«Нові штами», володар призу журі на Ротердамському фестивалі-2023 – ще один ковідний фільм-відповідь на той приголомшливий для багатьох період першого локдауну, що породив так багато різних фільмів. При чому фільм Артеміс Шоу та Прашанта Камалакантана є досить далеким родичем більшості художніх фільмів на цю тему, які намагалися чи загорнути ситуацію в жанрову форму («Кімі» Содерберга) чи в екзистенціально-філософську («Кома» Бертрана Бонелло) чи будь-яку іншу, але не зосереджувалися про сам досвід сидіння в локдауні. «Нові штами» саме про це, тому його найближчі брати та сестри – ті, напевно, сотні короткометражних документальних фільмів, в яких зазвичай самі режисери та режисерки фільмували свій досвід, що закінчувалося тими ж сотнями досить однакових фільмів, які, здається, зафіксували лише той факт, що майже всі наші документаліст(к)и належать приблизно до однієї соціальної групи та пережили локдаун болюче одноманітним чином.
«Нові штами» теж з цієї останньої породи, але фільм лише користується фактом одночасного припинення можливостей для більшості соціальних контактів та фіксується на двох людях у локдауні – Калії та Рама, що проводять його в пустій нью-йоркській квартирі її дядька. Й хоча цей фільм носить всі сліди імпровізування, виходить з їх власного досвіду та навіть зафільмований на VHS, що також є відсиланням до досвіду локдауну цієї пари, коли вони знайшли старий камкордер в квартирі, де переживали локдаун, він використовує таки художню форму. Епідемія в цьому фільмі не є навіть ковідом, що технічно робить фільм майже науковою фантасткою. Це «нова хвороба», яка характеризується порушеннями когнитивних навичок. Просто кажучи, люди поводяться вкрай дивно, й ми це бачимо переважно через новини в телевізорі. Все інше – це валідний досвід ковідного локдауну, однак завдяки драматизації йому вдається навіть краще показати динаміку відносин двох людей у клітці, які переживають ментальний землетрус, руйнацію відносин та їх відновлення.
На самому початку фільму, коли ми бачимо як наші герої заходять в квартиру, вони вже знаходяться у радикально різних станах. Рам встиг перелякатися та вкрай знервований. Здається, він переймається лише тим, щоб продезінфікувати все, що він бачить навкруги. Калія просто хоче весело провести час разом. Ця різниця швидко встановлює порочне коло образ, вибачень, примирень, що руйнує їх повсякденні акти комунікації – секс не виходить, прогулянка разом неможлива, тому що Рам вже в паранойїдальному стані й не хоче виходити назовні. У наступній фазі в ньому прокидається контролюючий тиран, але на гастролях, в чужій квартирі та не в своїй тарілці. Тому ефективності його припадків вистачає лише на те, щоб псувати відносини між героями, а отже все більше вони починають існувати окремо.
В «Нових штаммах», здається, набагато краще, ніж в документальному кіно виражена сутність самого локдауну. Сама його поява та реакція людей (переважно у цьому фільмі – Раму) сама чи не найбільш очевидно може розглядатися як хвороба. Мало який фільм ставив під сумнів саму необхідність локдауну та вивчав соціальну онтологію його появи та можливість виконання в конкретних середовищах. Зрозуміло, що сама ситуація локдауну найбільше підходить для урбаністичних просторів, де кожен має можливість існувати окремо від соціуму й за фактом самої організації цього простору вже фактично ізольований, тому й, напевно, переривання останнього свого зв’язку (принаймні, так здається) з зовнішнім світом, сприймає надто болюче. Саме мешканці урбанізованих просторів з найбільшою готовністю виконували умови локдауну, однак чи не найбільше болюче його пережили – принаймні, саме вони найбільше про це говорили, тому що вони мають найбільшу гучність висловлювання в світі, де урбаністичне середовище є виразником «загальної» думки. Й наші герої і є виразниками «готовності» (Рам) та «болючості» (Калія). Фактично вони є тим самим ходячим парадоксом суспільства, яке характеризується крайнім індивідуалізмом його членів та проголошеною цінністю та необхідністю соціалізації. Рам сидить вдома та боїться за своє здоров’я, Калія ходить тренуватися на дах будівлі разом з подругою (через facetime), гуляє Нью-Йорком та не проти хоч з кимось поспілкуватися. Її прагнення закінчуються тим, що вона випадково зустрічається свого колишнього бойфренда, з яким має досить кумедну бесіду через те, що обличчя хлопця ми так і не побачимо. Взагалі, в «Нових штамах» ми бачимо тільки обличчя двох героїв – відображення світу, в якому локдаун позбавив людей обличь. Обличчя, окрім наших героїв, тут є тільки у хворих на ТВ, які роблять усілякі дурниці, демонструючи ті самі “когнитивні розлади”.
“Нові штами” теж є фільмом в когнітивному розладі – тут постійні зуми, зворотні зуми, що дають цікаві можливості внутрішнього монтажу, порушення більш нормативних правил зйомки та монтажу (автори чомусь полюбляють Раптом міняти ракурс на 180 градусів, наприклад). Втім, «Нові штами» попри свою VHS-якість аж ніяк не нагадує домашнє відео. Він іноді настільки розумно та дотепно знятий, що це змушує думати про те, хто це знімає. Оператор знаходиться вже в квартирі на початок фільму. І зрештою (major spoiler) наші герої теж починають хворіти. Й це повертає нас до характеру цієї загадкової хвороби, що заповнює світ з Нью-Йорком в епіцентрі.
Ми дізнаємося про неї не так вже й багато. Вона, здається, перетворює людей на когось на кшталт дітей, що відкривають світ наново та роблять всі можливі речі, які здаються абсурдними тим дорослим, які знають як влаштований світ та як речі пов’язані з їх сенсами й в тенетах визначених сенсів заклякли назавжди. Отже, це ніщо інше ніж хвороба творчості атакує світ з Нью-Йорком в центрі епідемії. Яке ж ще це могло бути місто в нью-йоркському інді? «Нові штами» й так не схожий на багато незалежних маленьких фільмів з цього міста, які є інтелектуальними ностальгійними мастурбаціями щодо персонального досвіду. Він якраз має деякі риси, які дозволяють розглядати цей фільм в більш загальному суспільному контексті, але хоч якось повинен поплекати деякі стереотипи щодо цього міста, ну й себе, звісно, як частину його артистичного ландшафту. І зрештою наші герої не хворіють, а виліковуються в Нью-Йорку, тому що таємничий оператор(а ще режисер, монтажер тощо), що зняв це кіно – і є вірус креативності, найкращий вірус на світі, який наші герої, вони ж режисери, підхопили. Щоправда, світ, здається, розглядатиме їх тепер як тих, що підлягають невідкладному лікуванню від нового штаму, до якого ще не знайшли ліків. Й фінал у цьому, цілком дотепному, милому фільмі, що успішно уникає багато стереотипів та створює цікаве середовище кіно, напевно, трохи випадає з того «когнітивного розладу», якого весь час фільму так добре притримувався. Витримавши аж годину в складному балансі між псевдо-наївним постмодерном, стриманою серйозністю та оригінальністю, фільм Артеміс Шоу та Прашанта Камалакантана дійшов до фіналу, напевно, занадто самоулесливим.
