Фільм Феліпе Гальвеса, що дебютував в Канах цього року, — це, безумовно, політичне кіно, актуальне у своєму моменті і місці. Два важливих персонажа фільму є історичними фігурами. Перший — це Хоче Менендес, бізнесмен іспанського походження, що на початку 20 століття був володарем суттєвої частини Вогняної землі та розводив там вівець. Компанії, започатковані ним, існують до сих пір й, можна запідозріти, досі контролюються його родиною. Він є одним з бізнес-фундаторів сучасного Чілі. Інший – “червона свиня” (chanco colorado) Александр МакЛеннан – вбивця, ґвалтівник та злочинець, відповідальний за десятки смертей автохтонного населення острова, який діяв приблизно в той же час, що і наш перший герой. Як вони пов’язані? До недавна – ніяк.
До 2007 року в Чилі, а ми маємо справу саме з чилійським фільмом, ні про який геноцид селькнамов, одного з племен місцевого населення до приходу європейців на Вогняній землі. мова не йшла. Вони чомусь вимерли, незважаючи навіть на те, що на острові досі живе близько 200 людей, які ідентифікують себе як селькнами. Процес визнання того, що освоєння Вогняної землі було актом жахливого насильства, за яке, перш за все, відповідальні саме нові власники цієї землі, розпочався в країні не більше 15 років тому, й роль Хосе Менендеса, людини, на честь якої в найбільшому місті острову Пунта-Аренса названо вулицю та встановлено бюст (останнє вже ні), у цьому процесі поступово виходила з тіні. Отже, оскільки “Поселенці” має героями двох безпосередніх учасників, як було визнано фактично декілька років тому, геноциду, то його не можна означити ніяк окрім політичного фільму. На щастя, це не єдина його чеснота, й, чесно кажучи, “Поселенці” зовсім не схожі на деякі сучасні стрічки, функція яких надихати, чи у крайньому випадку комеморативна. Цей трохи повільний, трохи незграбний, трохи декоративно стилізований мальовничий ревізіоністський вестерн спрямовує себе в самісіньке серце зла. Він не присвячений досвіду місцевого населення, хоча один з його героїв є метисом й його походження ставить його перед неможливими виборами через його роль у історії фільму. Фільм, ніби ховаючись за знімком конкретних місця та часу, є фільмом про історію створення Чілі як онтологію різних кіл та різних типів насильства, далеко не тільки прямого фізичного. Можливо, саме тому найбільш відомий одиничний подібний акт в історії геноциду селькнамів фільм милосердно залишає поза кадром й тільки на нього посилається.
Питання чому творилося насильство взагалі не виникає, бо історія людства свідчить, що для нього достатньо практичних потреб — теоретичні підвалини для нього з’являються зазвичай пізніше. Практичні потреби встановлені в фільмі майже під час титрів, коли ми бачимо, як робітники встановлюють паркан-огорожу, що позначає володіння Хосе Менендеса, на яких він буде розводити вівців на Вогняній Землі — території Латинської Америки, мешканцям якої довелося пережити те саме, що й більшості населення материку, чи не останніми. Наступна година фільму є логічним, з боку Менендеса, наслідком рішення охороняти свій бізнес, для якого місцеве населення розглядається як небезпека. На кшталт кроликів чи дінго в Австралії. Тому навколишню територію треба зачистити аж до Атлантичного океану, й для цього мобілізується один з наглядачів Хоче Менендеса — лейтенант Олександр МакЛеннан (Марк Стенлі), ветеран англо-бурської війни, що досі носить свій парадний яскраво-червоний мундир. Той дуже швидко підбирає собі єдиного помічника з робітників (Каміло Арансабія) за тим єдиним параметром, що має для нього значення — він стріляє краще за інших. МакЛеннана не хвилює, що його помічник з промовистим ім’ям Сегундо (тобто “другий”) є метисом. Але це проблема для його роботодавця Хоче Менендеса, який наполягає на присутності третього — техасця Білла (Бенджамін Вестфол), людини яка розуміє поведінку тубільців та не має щодо них жодних сантиментів. Отже, Білл — запобіжник місії, що має на меті масові вбивства місцевого населення, тому що один з них є “індіанцем” (тут підкреслюється, що він не є уродженцем цих місць, а з острову Чілое) і так само, як і інші, має вогнепальну зброю.
Такі фільми називають вестернами, й хоча в цій практиці є забагато від лінощів, коли майже будь-який фільм з людьми на конях чи фронтіром починають називати вестернами чи істернами, у випадку “Поселенців” проти такого означення майже нічого сказати. Ми майже в класичному просторі ревізіонистського американського вестерна, який брав типові для класичних вестернів дихотомії “варварства-цивілізації”, “пустелі-саду”, й “хаосу- закону та порядку”, але розміщував в такому субверсійному контексті, що друга категорія в цих парах переставала здаватися такою вже однозначно хорошею чи навіть самі ці протиставлення переставали мати сенс. Його відмінності продиктовані іншою історію колонизації, що наочно помітна в інакшому відсотковому відношенні між населенням європейського походження та змішаного чи автохтонного. Цілком можливо, щоправда, “Поселенці” має зв’язок і з конкретними представниками чи субжанрами кінематографу Чилі, але тут я вимушений зізнатися у своєму невігластві.
В цьому просторі ми будемо перебувати більш, ніж годину фільму. Причому траєкторія подорожі трьох героїв більш-менш визначена самою історією. Вона могла б мати деякі невеликі відмінності, але з тим фактом, що з початку 20 століття (а події відбуваються 1901 року) й так небагаточисельне населення селькнамів швидко та досить ефективно знищили, зробити нічого не можна, якщо ми не в фільмі Тарантіно, якому закортіло знову вбити Гітлера. Тут ми скоріше в “Мерці” Джармуша, який теж є фільмом-подорожжю, який визначається серією дивних зустрічей, що створюють панораму його світу та здається іноді трохи незграбним фільмом, якщо міряти його індустрійно-жанровою міркою. Однак, “Поселенці”, хоч так само нікуди не поспішає, значно в меншій ступені є поетичною галюцинацією, ніж капсульною версією настроїв та поглядів білих людей на форпостах своєї “цивілізації” та демонстрацією шарів колонізації.
Останнє є дуже цікавою рисою фільму. Герой Олександра МакЛеннана є шотландцем, очевидно, про що промовисто свідчить його ім’я, але на його походженні робиться акцент тільки в фіналі подорожі (але не фільму), яка закінчується майже на кшталт “Апокаліпсису сьогодні” — прибуттям до табору збожеволілого, як здається, англійського полковника й теж ветерана англо-бурської війни. Власне те, що британські та іспанські колоністи завойовували свої землі руками тих народів, яких вони відносно недавно підкорили, здається, однією з головних ідей фільму, оскільки два головних герої фільму — це шотландець та напів-індіанець, різниця між якими тільки в тому, що першому вже на все начхати, а другого ми бачимо якраз посередині болючого усвідомлення, що він раб, який міг бути на місці людей, котрих його рекрутували вбивати.
Власне, цей цикл перетворення тих, що колонизують на тих, що є колонизаторами позначається позначається в фільму одразу цитатою з “Утопії” Томаса Мора про вівців, що пожирають людей. Мор, у своєму 16 столітті, говорив про те, що в сучасній в історіографії зветься процесом огороджування, тобто збільшенням пасовиськ за рахунок сільскогосподарських земель, що вигнало купу людей зі своїх місць. Цей самий процес остаточно завойовані Шотландія і Ірландія пережили через півтора століття потому, що призвело до хвиль міграцій місцевого населення куди? Так, переважно в Америки, де роль цих людей змінилася. Вони стали колонізаторами.
В світоустрої “Поселенців”, хоча й знятими майже повністю на безмежних локаціях Вогняної Землі, є щось від тюрми. Він, власне, й починається з встановлення паркану, який у фільмі має пряме значення позначки володіння землями та огорожею для вівць, але в метафоричному є закриттям простору для всіх, хто там знаходиться. Вся траєкторія фільму, яка робить майже повне коло за свої 97 хвилин, лише демонструє різні погляди наглядачів цієї тюрми на тих, хто знаходиться всередині. Під час першої зустрічі наших подорожуючих з аргентинськими картографами, один з них висловлює дуже типову та розповсюджену еволюціоністську точку зору тогочасної європейської цивілізації на “відсталі” народи. Свого часу її можна навіть можна сприйняти за прогресивну, бо вона наполягала, що “відсталі” народи є такими самими за будь-якими здібностями як і вони самі: їх лише треба хрестити, навчити пити чай та користуватися виделкою й вони швидко стають повноцінними учасниками великого руху людства вперед та вгору до прогресу. Власне, другу групу теж не можна назвати расистькою, бо класичний расизм є якраз теоретичними підвалинами, а люди перед нами є чистими практиками. Підкорені для них просто залишаються небезпечними ворогами, яким треба нагадувати своє місце (фільм навіть підкреслює цю рису через сексуальну домінацію). Але сам процес колонізації йде від стану других до стану перших, тому логічно, що в фінальній півгодинний коді, що відбувається через сім років після подій основної частини фільму, ми повертаємося до того, як система прямого насильства переоформлюється в перетворення колишніх рабів на нових наглядачів, а написання історії цього процесу, власне історія створення “національної” країни Чілі, контролюється у заданій колонізаторами “цивілізаційній” системі.
Те, що в кінці ми досить несподівано опиняємося всередині одного з перших чілійських фільмів, починає цікаво римуватися з нещодавньою “Божою землею” Глинура Пальмасона, фільмом з геніально простою ідеєю священика з фотоапаратом, що подорожує з Данії (метрополії) до Ісландії (колонії). Фінал фільму Гальвеса так само обертається навколо ідеї того хто контролює створення історії для майбутніх поколінь, але його “Поселенці” жваво нагадують про те, що саме кіно було не просто інженерним винаходом. Його сформована мова історично пов’язана з тим світоглядом, який так яскраво представлений в цьому фільмі й саме тому відчайдушні спроби її перевинайти для виразу інших поглядів так міцно пов’язані з колоніями, як з кіно Чорної Африки 60-80-х чи багаточисельними рухами в латиноамериканському кіно в той же час, найвідомішим з яких є бразильське “Сінема ново”. Але зрештою такі фільми, оскільки кіно має конкретно визначену економічну цінність, все одно потрапляє в світ існуючих ієрархій та зрештою закінчує (це називається початком фестивального життя) на тих майданчиках, де головують всі ті самі люди, предки яких ще прекрасно пам’ятали, стоячи на землі, яку прибули підкоряти, що місцеве населення є ворогами. “Поселенці” й сам знаходиться в цьому колі, оскільки потрапивши в одну з конкурсних програм Кан, де не просто толерують, а, за давньою традицією, дуже поважають такі фільми – створені за всіма канонами того, як треба створювати глибокі вислови щодо того як створений світ ув’язнених та наглядачів, і те, що він різкий саме вбік наглядачів робить його тільки краще. Отже, “Поселенці” як мета-фільм присвячений й тому, що ми в тюрмі, яка побудована у якості повторювального парадоксу, з якого вибратися не можна, тому що Ахілес ніколи не дожене черепаху. Втім, закінчувати чорною дупою безвиході теж безглуздо, оскільки зміни, скоріше повільно, ніж швидко, відбуваються. Їх наочним прикладом є сам фільм “Поселенці”, якого б ніколи не було, якщо б Хосе Менендес досі був одним з шанованих хрещених батьків Чилі.
