Якщо належність фільмів до класичних нуарів визначалася б суто похмурою атмосферою та наявністю персонажів, які не викликають емпатії в глядача, то цей фільм вже був би в пантеоні найвеличніших. Після виходу цей фільм був затаврований як схиблений на сексі та насильстві шокер, однак скандальна слава не проклала фільму шлях до якогось особливого статусу. «Народжений вбивати» сьогодні не більше ніж примітка в історії нуару, й навряд чи здатен когось шокувати – хіба що абсурдністю деяких сюжетних ходів. В фільмографії Роберта Вайза цей фільм також не посідає значного місця, навіть попри невеличку кількість там «чорних фільмів». В «Народженому вбивати» в цілому не надто цікава історія, і немає відповідності режисера складним технічним завданням фільму, що виділяє, напевно, найкращі роботи Вайза, якщо повторювати дещо стереотипні речі щодо цього режисера. Але на цей фільм, можливо, варто подивитися не з точки зору очікуваних шаблонів нуару.
Фільм починається в Рено, Невада, – місті, яке було потрібно кіно в ту епоху тільки з однією ціллю. Місто мало одну з найліберальніших в США процедуру розлучення. В Рено можна було розлучитися без другої половини й лише після шести тижнів проживання у місті. Саме з цією ціллю тут знаходиться наша головна героїня, Гелен (Клер Тревор). Її шеститижневик закінчується й вона збирається повертатися додому в Сан-Франциско вільною жінкою. В останній вечір перед виїздом, однак, вона знаходить два тіла в сусідньому із своїм будинку – сусідки її лендлордки та хлопця, яких вона щойно бачила в казино. Цікаво, що вбиту дівчину звуть Лорі Палмер, отже в цьому фільмі теж все починається з вбивства Лори Палмер. Гелен не знає, хто вбивця, але знаємо ми, оскільки сам акт вбивства нам вже показали. І це теж людина, яку вона бачила в казино – привабливий чоловік, який грав в крепс та з яким вони вже встигли обмінятися зацікавленими поглядами. Його звати Сем Вайлд (Лоренс Тірні), й саме щоб викликати його ревнощі Лорі Палмер влаштувала побачення з іншим чоловіком. Однак вона не знала, що вона знаходиться в фільмі з одним з найпсихотичніших героїв 40-х років, який на кожну особисту образу реагує тільки одним вчинком – вбивством.
Отже, за перші десять хвилин нам представляють двох його головних героїв – Гелен, яка з незрозумілих причин не повідомляє про знахідку в поліцію та поспішно виїжджає на вокзал, та Сема, котрий після подвійного вбивства (Лори Палмер та чоловіка) також вимушений зникнути з міста. Вони зустрічаються та знайомляться у потязі до Сан-Франциско, не знаючи, що вже пов’язані. Там вони швидко з’ясовують, що подобаються один одному. Сем подобається Гелен, тому що він не «овоч» (в оригінали turnip), на відміну від інших чоловіків, та, напевно, її колишнього. Гелен подобається Сему з не дуже зрозумілих причин.
Втім, подальший розвиток подій достатньо пояснює природу їх зв’зяку, якщо подивитися на весь подальший фільм як на соціальний. Пара доїжджає до Сан-Франциско, де виявляється, що Гелен з досить багатої родини. Щоправда, сама вона нічим не володіє, а от її зведена сестра Джорджія спадкоємиця найбільшої газети міста. В Гелен є наречений на ім’я Фред, що виглядає досить дико, враховуючи те, що вона тільки-но розлучилася, але фільм елегантно не звертає уваги на ці та багато подібних сюжетних нісенітниць. Він також з багатої родини, й саме тому вона хоче вийти за нього – він запорука її стабільності та достатку.
Сем приходить до Гелен з візитом, дізнається про нареченого, і ми вже очікуємо наступного вбивства. Персонаж Лоренса Тірні вже був представлений як той, що а) вбиває «як тільки йому приходить в голову така думка» б) така думка приходить йому в голову як тільки йому здається, що хтось зазіхає на те, що належить йому. А Гелен, як ми розуміємо з поведінки Сема, належить йому. Але Сем, ніби завершуючи свій образ рендомного персонажу, вперше вчиняє розсудливо. Він успішно закохує в себе Джорджію та жениться на ній.
Попри те, що герої обрали не один одного, а достаток, вони продовжують жити під одним дахом та обмінюватися палкими поглядами, новинами та поцілунками у різних закутках маєтку. Соціальна складова фільму навіть погрожує вийти на передній план, коли Сем заявляє, що хоче тепер керувати газетою Джорджії, але тема швидко сходить нанівець, тому що нам все-таки повертатися до теми вбивства та неминучої розплати.
Цікаво, що на соціальні моменти цього фільму майже не зверталося уваги попри те, що вони в основі фільму. Зазвичай, Гелен трактується як типова нуарна рокова жінка, але з тією відмінністю, що вона не спричиняє падіння героя, а намагається призупинити його, бо врешті-решт таки дізнається, що вона бачила в Рено наслідки саме його дій та намагається його прикрити. Її пристрасть до Сема пояснюється тим, що її приваблюють його риси «поганця», роблячи з неї розбещену та зіпсовану героїню, стереотипний та заексплуатований образ агентки хаосу. Але це класичний приклад, коли насправді оригінальну героїню кладуть на прокрустове ліжко нуарового стереотипу. Підвалини її симпатії, скоріше, в тому, що вона бачить Сема і як споріднену їй фігуру. Він не стільки вбивця, скільки неінертна фігура, не овоч, як і вона сама. І Сем і Гелен не належать до класу людей, які народилися із золотою ложкою в роті, але роблять все, щоб потрапити до їх кола. В обох це бажання патологічно збільшене в фільмі до суспільно неприйнятних методів досягнення їх мети. Гелен діє більш послідовно та проактивно, а Сем є кліничним випадком ущемленої гордості та діє переважно реактивно.
Зважаючи на це, «Народжений вбивати», насправді, схожий на саркастичну насмішку убік «американської мрії» – ідеалу свободи, можливостей, рівності та соціальної мобільності. Гелен та Сем є ніби наслідками цього етосу, але цинічно виключають з себе моральні принципи та протестантську етику тяжкої праці та винагородження за неї. Фільм навіть може здатися сатирою саме на страти, які рвуться наверх, не зважаючи ні на що, й навіть назва «Народжений вбивати» може свідчити про заздалегідь визначений зв’язок між необхідністю йти проти закону для переходу в інший клас. Ніби Сем був народжений вбивати тому що був народжений в нижчому класі. Однак, якщо подивитися на інших героїв, картина стане навіть більш загальною. Дістається всім учасникам процесу. Наречений Гелен та дружина Сема також намальовані приблизно однаково. Вони повністю відповідають суспільним уявленням про порядних людей, але вони порядні саме тому, що їх моральні принципи не випробовуються необхідністю дертися наверх. Вони вже наверху, захищені в своїй бульбашці, яку дають їм гроші, і можуть робити вигляд, що їх ніщо не стосується окрім їх власного щастя, про що фільм, через героїню Гелен, каже прямим текстом.
Останню пару героїв складають ніби виключені з соціального протистояння персонажі, але вони значно додають до отруйної атмосфери фільму. Перша – та сама лендлорка місіс Крафт , подругу якої, ту саму Лорі Палмер, вбив Сем. Це галаслива, вульгарна жінка, єдиною втіхою в житті якої є пиво, пусті та повні пляшки якого оточують її концентричними колами майже в кожному кадрі. Другою була Лора, й саме тому місіс Крафт наймає в пам’ять про подругу приватного детектива, який має розслідувати вбивство. Наш детектив, якого звуть Арнет, – це товстенький дядечко, якого можна було б назвати досить слизьким типом, якщо б він не був взірцем усвідомлення моральної зіпсованості цього світу й на кожну подію цього фільму не мав блискучу поетичну цитату чи просто фразу, яку хочеться запам’ятати. Вже у першій сцені-представленні цього героя його практичний цинізм подається наступною фразою: чим більше ви живете, тим більше життя нагадує каву – аромат завжди кращий ніж реальність. Арнет не цікавиться тим, щоб вбивця був покараний. Його влаштує будь-який результат, якщо він буде найприбутковішим персонально для нього. Арнета не цікавить статус, влада чи інші уявні речі – лише гроші задля яких він згодний вийти з межі законності. І є вкрай цікавим, що саме цього персонажа не тільки ніяк не покарають в фіналі (в голівудському фільмі 40-х абсолютно нечувана річ), за ним залишать останнє слово в «Народженому вбивати». Ця риса чи не найяскравіше свідчить, що цей фільм – не історія хворобливого кохання в вакуумі, а песимістичний соціальний коментар з сардонічним почуттям гумору.
Нарешті, останній персонаж, про якого ще не було сказано, таки точно не бере участі в голодних іграх «Народженого вбивати». Це персонаж технічний та терпляче чекає на той момент, коли його треба буде використати, але фільм дає йому додаткову функцію. Він голос розуму Сема. Його звати Марті й це друг Сема. Найзручніше його трактувати навіть не як окрему людину, а дійсно як голос розсудливості Сема. В теорії він не проти вбивств як таких у виконанні Сема. Він закликає діяти головного героя більш раціонально. Саме він просить не реагувати так гаряче на те, що Сему здається, що хтось відбирає в нього те що йому належить. Саме він розсудливо просить залишити в спокої героїню Гелен після одруження на Джорджії – він досяг свого, він тепер може втілити свої мрії «стати ким йому заманеться». Звісно, окрема іронія в тому, що Сем цього не знає – він просто надто агресивно реагує на зазіхання на свою територію, якою вважає приблизно весь світ. Ця близька дистанція з героєм Лоренса Тірні значно пізніше позначилася в кінознавстві. Сьогодні Марті є одним з легіону «гомоеротичних елементів» нуару. На початку фільму він живе разом з Семом в Рено. Й в їх кімнаті лише одне ліжко, яке вони, вочевидь, ділять. Цікаво, що в епоху кодексу Гейса мало з яких фільмів наважувався показати спільне ліжко навіть для подружньої пари, поєднаної браком законом та освяченою церквою, а в «Народжений вбивати» воно не вважалося чимось хоча б віддалено скандальним. Звісно, саме сексуальний зв’язок Марті та Сема важко побачити як інтенцію фільму. Герої, яких фільми 40-50-х свідомо намагалися встановити як, наприклад, геїв, мали діяти більш тонко, але і більш послідовно, як, наприклад, в персонажі Пітера Лорре в «Мальтійському соколі» чи Села Мілнео в «Бунтівнику без причини».
Все це в цілому об’єднується в дивному фільмі, враження від якого під час фільму та після нього значно відрізняється. «Народжений вбивати» має нісенітницю замість сюжету, а його герої є занадто драматизованими функціями. Однак з тим фільм має доволі дотепний сценарій, а його персонажі утворюють досить концептуальне середовище. Цей фільм безглуздий в якості кримінальної мелодрами, але цікавий як соціальний пасквіль. Від фільму дійсно немає враження віртуозності виконання. Якщо згадувати сусідні фільми Вайза, то технічно це не «Підстава», де вирахувані кожний кадр та кожна секунда, і це не «Викрадач тіл» з його мертвецькою атмосферою. Але це не фільм, знятий похапцем. Тут є дотепно побудовані сцени – наприклад, повільне наближення камери, коли Сем розмовляє по телефону , – сцена, яка була зумом в епоху технічної неможливості зуму, й яка сьогодні могла б бути зафільмована точно так само, як і 5 років тому. Його сцени вбивств не дарма згадував Дель Торо як впливи на його нещодавній «Алея кошмарів».
В своєму первинному складанню ієрархій , монографії «Американське кіно: режисери та напрямки 1929-1968» Ендрю Сарріс розмістив Роберта Вайза в категорії «Надмірна серйозність». Це, в принципі, можна зрозуміти, бо найвідоміші фільми цього режисера є достатньо прямими фільмами від блискучого механіку. Але таке бачення Вайза і складання відповідного канону його фільмів може бути якраз проблемою надмірно серйозного його сприйняття. Як серйозний фільм «Народжений вбивати» не може увійти в канон надмірно серйозного Вайза. А от до канону дотепного і не одномірного Вайза – цілком може спробувати.
