Новий і, цілком можливо, останній фільм фільм Френсіса Форда Копполи принаймні у одному є спорідненим з декількома його іншими, більш уславленими роботами: режисер знову вклав власні гроші у досить божевільний проєкт. Втім, цей випадок особливий. Якщо попередні рази були, напевно, не тільки про візії творця, що він втілює за допомоги фінансової ліпосакції самому собі, але й про наміри залишитися в грі, то цей очевидно зроблений з середнім пальцем всьому світу та прощальним щоб вас підняло та гепнуло. Коппола витрачає 120 мільйонів американських доларів власних грошей на свою довго виношувану примху: історію конфлікту між Катіліною та Цицероном десь періоду передостанніх корчей Римської республіки, але перенесену у альтернативний Нью-Йорк 21 сторіччя, названий Новим Римом. Цей фільм прямо заявляє, що є притчею, і непрямо – притчею про сучасні Сполучені Штати. Далі "Мегалополіс / Megalopolis (2024)"
За відносно невелику, але вже насичену восьмирічну кар’єру у великому кіно, Алі Аббасі зробив все, щоб тематично його не можна було визначити. Він фільмував горори про румунських мігрантів у Данії, соціальні трилери про серійних вбивць в Ірані, драми про шведських тролів, й от нарешті зафільмував байопік про Дональда Трампа. Всі його фільми адресують до нагального і соціального, але різними способами. “Учень”, напевно, є найближчим до попереднього фільму Аббасі, “Священного павука”. Обидва розповідають історії антигероїв та про їх не надто легальний шлях до, в одному випадку до шибениці, а в другому – до багатства й успіху. Втім, середовища, де розміщені обидва герої, їх не стільки засуджують, скільки спонукають до подальших злочинів. І якщо “Священний павук” (Holy Spider, 2022) був прочитаний переважно як критика саме соціальна, а його герой не більше, ніж породження самого суспільства, якого він є частиною, то чому, власне, історія Дональда Трампа має читатися як індивідуальна історія? Тим більше, коли ми знаємо результат – ця людина згодом стала президентом США, а отже отримала переважаючу інших суспільну підтримку, й може стати ним повторно (цей текст написано напередодні виборів) Далі "Учень / The Apprentice (2024)"
If tasked with making a map of Ukraine through its representation in contemporary cinema one would inevitably find that Kherson oblast is almost exclusively covered by films of Roman Bondarchuk. His sophomore fiction feature continues to picture a pretty consistent image of it as a semi-magical territory where every marvel is mirrored by monster. The Editorial Office builds a more rational and social environment allowing to see the film in a wider context and possibly even connect this territory with the rest of the country. The most interesting thing about the Editorial Office, I would presume, is that the film gives an opportunity to talk about the ontology of reality it depicts and its own style as well. Далі "The Editorial Office (2024)"
Якщо складати мапу представлення регіонів України в сучасному кіно, то Херсонська область, як здається, буде зайнята майже виключно фільмами Романа Бондарчука. З першого його ігрового фільму “Вулкан” степовий південь України має досить конкретний образ неосяжної розумом напівмагічної території, де чудеса зустрічаються з чудовиськами.“Редакція” оперує у схожому просторі, але більше раціоналізує його і насичує соціальними елементами, даючи змогу розглядати його у ширшому контексті. Втім, найцікавіша його риса, я думаю, в тому, що “Редакція” дає досить рідкісну можливість в нашому кіно говорити про онтологію продемонстрованої реальності і водночас свого власного стилю. Далі "Редакція / The Editorial Office (2024)"
Прем’єри “Бідолашних створінь” Йоргоса Лантімоса та “Жнива” Афіни Рахіль Цанґарі розділяє 367 днів – це календарний рік та два дні. Обидві відбулися під час Венеційського кінофестивалю. Обидва фільми були частинами основної конкурсної програми. Лантімос і Цанґарі очевидно пов’язані – тут треба говорити навіть не про “грецьку дивну хвилю”, до якої вони самі себе не бачать належними, а про те, що вони неодноразово працювали разом. Цанґарі була продюсеркою трьох перших фільмів Лантімоса. Обидва ці фільми разюче різні, але їх ніби створено для порівняння один з одним. Чим більше я думаю над цими фільмами, тим більше знаходжу між ними настільки багаточисельні, різноманітні і повні рими, що фільми починають здаватися то антитезами один одного, то андидотами, то доповненнями. Далі "“Жнива” (Harvest, 2024) / “Бідолашні створіння” (Poor Things, 2023)"
“Субстанція” – це наче казка, що її розповідає Джек Ніколсон з “Сяйва” у тій стадії, коли він вже з сокирою. Абсолютно без нюансів, жодним чином не сучасна, й зафільмована з естетикою музичного кліпу з бюджетом 17,5 мільйонів американських доларів, нова стрічка Фаржа залишає далеко позаду свій дебют – у хронометражі, у гротескних тілесних перетвореннях та у кривавості. І звісно у несмаку. У порівнянні з “Субстанцією”, попередній середній палець етичній чутливості та поміркованості у канській програмі, “Титан” Джулії Дюкурно, виглядає фільмом Карла Теодора Дрейера. Зважаючи на те, втім, що обидві режисерки є випускницями La Fémis, є майже очевидним, що в їх шкільний курікулум були включені такі еталонні носії поганого смаку як Френк Гененлоттер або Брайян Южна. Це тішить. Далі "Субстанція / Substance (2024)"
Задовго до виходу цього абсолютно непотрібного приквелу до 56-річчя “Дитини Розмарі” було зрозуміло, що цей рік у горорах присвячено вагітностям. “Квартира 7а”, історія епізодичної персонажки оригінального фільму Полянського, виглядала до прем’єри чи не найбільш цікавою стрічкою з усіх, зважаючи ім’я режисерки. Після появи, на жаль, причину її появи я взагалі не можу для себе обґрунтувати – хіба що тим, що хтось в Paramount вирішив екранізувати історію кожної квартири Бемфорда, вигаданого мангетенського будинку, де оселилася зграя сатаністів похилого віку, що шляхом молитв своєму патрону знизу та підкладання під нього жінок для запліднення, намагаються сгенерувати сина диявола. Далі "Квартира 7А / Apartment 7A (2024)"