“Астрал: червоні двері” видається цікавим, здається, лише у контексті змін концепції горор-франшизи з часом. Особливо через те, що творці цієї франшизи Лі Уеннел та Джеймс Ван є центральними фігурами в серіалізації мейнстримного, прокатного й досить високобюджетного горору останніх двадцять років. Як окремий фільм це болюче посередня стрічка — з одного боку захищена високопрофесійним середовищем всіх причетних до неї від жалюгідної безпомічності виконання, а з другого — скерована на [високопрофесійне] повторення заяложених тропів. А от як п’ята стрічка в франшизі, яка сконструйована за трендовими правилами, вона цікава. Перш за всим, що є спробою повернутися до традиційного поводження горор-серій, в яких сиквел був продовженням історії минулої частини.
До третьої частини “Астрал” був типовим дублетом з успішного фільму та сиквелу, що лінійно продовжував його історію. Перший фільм починався як типова історія про зловісних привидів, що завдають гаррасменту типовій родині Ламбертів аж поки досить рано у фільмі родина не робить те, що родини, яким дошкуляють демонічні примари в фільмах, не роблять майже ніколи — вони переїжджають. Але зла сила теж робить те, що в фільмах робить майже ніколи — вирушає за ними, й причини такої її поведінки зумовили повлення астрального плану під назвою Далі, де багато й продуктивно зустрічалися герої та антигерої фільмів. Саме Далі не було нічим новим концептуально — це вимір американсько-британського горору, де існують чимось незадоволені, ображені або за своєю природою злі душі, які через свої причини не знайшли покою після смерті та продовжують турбувати живих, іноді з наміром затягнути їх до свого світу, оволодіти ними й так далі. “Астрал” хіба що незвично багато перебував у потойбіччі. Друга частина, оскільки перша закінчилася величезним запрошенням до сиквелу й була дуже фінансово успішною, продовжила історію родини, але й разом з тим розширила всесвіт фільму історією головного антагониста — жінки у чорному, яка виявилася зовсім не жінкою, а чоловіком, минуле якого було великим (й дуже сумнівним з точки зору його сучасності) оммажем до гічкоківського “Психо”. Але це теж був стандартний спосіб і для франшиз минулого.
Але третя і четверта частини стрибнули кудись убік і започаткували принципово нову історію, в якій другорядні герої перших двох виходили на перший план, але всесвіт та його правила залишили незмінними. Під час виходу “Астрал 3” 2015 року така поведінка франшизи відповідала загальному руху проєктів Джеймса Вана. У рік виходу “Астралу 3” вже не тільки фактично існувала франшиза “Закляття” (Conjuring), а й конструйувалася як всесвіт на кшталт марвелівського, тобто з чисельними відгалуженнями, які підтримували основну лінійку фільмів.Й власне те, що “Астрал” теж почав розширюватися у той самий спосіб виглядало логічно з огляду на бізнес-стратегії всіх контрольованих Ваном проєктів (з Уеннелом чи без). Обидва стояли у витоків горор-франшизи “Пила”, побудованої за класичними канонами франшиз 80-х, але з новою естетикою, і об яку, теж за класичними канонами, критики витирали ноги через її низькопробну гардкорність, але це не сильно змінювало її прибутковість. Дві нові франшизи “Астрал” та “Закляття” були вже схожі на олдскульні фільми про паранормальне, нестача яких сильно відчувалася наприкінці 2000-х, але будувалися вони якраз вже за новими правилами серіалізації. Обидві серії є дуже схожими аж до того, що в обох основна лінійка фільмів має героїв, яких грає один тий сами Патрік Вілсон. Звісно, франшиза “Закляття” побудована більш сучасно та розумно з менеджерської точки зору, вона більш багата та касова, але єдина справжня їхня відмінність лише в віковому рейтингу: “Астрали” від першого до останнього виходили в рейтингу PG-13, а всі наразі 8 фільмів серіалу “Закляття”— в R.
“Астрал: червоні двері” може здатися радше девіацією. На початку він здається продуктом для гардкорніх фанів всієї серії — він повертається до родини Ламбертів, що були героями перших двох частин, але перестрибує десять років, що пройшли між другою частиною та цією. Тобто початку здається, що для повного усвідомлення, що тут відбувається, нам треба принаймні пам’ятати події десятирічної давнини. Почасти новий “Астрал” таким і є — фільм робить багато прямих відсилок на події перших двох частин, особливо другої. Один з двигунів стрічки безперечно живиться ностальгією глядача у якості пального, але в першій ж сцені новий “Астрал” винаходить неймовірний фокус й для тієї глядацької аудиторії, яка вперше бачить представника цієї франшизи — герой Патріка Вілсона Джош Ламберт та його син Долтон, змучені жахливими спогадами про події, свідками яких ми були в фільмах 2010 та 2011 року, проходять сеанс гипнозу та забувають всі події тих частин. Тепер їх ніщо не бентежить окрім чисто сімейних проблем, але на бажанні та можливостях страшних мешканців Далі дошкуляти нашим героям родинний ребут ніяк не позначився — вони, як і завжди, готові творити свої чорні справи, а отже родина дуже скоро знову почне проходити тим самим колом, що й в перших двох частинах.
Але це коло в нових умовах. Звісно, амнезія не є настільки потужною ідеєю для внутрішньовенного годування глядача як, наприклад, мультивсесвіт, яка дозволяє повторювати історії з незначними відмінностями безліч разів, але для одноразового використання вона ідеальна – новим глядачам можна повторити все те саме ще раз, а постійним розповісти те саме, але в інший спосіб. Власне, стрибок “Астрал: червоні двері” у десять років якраз і дає природну можливість продемонструвати нові умови: родина вже не є єдиним цілим через те, що, по-перше, герой Патріка Вілсона вже розлучений з дружиною, а по-друге, в нього не найкращі відносини з своїм старшим сином Долтоном, який виріс настільки, що ось-ось почне вчиться у художньому коледжі, куди вирушить на початку фільму.
Герої Джоша Ламберта та його сина Долтона у фільмі так само є головними, але тепер їх історії треба розповідати як дві паралельні лінії. Джоша Ламберта (Патрік Вілсон) починає переслідувати якийсь новий невстановлений тип потойбічної істоти, яка спонукає нашого героя заглибитися в абсолютно надлишкове для фільму минуле, якщо досі вважати його горором. Його син у коледжі у той же час, надихнувшись закликами своєї карикатурної професорки у коледжі відкрити підсвідоме для кращої якості творчості, починає створювати якийсь фан-арт до “Сяйва”, а згодом відкриває, що може входити в астральний план, не розуміючи ще які це може мати наслідки.
Звісно, ці паралельні лінії мають зустрітися, родинні зв’язки налагоджені й мир встановлено — іншого не можна очікувати в п’ятій частині франшизи. Отже з початку “Астрал: червоні двері” визначає себе, скоріш, як родинна мелодрама. В цьому, до речі, “Астрал” є надтиповим представником англомовного горору останніх років 15, від загальновизнаних улюбленців до загальновизнаних об’єктів сорому, в якому головною темою та головним поживним середовищем була родина — за останні 15 років горор безперечно відійшов від загальної соціальної спрямованості нульових та попрямував до вивчення окремих суспільних атомів (це велика тема). Власне, ця частина “Червоних дверів” є цікавим спостереженням за характером перших частин, в способі маніпуляції глядачем яких вже не домінує бажання налякати, а визначається тегами на кшталт “родина в небезпеці! Одержимий тато може вбити сина! Тато готовий принести себе в жертву заради родини!”. В п’ятій частині те саме експлуатується в безсоромних масштабах, й логічно, що цю стрічку зрежисував актор, який виконав в ній роль, що з “тата трьох дітей та люблячого чоловіка своєї дружини” перших частин звужена до “розлученого тата, що втратив конект з сином”.
Однак якщо “Астрал: червоні двері”експлуатує всю цю мелодраматичну й таку саму заяложену маячню, що дісталася йому у спадок, навмисно, то з іншими рахунками, виставленими минулими фільмами, він мати справу скоріше мусить, аніж хоче. Однак на першу свою серйозну проблемою він взагалі не звертає увагу. Перша та друга частина “Астралу” малювала родину з трьома дітьми, але насправді двох з них майже ніяк не використовувала в якості самостійних персонажей. Хлопчик Фостер та дівчинка Калі були потрібні, скоріше, для створення картини міцної багатодітної родини. Їх роль була іноді кумедно не визначена. Наприклад, хоча Фостер був присутнім під час найдраматичніших подій другої частини фільму, однак не брав жодної участі у самих подіях — його додали для фінальних родинних обіймів, коли все проблеми було вирішено та зло переможено. На початку цього фільму Фостер, Калі та їх матір не проходять сеанс гіпнозу й тому мають пам’ятати всі події. Сценарна причина цього стає зрозумілою згодом тільки стосовно Роуз Бірн, яка грає дружину Джоша Ламберта Рене. Їй залишили пам’ять щоб хоч хтось розповів герою Вілсона що він робив той рік, який тепер не пам’ятає. А от з молодшим сином Фостером той самий трюк виглядає дуже дивно. Він залучений до паралельного сюжету, в якому старший син Долтон намагається знайти ключі до свого минулого та зв’язується з своїм братом Фостером в надії, що той йому щось розповість. Але той поводиться, ніби теж пройшов сеанс гіпнозу й нічого не може розказати брату про події того року, хоча був таким самим їх свідком й має все пам’ятати.
Куди серйознішою проблемою видається те, що “Астрал” все ще має бути горором. Його головні ударні сцени мають бути з тих, що за загальним консенсусом належать до типових у цьому жанрі і у цій франшизі. Звісно, що в п’ятій частині також присутні емблематичні для всієї франшизи сцени. “Астрал” є одним з тих фільмів, що закарбував дуже розповсюджений прийом сьогодні, коли камера навмисно не акцентує увагу на страшну фігуру десь збоку чи на задньому плані, на яку так само не звертають увагу й персонажі. В тому, що ця частина занадто багато ним користується, напевно, немає нічого дивного. Горор-франшизи часто вироджувалися саме до повторення своїх найуспішніших моментів. Цю рису найлегше продемонструвати через франшизи, в яких акт вбивства був головним атракціоном: вбивства фредді Крюгера, що ставали все більш фантасмагоричними, вбивства Джейсона, смерті в “Пункт призначення”, тести-завдання Джигсоу в “Пилі”. все інше в багатьох горор-франшизах не більше ніж клей, що поєднує ці сцени. Однак на таких прикладах також помітно, що повторювана складова кожен раз має не тільки містити одні ті самі елементи, але й оригінальні. Це в деякому сенсі сенс жанру у його індустрійному визначенні — елементи повинні бути впізнаваними глядачами, але містити частку оригінальності, яка підтримує їх зацікавленість. Нова частина “Астралу” містить тільки повторювальну частину, що робить всю його горор-складову нецікавою й нестрашною. Власне, його найуспішніша горор-сцена (під час МРТ) якраз є не надто характерною для “Астрала”.
Звісно, це абсолютно не має значення для загального життя франшизи. П’ята частина, попри негарну критику та посередні глядацькі рейтинги, мала чи не найбільш успішні фінансові показники, що говорить про те, що франшиза досить міцна, щоб витримати ще один-два фільми, зроблені без краплі натхнення. Тим більше, що “Астрал” — диверсифікована франшиза. Вона містить не тільки можливість нудних лінійних продовжень, а може стрибнути в інший час, в іншу історію та експлуатувати лише саму концепцію Далі, астрального плану, додаючи в неї інші архетипи дитячих нічних кошмарів Північної Америки. Вона повністю відкрита до кросоверів з іншими всесвітами, до спінофів, перезапусків та всіх інших наявних способів додати до неї свіжої крові. “Астрал” ще має контури традиційної горор-франшизи, й п’ята частина, хоча і неоковиирним чином, нагадує якраз про це. Однак, вона сконструйована як менеджерський проєкт новітніх часів, якому не потрібна консистентність в побудові героїв й навіть, чесно кажучи, всесвіту, тому єдине що “Астрал: червоні двері” робить успішно, так це демонструє свою непридатність бути традиційним сиквелом в традиційній франшизі.
