До виходу “Лазні диявола” було досить легко охарактеризувати те, що до цього зробили Вероніка Франц і Северин Фіала. Обидва їх попередні фільми розповідали про дорослу жінку і двох її дітей, кровних або названих, у замкненому просторі впродовж певного часу, якого потребувало докладна демонстрація психологічних і фізичних знущань однієї сторони над іншою, які завершувалися смертю. В першому діти вбивали маму, у другому у цю гру були залучені обидва боки. Не завжди надійна оповідь велася з точки зору дорослої жінки, фільми показово розміщували себе поза соціальним виміром, а психологічний трактували з тією передумовою, що потяг до насильства, в принципі неминучий, а все інше вторинне. У третьому своєму фільмі пара продемонструвала чи може вона зафільмувати щось сутнісно інше. Ні, не може. Далі "Лазня диявола / Des Teufels Bad (2024)"
Повернувшись у повний ігровий метр через 7 років тиші, Джефф Ніколз вирішив, що цьому світові не вистачає справжнього крутого байкерського фільму, якісної стрічки про золоту добу мотоциклів і байкерів, з сюжетною логікою за словами Ісуса з рок-опери Вебера-Райса: it was good but now it’s gone. Якщо подивитися з іншого боку, то Джефф Ніколз екранізував книжку з кавового столику, фото-бук Дені Лайона, який у середині 60-з провів чотири роки з найстарішим мотоклубом США Outlaws Motorcycle Club з Чікаго, яка після свого видання надихала і збагачувала картинами “справжнього життя” цілі покоління очікуючих на зустріч із своїм продюсером, адвокатом, зубним лікарем чи дизайнером шпалер. У будь-якому разі, щоправда, “Байкери” вийшли збіркою анекдотів, з ногами міцно вцементованими в тазик американських культурних фантазій. Далі "Байкери / Bikeriders (2023)"
Цей канадський слешер у стилі вансентівського “Джеррі”, що в свою чергу інспірований безкінечними ходіннями персонажів у фільмах Бели Тара – неймовірно приємний сюрприз у якості приводу для величезної розмови про стилі, жанри, конвенції і як всі ми дивимося кіно. З початку 1990-х років вийшло багато фільмів, що є надбудовами над слешером. Так багато, що навіть вдалих було забагато. Постмодернистські, метамодернистські, ревізії – як їх не клич, всі були наслідком критичного осмислення цього субжанру тим і споживалися переважно тими, хто жанр любить. Хоча фільм Кріса Неша застосовує достатньо свіжу схему слешера з точки зору вбивці, його тільки частково можна назвати фан-сервісом. Його комплект гаків, ножів, тельбухів і дуже графічних вбивств на місці, але естетичні стратегії фільму роблять перегляд незручним з точки зору очікуваних жанрових конвенцій і можуть навіть спантеличувати. Далі "In a Violent Nature (2024)"
Фільм Джейн Шенбран – це рідкісне явище у сучасному горорі. Це розумний фільм, який ще й до того пропонує щось нове. Причому розумний треба розуміти не як “смарт” приставку до побутової техніки та інших продуктів, навіть культурних, яка зазвичай позначає здатність продукту запопадливо зазирати в очі користувачам та попереджати їх бажання. “Я бачив мерехтіння екрану” не є фільмом, який відштовхується від нашого прагнення до новизни і втоми від конвенцій. Стрічка Шенбран безперечно знає про них, і іноді є кваліфікованою пальпацією глядацьких меж жанру, але не вони зумовлюють її структуру і сутність. Це надзвичайний у багатьох сенсах фільм безперечно визначає квір-досвід, але фільм робить все, щоб прямо про нього не розповідати. На додачу, це один з небагатьох горорів, разом з “Пустою людиною” (Empty Man, 2020), що має сказати щось оригінальне на базі світу кріпіпасти, і, можливо, є першим фільмом, що перетоплює його на складну арт-форму, яка є більшою за суми його складових. Далі "Я бачив мерехтіння екрану / I Saw the TV Glow (2024)"
Кому б як не Джорджу Міллеру з його схибленою фільмографією, де разом з дизель-панковим божевіллям і ультранасильством є фільми про наймиліше порося на світі і пінгвіна, що танцює степ, довести істиність парадоксу, що в одну ту саму річку увійти водночас можливо і ні. Вода, звісно, зміниться. Міллер ребутнув франшизу 9 років тому, причому так, що кілька оскарівських лауреатів привселюдно всралися (як Содерберг), причому і не ховали цього, тому що коли це від захвату, то не соромно будь-кому. Ефекту новизни від того Макса так само ніколи не повторити, як і не увійти у ту саму воду річки. Але Міллер робить це ще раз. Русло річки все там, й назва її, як і раніше, “Шалений Макс”. За звичайною мірою, “Фуріоза” все одно є скаженим собакою сучасного екшена, хоча це спокійніше і більш виважене кіно, тому що його тепер визначає не дорога, а пункти призначення, яких Міллер фактично уникав у першому фільмі. Втім, він продовжується живитися тими самими темами і ідеями, і є логічним продовженням франшизи, в якій парадоксів значно більше, ніж це здається на перший погляд. Далі "Фуріоза: Шалений Макс. Сага / Furiosa: A Mad Max Saga (2024)"
Один з найцікавіших горорів цього року, “Ексгумація” стартував в одному з найменш вірогідних для цього місць – в берлінському “Форумі”, де зазвичай не варто очікувати настільки мейнстримних фільмів з таким великим комерційним потенціалом. Те, що “Ексгумація” став у Південній Кореї гучним блокбастером, втім, здається аж ніяк не дивним. Це шалено цікавий, дуже мейнстримний фільм від режисера і сценариста, що добре почувається якраз в тій оккультно-релігійно-шаманській царині, в який й стрічка існує. Її головний трюк цілком належить розважальному кіно, але тепер вже адресує до теми, що саме в мейнстримних фільмах у такому явному вигляді існує нечасто. Його герої займаються розкопуванням могил на вимогу родичів – часто, щоб переконатися, що їх предки в спіритуальному порядку та не страждають у потойбічному світі, а значить не будуть загрожувати своїм рідним. Але зрештою через цілком конкретні розкопки наші герої викопують не родинну історію, а національну травму. Далі "Ексгумація / Exhuma / Pamyo (2024)"
Другий фільм Роуз Ґласс вийшов дивнішим за перший. І це навіть не враховуючи параду лякаючих зачісок, особливо того казна-що, що сконструйоване на голові персонажа Еда Гарріса – все-таки події фільму відбуваються у 1980-і роки десь у глибоких американських нетрях, на що варто зважати. Певний тематичний зв’язок між її фільмами також є. Після “Святої Мод” у фокусі “Любові, брехні та кровопролитті” знову нав’язливі стани і обсесії, які нічим гарним для персонажів закінчитися не можуть. Як моральні історії застереження обидві стрічки, однак, не працюють. І дійсно, якщо ці стани такі погані і деструктивні, б куди простіше було зняти фільм про дідуся, що буде тихо тихо насолоджуватися сонячною погодою, сидячи на лавочці, і щасливо подзьобувати весь фільм галетну печивку. Але ж хто ж це буде дивитися. Як багато інших режисерів і режисерок садистського штибу, Роуз Ґласс, вочевидь, полюбляє дати своїм героям цілий оберемок обсесій, створити їм через це купу проблем і потім трохи помучити. Або навіть не трохи. Вони все одно лише персонажі. До того ж, здається, вона знає для чого. Далі "Любов, брехня та кровопролиття / Love Lies Bleeding (2024)"