, ані постер не ховають, що мова піде про іншопланетян, які вдерлися додому до молодої жінки (Кейтлін Девер). Причому набір позаземних образів фільму є теж типовим. Іншопланетян можна безпомилково ідентифікувати створеними за найпоширенішим трафаретом масової свідомості, хоча і з деякими цікавими дизайнерськими рішеннями. В трейлері також присутній той самий промінь, за допомоги якого прибульці в творах поп-культури транспортують людей до своєї тарілки, де, вочевидь, встромляють їм в дупи анальні зонди, але “Ніхто тебе не врятує” милосердно не поринає в названі глибини, оскільки не прагне бути ані комедію, ані порно-фантазією. Це жахливий спойлер, але попередити треба — зондів не буде.
В перші двадцять фільм Даффілда встигає дуже багато — фактично побути цілим фільмом. Спочатку він представляє героїню — молода жінка на ім’я Брінн живе сама в будинку у лісі на деякій відстані від містечка. Аж трьома сценками, щоб ми не пропустили, глядачеві дають зрозуміти, що Брінн не є бажаною особою в цьому містечку. Весь інший час її представлення виглядає дещо суперечливим. З одного боку, Брінн ніби й сама чхати хотіла на містечко й цілком насолоджується своїм відлюдницьким життям, а з іншого, її почуття самопровини, вочевидь, через ту саму подію, яка зумовила ставлення інших до неї, набуло відчутно хворобливих форм. І ось до Брінн, яка живе в такій вибагливій для себе психологічній позиції, вдирається абсолютно чужорожний елемент — іншопланетянин, з яким на цій початковій стадії фільму Брінн встигне пройти майже весь шлях фільму на кшталт “Тиші” (Hush, 2016) Майка Фленеґана. Фленеґан тоді ще не був таким гучним ім’ям, тому треба повідомити, що цей фільм має героїню, яка не чує й не може розмовляти, а до неї в будинок вдирається вбивця, який знає про її фізіологічні обмеження і постійно намагається ними скористатися. Звісно, ці фільми мають безліч відмінностей в деталях, але проникнення в будинок чужинця, ситуація один на один і майже повна або повна відсутність слів їх зближують.
Але після двадцятої хвилини виходить з парадигми “Тиші” через дуже наочні причини, настає ранок, й Брін вирушає в поліцію містечка повідомити про занадто близький контакт третього ступеню, що трапився з нею вночі. В містечку її ненавидять, й хоча це не має значити, що й не розмовляють, перебування Брінн в містечку проходить мовчки, хоча і не без актів комунікації. Абияк прокульгавши через сцени, де принципова відсутність діалогів виглядає особливо неоковирною, фільм поринає в інший наратив. Події масштабуються, і ми вже у майже “Вторгеннні викрадачів тіл”, причому одразу в фінальної стадії фільму 1956 року, коли всім хочеться помацати героя (тут — героїню ) аби переконатися, що вона є такою, якою їй належить бути в цій новій для містечка реальності. Брінн, у відповідь, робить відчайдушну спробу взагалі полишити простір фільму та поїхати геть з такого невеселого сюжету, але хто ж їй дасть, тому глядачей, Брінн, іншопланетян та навіть деяких мешканців міста запрошують повернутися до сюжету №1, але з доповненнями, які дозволять захопливо провести ще годину фільму героїні разом з усіма причетними земного і позаземного походження.
В “Ніхто тебе не врятує” є дві цікаві риси, що активно впливають на перебіг подій. Перша не ховається ніяк. Це відсутність діалогів, яка перетворює майже весь фільм на те, що іноді називають чистим кіно. В цілому, це приємна риса, оскільки “Ніхто тебе не врятує” з самого початку не видає себе за фільм Нолана, але з тим що придумав поводиться як може чемно і досить вигадливо. Але безперечно, що ця риса є також кунштюком. Звукові фільм без діалогів виглядали органічно тільки коли були сильно стилізованими чи знаходили умову, в якій діалоги неможливі чи зайві. Наприклад, в “Божевілля” (Dementia, 1953) Паркера ми знаходимося ніби у нашому світі, але це подорож схибленою, потворною ніччю головної героїні, яка сходить з глузду, що дає можливість сильно стилізувати фільм. “Народжений” (Begotten, 1991) Меріджа взагалі існує у своєму гіперстилізованому всесвіті. В “Танцювальному залі” (він же “Бал” Le Bal, 1983) Сколи все розповідається через танець. В Бессона в “Останній битві” (Le dernier combat, 1984) люди після неназваного апокалипсису втратили здатність розмовляти, а в “Боротьбі за вогонь” (La Guerre Du Feu, 1981) Анно ще не навчилися, і обидві причини є дуже поважними причинам відсутності в них розмов. В цьому фільмі є умова – героїня на самоті, з нею не розмовляє містечко й вона не знаходить спільної мови з іншопланетянами, причому не тільки фігурально. Але фільм не стилізовано, окрім самого факту відсутності діалогів, до того ж він має соціальний контекст, який зрештою буде важливою частиною всієї конструкції фільму. Тому в деяких сценах особливо очевидно, що роблячи її фільммейкери могли б не так відчайдушно чіплятися за фільм із статусом мавпи з двома головами.
Якщо перша риса є способом реалізації фільму, то друга є фактором, що відволікає. В “Ніхто тебе не врятує” дає змогу поставити запитання, яке зрідка виникало під час перегляду фільмів про прибульців: а чого, власне, вони хочуть? Хоча фільм створює одну модель трактування подій, яку зчитати найлегше, вона не консистентна за допомоги самого фільму. Коли прибульці прилітали на Землю в кіно, питання чого вони хочуть зазвичай не виникало. Вони або казали прямим текстом що вони хочуть, або це було самоочевидно. Хоча тут таке питання виникає, на відповідь не варто сподіватися через цікаву рису №1. Через брак слів нам цього не пояснять, хоча й продемонструють, але здебільшого суперечок на reddit та приводів появи сотень статей “пояснюємо фінал “Ніхто тебе не врятує”, втім, сьогодні такі статті пишуть вже на настільки самоочевидні фінали, що написали б і на “Бембі”, якщо б він вийшов сьогодні.
І, кінець-кінців, це питання видається самооманою. “Ніхто тебе не врятує” нагадує мультиоскарівскього переможця цього року “Все, всюди і водночас”. Це фільми, сутність яких розповідається в 10 відсотках фільму, але метод оповіді передбачає, що фільм буде захопливо чесати праве вухо лівою ногою інші 90 відсотків. Причому ця стрічка є більш цілісною, ніж в Квана-Шайнерта. Вона не хаотично перемикає канали, на яких демонструють десятки всім відомих фільмів, а міцно тримається лише однієї реальності, яка є теж опосередкованою і впізнаваною, але побудованою меншою мірою з інших фільмів, ніж з загальної парадигми американської культури щодо прибульців. Саме тому, можливо, іншопланетний візуальний ряд фільму є легко впізнаваним. Але зрештою те, чим завершується фільм, парадоксальним чином, не має ніякого відношення до прибульців. Вони є не більш як інструментом розкриття вже існуючого з самого початку стану самої героїні, про що, власне фільм намагався в силу своїх скромних можливостей сказати нам всі півтори години. Скромних, тому що все-таки він створює контексту на калюжу, й його фінал — здебільшого дотепна крапка, крива фінальна посмішка, після якої далі розкручувати глобальну ситуацію немає сенсу, особливо щодо інших людей на планеті, бо кожен поворот думки буде все більше руйнувати конструкцію всього фільму. Напевно, не варто шукати Маріанську западину в калюжі, однак можна оцінити її цікаву форму, чистоту води, вдале розташування й навіть повалятися в неї у своє задоволення. (Або ні).
