Навіть жаль, що подібні до цього дебюту Йона Стівенсона фільми потрапляють до горор-категорії й мають обмежене коло розповсюдження. Це дуже вмілий, дуже свідомий з режисерської та сценарної точки зору фільм, який має свій виразний вигляд, свою естетику, має неформатних героїв та органічно розвиває свою історію. І що дуже важливо – остання постійно йде саме туди, куди ти підозрюєш, але фактично не заходить на справді жанрову територію. Втім, дійсно у “Друга внаєм” є багато ознак для того, щоб фільм вважався нішевим. Й, мабуть, першою й головною є загальна дивність фіьму для будь-якої секції фестивалю типу Санденсу окрім опівнічної. Це історія про те, як доросла, соціально ізольована й дуже самотня людина створює собі уявного друга, що зрештою стає фактором невідворотних змін у його сприйнятті реальності. Не те щоб це був кричуще жанровий сюжет, але спосіб, у який він втілений має безперечну історію саме в жанровому кіно.
Багато в чому це синопсис “Мей” (May,2002) Лакі Маккі – одного з видатних, мені здається, горорів нульових. Ситуація в “Мей” куди більш лячна, куди більш кривава, але погляд уфільму той самий – він дає уявлення як все це сприймає герой(чи героїня у випадку фільму МакКі). Фільми навіть об’єднує те, що в обох є лише по одній короткій сцені, які можуть сприйматися як виходи із раціональної реальності у щось понадприродне, але в обох фільмах є простір вважати їх лише продовженням уяви самих героїв. У «Мей» для неї створений весь фільм, це фінал, й він робить з просто цікавого, гарного дослідження відчаю та самотності щось, чого важко позбутися у думках після закінчення фільму. В Стівенсона це сцена, яка додає колориту, але без неї можна обійтися, за великим рахунком. Але сам фільм в нього вибудований не менш унікальним чином.
Героїня «Мей» була активним персонажем. Вона створювала собі друга – такого гомункулуса із тіл інших людей. Тобто, цей фільм був дивною реінкарнацією «Франкенштейну» в умовах поочатку XXI століття. Герой «Друга внаєм» проводить маніпуляції не з іншими, а з собою – він пристосовується до вже існуючого, повторюваного скільки завгодно разів відео-запису – vhs-касети Rent-A-Pal.На ній записано моно-виступ чоловіка, який називає себе Енді та видає себе за вашого приятеля: сидить в кріслі поруч, розповідає про себе, слухає ваші відповіді на його питання, реагує на розповіді, ділиться особистими секретами та навіть грає з вами в карти.
Звісно, перший перегляд такої касети може бути тільки дурним, сюреалістичним сном. Але Енді достатньо один раз потрапити у щось боляче у глядача й той, якщо буде наступний перегляд, зможе пристосуватися, змінити свої відповіді на питання Енді та забезпечити їх кращий тайминг. Це 90 рік, а герой – сорокарічний Девід,який живе в Денвері з матір’ю, в якої деменція. Він не працює, тому що за нею потрібен постійний догляд, тому в нього багато часу у своєму підвалі на перегляд різного роду плівок. Вони починаються від колекції порно на 8мм(це дуже крута та історично коректна деталь, хоча й трохи анахроністична для 90 року) до числених касет «Відео-рандеву» – такого собі тендеру vhs-ери, де пари знайомляться через агенцію, яка робить відеозаписи із бажаючими знайти партнера(-ку) та потім їх розповсюджує серед клієнтів. Про “Відео-рандеву” тут окремий сюжет, який фактично є навіть основним й стає згодом скадвої конфлікту фільму.
«Друга внаєм» можна легко транспонувати у сучасність. Він ніби продовжує неодноразово озвучені думки про віртуальну реальність, яка підміняє людині справжню. Втім, якщо говорити про Інтернет чи відеоігри,то в них є не спостерігання однієї тієї ж вигаданої реальності, а дієві вибори з пошуків реальності, яка винагороджує людину та є для неї компліментарною. Але Rent-A-Pal герой не просто спостерігає, а пристосовується. Він має справу з одним тим самим вже записаним й розрахованим на конкретну реакцію циклом із слів та ситуацій. Й сучасну ситуацію теж можна розгядати як пристосування, але тепер стало більше вибору. Просто в 90 році була лише одна касета Rent-A-Pal, а тепер їх цілий супермаркет.
Але так само це стрічка про наявність механізму,який взагалі дав змогу говорити про підміни реальностей, у часі,коли не було інтернету. Цьому механізмові потрібен лише предмет усталеної форми та змісту, до якого можна регуярно звертатися. Можна дуже вдало з’їхати з глузду, маючи просто рукопис – у вигляді кодексу, сувою чи глиняної таблиці. Але конкретно для “Друга внаєм” важлива наявність ринку товарів, які стврюються конвеєрно. Цей тип історії можливий із початку тиражування будь-чого. Якщ бути більш точним – з тиражування однакових об’єктів,які мали інформацію, ідеї, передавали спосіб мишлення та уявні ситуації – появи відео-касет, аудіо-записів, кіно, фото й так аж до друкованої книги.
Можна думати, що «Друг внаєм» не заходить так далеко. Він свідомо, естетично й змістовно цілісно знаходиться в відео-культурі 80-х. Ним навіть, напевно, можна продовжити цикл фільмів, в який увійдуть й «Звукова студія Берберяна» й точно нещодавня «Цензорка» Прано Бейлі-Бонд про цензору часів боротьби із відео-гидотою (video nasties) в Англії ,яка безпосередньо стосувалася ринку VHS. Й хоча Rent-A-Pal є ще однією історією проте, як відео руйнує непідготовлені мізки самотніх чоловіків у підвалах (інцелів в твітерах з тих самих підвалів, підлітків із гвинтівками у школах), це історія з фігою в кишені дя тих, хто буде бачити в ній застереження. Зміст цієї касети не є прикладом наслідування руйнівних, асоцільних дій. Це продукт, який продає дружбу. Енді безперечно транслює норми та стереотипи «чоловічої дружби», але найбільш руйнівною видаються більш широкі маркетингові норми його спічу. Це відео продає дружбу як ексклюзивний, унікальний продукт,в яку наш герой починає згодом вірити. Цей фільм, мабуть, найцікавіше та найпродуктівніше розглядати саме у сенсі тиражування продуктів, мас-маркету, який продає свій товар саме Вам, а не будь-кому й врешті-решт створює й таке саме тиражування способів мислення.
