Блекберрі / BlackBerry (2023) 

Коли розповідаєш історії лузерів, але всім відомих лузерів, які колись були на самому верху, є занадто велика спокуса стати трохи знущальними комедіями. BlackBerry, обрані глави з історії канадської компанії, яка під час свого розквіту  мала майже половину ринку мобільних телефонів, а через 15 років нуль відсотків, є прекрасним кандидатом. Навіть за любові до цього телефону. В картинах падіння таких великих компаній є щось від гегу з банановою шкуркою.  Коли мова йде про справді великий бізнес, з якими більшість пов’язують не надто чисту совість й хижацьку поведінку, комічне гепання жадібного бізнес-хижака на підлогу, що щойно підсковзнувся на своїй ж слині, не може не викликати зловтішну усмішку, бо це не змінює загальну картину – його місце дуже швидко буде зайнято кимось іншим. Власне, цю трохи комічну тональність задає і сам фільм й десь у середині знаходить для неї найточніше формулювання: це історія телефона, який мали всі до того, як купили айфон.

Тому фільм не є  історією гіків, які в батьківському гаражі, студентському гуртожитку чи просто на колінці вимудрували щось, що, за улюбленим кліше всіх таких фільмів “змінило світ”. Раніше історії винаходів майже завжди були історіями історії прекрасних людей, які орошують світ божою росою, але все псують урядовці, воєні, бізнесмени – коротше, люди в уніформах, чиї костюми заважають їм ширше поглянути на світ (щоправда, ми маємо виключти звідси більшість горорів, де і люди й винаходи виявляться не такими вже й прекрасними). Кіноісторії про тих, завдяки кому світ пройшов стрімкий шлях від аналогового до цифрового, позбавлені наївного модерного оптимізму минулих декад. Щоб там не придумали наші герої, фінал “Соціальної мережі”, де Фінчер змусив свого (анти)героя постійно тиснути F5, оновлюючи сторінку, до сих пір, в деякій мірі, визначає історії вищезазначеного шляху.  Фільм Метта Джонсона в меншій ступені, ніж “Соціальна мережа”,  залежний від того як сам винахід пов’язаний з комплексами його винахідників, але він куди більш свідомо ставить питання: а, власне, завдяки кому телефон Blackberry зміг ощасливити десятки мільйонів користувачів? 

Саме тому BlackBerry починається із зустрічі, яка не тільки познайомить всіх головних діючих осіб фільму, а й представить повну відсутність вмінь у винахідників продавати своє творіння. Зустріч відбувається десь десь в Канаді 1996 року в офісі компанії-виробника комерційних продуктів, де засновники компанії, яка згодом випустить сам телефон, Майк Лазарідіс (Джей Барушель) та Даглас Фрегін (сам режисер фільму Мет Джонсон) намагаються товкнути ідею свого мега-пейджера тутешньому босу середнього левела з лисиною на півголови, якого звуть Джім Балсілі (Глен Говертон). Катастрофа стає особливо наочною, коли виявляється, що той навіть не дивився навіть “Зоряні війни”, тому не розуміє порівняння безкоштовного бездротового інтернету, розлитого над всією Канадою, з Силою.  Балсілі куди більше цікавить не ця, а наступна зустріч, на яку він покладає багато своїх амбітних надій. 

Персонаж Говертона – багато в чому є гнилим серцем BlackBerry. Як до нього ставитися немає жодних сумнівів. Він поводиться так ніби в його гарвардському бізнес-підручнику було лише три глави: “Булінг”, “Харасмент” та “Аб’юз” з двома невеликими додатковими брошурами “Риторика вербальної образи опонента ” та “Кричимо на підлеглих весь день без шкоди для здоров’я”. І він закінчив свою бізнес-школу з відзнакою. Отже, Говертон є людиною, яка має абсолютно всі дані, щоб досягти успіху. Незважаючи на це, його майже одразу виганяють з роботи саме через його хижацьку поведінку, але він приходить до наших гіків та робить їм пропозицію: він забере в них пів-компанії, але дасть результат. 

Ті, звісно, відмовляють. В них все прекрасно: в їх опен-офісі, якщо так можна назвати хаотично захаращену залишками різноманітної техніки, комп’ютерами та людьми кімнату, всі ріжуться в Comand&Conquer по сітці, а ввечері будуть дивитися першого Індіану Джонса. В них є контракт на 1,5 мільйони по продажу модемів, якими захаращена друга кімната компанії. Прибуття Джіма Балсілі, втім, швидко викриває, що насправді в майбутньому в них тільки банкрутство та шалені борги, тому його пропозиція заслуговує на ревізію збоку Майка та Дагласа. Для них Балсілі — це безумовне зло, але не те зло, яке можна звести до світогляду D&D. Це просто акула, яка буде жерти всіх навколо, щоб дати їм простір на те, щоб таки довести свої винаходи до якогось результату. Але в двох сторін різні погляди на те, що є результатом. Для більшості людей в цій кімнаті, яка репрезентує початковий етап всесвітньої відомої в майбутньому компанії Research In Motion, результатом багато в чому є саме ідея, ноу-хау, розуміння як це зробити.  Для людей типу Балсілі результат — це гроші та влада, яку це ноу-хау дасть тільки після того, як воно пройде весь шлях від ідеї до популярного продукту. Це значить, що акула буде жерти й винахідників також.

Це протиставлення двох видів людей, – креативних, розумних й інфантильних винахідників та бариг, що можуть на них заробити гроші, є структурною опорою всього фільму. І двоє з трьох ключових персонажів фільму так і залишаться на своїх початкових позиціях, фіксуючи його полюси. Балсілі так і залишиться “аб’юзом, що кричить”, а Даглас навіть вже будучи мільярдером продовжить носити в офісі просякнуту потом майку та пов’язку на голові. Втім, з іконічним вантузом причмокнутим до його комп’ютера, йому таки доведеться розпрощатися, як і з багатьма речами, коли за справу візьметься Балсілі. Лише персонаж Барушеля зміниться, й його траєкторія лише засвідчить, що готовність грати в ігри великих дядечок та їх великих пенісів, хоча й виходить з зовсім інших стимулів, ніж в Балсілі, призведе тільки до зради того заради чого, власне, все це починалося. Тому коли це стається, Blackberry приречений й, напевно, тому фільм зупиняється, здається, занадто рано: компанія не тільки не почала падати, а й не досягла ще свого піку. 

Звісно, нерди серед двох полюсів виглядають куди більш симпатичними, але можуть працювати допоки робота є веселою грою і є цілком ескапістськими, розслабленими істотами. З них персонаж Дагласа, даний зіграти режисером самому собі, найбільш симпатичний, бо він не тільки знає про це й є принциповим щодо того чим він є, а й розуміє свої обмеження. Персонажі на кшталт Джіма Балсілі ж працюють завжди, бо в їх світі немає нічого смішного. Навіть свій відпочинок вони обсесивно планують для того, щоб той задовільняв їх его — сюжет про Балсілі та гокей дуже прозорий в цьому сенсі. Пеніси у минулому параграфі згадані цілком свідомо, тому що ці персонажі дійсно розуміють світ саме через цю пенісну риторику. Звісно, вони прикривать це іншими словами, але у одній з кращих сцен фільму нам все скажуть як є, причому в цікавому контексті.  В ній працівник компанії, що є майже копією Балсілі за психотипом, заходить до офісу інженерів, де тільки-но зібралися дивитися кіно (ця традиція була не забута) та погрожує, що буде звільняти всіх, поки в кімнаті залишаться чоловіки, що працюють невпинно, а “не діти, що граються з своїми маленькими пенісами”. Те, що це проєкція на них того єдиного способу, як він бачить світ, підкреслюється камерою, що фокусується на дівчині, що сидить серед інших, та, вочевидь, тільки-но дізналася, що в неї є маленький пеніс. 

Але ці два полюси не є добром та злом фільму, який цілком може стати культовим якраз завдяки герою Джима Балсілі з його “я з Ватерло, Канада, де тусуються вампіри!”, як колись став культовим персонаж Майкла Дугласа з “Волл-стріт” з його “Жадібність – це добре”. Питання, скоріше, в тому чи існував би сам телефон BlackBerry, якщо б не такі люди як Балсілі. Відповідь фільму, вочевидь, – “ні”, тому моральне тестування стосується переважно нас, тому що якщо BlackBerry (айфон, Тесла, Facebook, будь-що)  є добром, то люди штибу Джіма Балсілі є необхідним злом, бо інакше в цьому світі добро не можна довести до кінцевого споживача. А отже він є також і добром. А якщо умовний BlackBerry не є добром, чому ж ми ним користуємося? Цього питання можна й уникнути тисячею способів: від того аргументу, що не можна перестати бути частиною суспільства, до того, що фільм презентує ідиотично просту картину світу, хоча й населену впізнаваними типажами (і реальна історія Research in Motion підтверджує, що засновники компанії були не такими вже й непрактичними). Але фільм не буде наполягати на відповіді, бо і не може ставити питання таким некомфортним чином, бо сам є комерційним продуктом. Існуючи у тій, що й ми, змові однаково винних суб’єктів, що називається світом глобального споживання, BlаckBerry не має ніяких особливих порад. Це людська комедія про те як кожний продукт у цьому світі згодом псується через розпад тих первісних принципів, з якими їх зробили. В цьому сенсі BlackBerry є потуранням загальної ідеї про те, що раніше було краще та зроблено з любов’ю, а зараз вже ні. Під цим гаслом можна екранізувати будь-що – від історії пива “Оболонь” до будь-якої франшизи, яку ніяк не можуть припинити доїти. В фільмі Джонсона найбільше страждає зрештою той, хто зраджує собі, але не для пафосної моралі, а просто для гомерічно смішної фінальної сцени.