Минулі життя / Past Lives (2023)

Фільм Селін Сонґ має одну з тих наживок, які майже ніколи не підводять. Фантазії на тему “як би хотілося прожити і це життя також” легко зваблюють. До них просто під’єднатися й відчути глибоку симпатію до їх героїв, враховуючи, що іншого, крім нашого життя, ми не отримаємо, як і, зрештою, вони. Але кіно може знову протестувати цю фантазію, давши їй життя на якийсь час, поки ми дивимося фільм. Втім, ця меланхолійна екзистенційна дебютна мелодрама режисерки не підкреслює свою тематику, даючи їй розвиватися без форсування подій. Замість цього “Минулі життя” ніжно уколискує своїх двох героїв у маленькій бульбашці їх химерних відносин впродовж 24 років, уберігаючи від майже будь-якої реальності, але зрештою робить той магічний твіст, який можна навіть і не помітити, але неможливо не відчути.

“Минулі життя” ясно і не складно побудований. Це три епізоди з життя головної героїні і героя на відрізку в 24 роки з лінійною оповіддю і мінімумом персонажів. В першому, найкоротшуому, родина дівчини На Йонг емігрує з Кореї (звісно з Південної) в США десь наприкінці 90-х. Майже весь він присвячений відносинам дівчинки з хлопцем Хе Саном, з яким у нього дитячий роман яким він має бути в їх 11-12 років — не артикульований і майже несвідомий. Навіть їх “побачення”, перше і останнє, оскільки дівчина покидає країну, відбувається у вигляді спільного вигулу дітей їх мамами. Через 12 років молода драматургиня корейського походження з на ім’я Нора згадує про свою дитячу любов і неочікувано для себе дуже легко знаходить її в мережі.  Друга секвенція “Минулих життів” відбувається на початку 2010-х і складається з онлайн-сесій тих самих героїні і героя, які, втім, досить скоро перериваються ще на 12 років. Нарешті ще через 12 років дорослі Нора і Хе Сан нарешті зустрінуться в Нью-Йорку нашого часу в останній і найдовшій частині фільму. 

Простота “Минулих життів”, щоправда, дещо оманлива, але цей факт можна оцінити тільки ретроспективно. Першу годину він здається спрощеною мелодрамою, яку найлегше уявити у вигляді піксарівської анімації, якщо б ця студія почала знімати фільми у рейтингу PG-13 для аудиторії за 30  з уповільненим ритмом і стилістикою, які не соромно включити в основну программу Берлінського фестивалю, де й відбулася його прем’єра. Це кіно наче зняте в воді. Камера в “Минулих життях”, скоріш, повільно переповзе на новий ракурс чи зробить неспішне панорамування, ніж фільм скористається монтажом. Це те кіно, де всю сцену вирішать одним кадром з дуже повільним зумом, ніж серією наближень, перерваних комами того таки монтажу. Ця естетика не скорочує реальність, а розширює, не дефрагментує, а скріплює в одну єдність. І такий вибір  естетики, тону і атмосфери наближують стрічку Сонґ до тих фільмів, які не спрощуть нам життя, встановлюючи за мету ствердження заяложених, а може й навіть фейкових, але позитивних істин, а навпаки. 

 А от представлена реальність, як вже говорилося, тут зовсім з іншого жанру. Це ізольована реальність, в якій все життя двох героїв зведене до комунікації між ними. За 12 років, що пройшли між тим, як родина Нори поїхала з Сеулу й герої знову зустрілися онлайн, вони обрали професію, кохали, мали друзів, родини, челенджі, невдачі — вони жили своїм складним життям, однак фільм вирізає з їх життя абсолютно все це. “Минулі життя” майже ніколи не демонструє Нору і Хе Сана в середовищі їх проживання і комунікації з іншими. Тільки під час відеоколів ми дізнаємося, що Нора все ще хоче бути письменницею (але вже драматургинею), що тепер вона живе та вчиться в Нью-Йорку, що Хе Сан досі живе з батьками й це, як ми дізнаємося потім, “дуже по-корейськи”. Тобто фільм спеціально сплощує їх життя до серії повідомлень під час бесід в онлайні. Таким чином, обидва героїня і герой хоча й мають безліч новин, вони сприймаються невинними, чистими листами, які через дванадцять років залишаються в чомусь тими самими, що й були – дітьми, які здивовано повідомляють один одному про купу приголомшливих подій, які з ними сталися. За тим як побудований наратив в цьому фільмі, “Минулі життя” – це анімаційний фільм з бастардизованим мелодраматичним сюжетом, який має гіперболізувати одне, і спрощувати до повного ігнорування інше, ведучи нас за руку до фіналу, який, враховуючи побудову самого наративу, якраз і має прямувати до тих самих заяложених, а може й фейкових, але позитивних істин.

Це очевидний дисонанс. Наратив фільму сформовано невідповідно до його стилістики, якщо ми знаходимося в більш-менш усталених сьогодні конвенціях кіно. Наратив каже, що через 12 чи 24 роки наші герої чином зустрінуться фізично й будуть жити щасливо далі й разом. Стилістика каже — ніт, навпаки. Сюжет невпинно розвивається на користь другого варіанту: герої припиняють спілкуватися, тому що відеоколи вже починають заважати кар’єрі Нори, кожен з героїв знаходить пару, але фільм не кидає ту випуклість та обмеженість світу героїв. Вони все також у бульбашці, тому надія на гепі-енд все одно жевріє. Щасливий фінал може стати навіть більш задовольняючим, оскільки між героями стає все більше перешкод. І ось з того моменту, як 12-річний хлопчик сказав “бувай” 12-річній дівчинці в Сеулі, проходить 24 роки, й тепер дорослий чоловік приїжджає до Нью-Йорку побачити ту дорослу заміжню жінку на ім’я Нора, в яку перетворилася та дівчинка. 

Той трюк чи твіст, що робить фільм в другій своїй частині, навіть не можна коректно означити такими словами, тому що твіст часто будується хоча і на тому самому обмеженні продемонстрованої реальності для глядачів, все-таки має інтенцію сховати від нас те, що ми бачимо події під дуже специфічним кутом. Фільм Селін Сонґ не ховає свого кута з самого початку. Однак, якщо спочатку він є джерелом роздратування тим, що ми дивимося на світ цього фільмі через вузьку щілину, яку пропиляла для нас режисерка, цей спосіб стає його сильною частиною не тому, що фільм каже “а справжня реальність ось”, а тому що перепідверджує, що він нам показував всю свою першу годину. Ми бачили незавершений дитячий роман, до якого наші дорослі герої зі своїми складними життями повертаються саме такими, якими були, коли він завершився, в їх приблизні 12 років — спрощеними і одновимірними дітьми, й фільм робить все, щоб не виводити їх з цього стану. Тобто “Минулі життя” робить перепідтвердження: ну так, це і не було життя, тому цю ситуацію треба узгодити з їх дорослим життям, розмістити у житті й синхронізувати з реальними людьми, а не дитячими фантазіями, які для героя і героїні різні.

Але магія “Минулих життів” навіть не там, точно не в буденній реальності, де герої повинні тверезо подивитися на самих себе й проговорити, що вони є вже не тими людьми, якими були. Це щемка історія, тому що їх втрачений момент навіть не існував — вони були всього лише дітьми і не мали майже ніяких можливостей для відносин та їх реалізації насправді. Коли вони знову знайшли один одного дорослими, їх квазі-роман став чимось на зразок порталу в дитинство — для нього тому що в дитинстві він ще міг би стати ким завгодно, а не чоловіком зі звичайною роботою і звичайною зарплатою, а для неї — способом повернутися на батьківщину, покинути яку було не її вибором. Про останнє ніде не акцентується в фільмі, але взаємодія між “корейською” і “американською” ( канадською чомусь шалено нехтують) ідентичністю героїні в фільмі експліцитно обмірковується нею самою.

Магія “Минулих життів” в тому самому “а якби…”, посилці, яка чарівним чином розшаровує будь яке життя, що здавалося таким цілісним і безперервним, на дискретні бульбашки в минулому, повному моментів, в яких ми могли повестись інакше, зробити не так, й зрештою отримати повністю інше життя. Це завжди псевдо-магічні роздуми, тому що створюють враження можливості прожити тисячі різних життів, а не одне, яке з них було для нас обрано завдяки якійсь лотереї ( в фільмі є одна сцена з куди більш прагматичними і не таким компліментарними для всіх нас роздумами щодо того як ми робимо вибори, але він її не продовжує). Як здається, ми знаходимось небезпечно далеко на на території “Все, всюди і водночас”, втім, фільм Сонґ проводить цю ідею зовсім іншим шляхом, ніж галасливий мультиоскаровський переможець — за допомоги корейського слово inyeon (인연), що означає наперед визначений долею зв’язок між двома людьми, який героїня пов’язує з концепцією реінкарнації. Тобто той особливий, майже містичний зв’язок між двома людьми, який вони обидва відчувають, зумовлений їх минулими життями. Як каже героня — може, я була птахом, а ти гілкою, на якій цей птах сидів щодня. Це красиве порівняння представляє наше життя лише останнім з тисяч, усунених в безпам’ятні минулі життя, які, однак, тягнуться за нами як слід за слимаком. І ми можемо обрати або цей красивий буддійський концепт або більш секулярну інтерпретацію фільму, яка більше пасує для західної раціональної ідентичності героїні. Наші героїня і герой один для одного є тими “а якби…”, втрати яких тепер необхідно прийняти. Її міграція розділила життя і ідентичність Нори навпіл, й тепер її “корейський хлопець”, який може існувати тільки як 12-річний хлопець, є нагадуванням того минулого життя в Кореї, якого вже давно немає, як немає і імені нашої героїні, яка тепер не На Йонг, а Нора. На Йонг померла.

Те, що момент усвідомлення втрати “Минулі життя” робить своєю центральною сценою, говорить звісно, не про вибір режисерки на користь якоїсь конкретної ідентичності, а, напевно, про те, що якими буддистами ми не були, ми живі істоти, яким погано і болісно, коли вони розуміють, що щось втрачають, і в цей момент примирливі концепції на кшталт “і це пройде” чи “життя — це ріка” не знаходять достатніх аргументів. Але сам факт того, що травма оприявнена у усвідомлена самими героями робить з “Минулих життів” кіно, яке насправді не розміщено ані в жанровому кіно, яке переважно підтверджує картину світу, ані в тому, що як заспокійливе аж ніяк не працює. В своїй очевидній екзистенціальній проблематиці він є дуже схожим на чудовий цьогорічний аргентинський “Злочинці” (Los delincuentes 2023) Родріго Морено, однак порівняння цих двох фільмів спродукує текст ще більший, ніж той, що був написаний. Тому таки доведеться повернутися до вже початого порівняння з “Все, всюди і водночас”. Й хоча останній кричить на свого глядача чи глядачку дві години поспіль і загрозливо часто блимає з екрану, він доводить свою героїню до повноцінного прийняття свого життя, як і “Минулі життя”. Втім, відчуття від їх фіналів абсолютно різні. Стрічка Деніелсів побудована лінійно. Героїня спочатку бачить, що вона втратила б за умови інших виборів у минулому, а потім приймає своє життя. В “Минулих життях” ситуація синкопована: героїня цілком свідомо приймає те життя, що має, а потім втрачає ілюзію, і це раптом виявляється болісним процесом. За машинною логікою це є абсурдом, тому що вона відчуває біль від втрати того, чого і не мала, за її власним твердженням, але це виявляється не зовсім правдою. У цьому фільмі правда — це маленька смерть, але “Минулі життя” змушує думати про процеси втрати, усвідомлення, прийняття як про безкінечне коло без початку і кінця, терапевтичною роботою, що ніколи не закінчується. 

Якщо зло пожартувати, то фільм Селін Сонґ має стати культовим серед психологів, оскільки ця безкінечність процесу налагодження миру з собою обіцяє їм постійну роботу. Тобто все-таки, кінець-кінців, він знаходиться в парадигмі розуміння, усвідомлення і прийняття через раціоналізацію, а не, наприклад, ритуал чи концепцію реінкарнації, яка все-таки здебільшого дарує фільму метафору, а не є його сутністю. Це фільм безперечно знаходиться в парадигмі “культури травми”, як її називають іноді, фетишизуючи цей стан до визначального (я травмована(ий), себто я існую) для ідентичності героїв, але реалізує в тональності майже анімаційної казки і тому його найближчими аналогами дійсно є фільми золотої ери Піксару, життєствердність яких чомусь часто супроводжувалася глядацьким риданням.