Гарного фільму повинно бути багато — погоджуючись з такою посилкою, принаймні як здається з огляду на 179 хвилин хронометражу його нового фільму, Арі Астер приступав до монтажного періоду свого “Усі страхи Бо”. Ми живемо в епоху гарних фільмів, в яку така чеснота як лаконічність не більше ніж рудимент. Фільми Арі Астера ставали з часом все кращими теж —з 129 хвилин “Спадковості” (Hereditary, 2018) був стрибок до 148 у “Сонцестоянні” (Midsommar, 2019), трирічна пауза, й нарешті “Усі страхи Бо”, що наблизився до найкращих фільмів у світі, якими є, за загальним консенсусом, фільми серіалу на ім’я “всесвіт Marvel”, особливо до ключових, де мегагерої у великій кількості та впродовж декількох епізодів намагаються заспокоїти міжгалактичного архі-злодія ніжно-лавандового кольору. Структурно “Усі страхи Бо” побудовані так само — це видовищна та насичена подіями подорож у фантастичному світі на зустріч фінальному двобою зі злом. Астер прославився фільмами про відносини між близькими людьми, але без краплі мелодрамазму, натомість з відрами безжальності, відрізаними головами та сюреалістичними сценами, які можна вигнати з голови тільки в результаті повної амнезії. Тому є логічним, що наш герой — це не кубики пресу в спандексі, а рихлий, незайманий єврейський хлопчик 50 років (Хоакін Фенікс), в якого в телефонній книзі лише три імені: психотерапевт, лендлорд та мама. І тому наш злодій — це мама Бо, водночас бог та диявол його світу, який був викарбуваний нею і з тих пір невпинно контролювався. І ось його мама абсурдно гине на початку фільму, змушуючи Бо приїхати на її похорон, оскільки, за її заповітом, хоронити маму не можна без присутності Бо. Як, ви спитаєте, тоді Арі Астер продовжив знімати фільми про відносини, якщо мама героя гине на самому початку? Див. “Незабутніми сюреалістичними сценами”. Якимось чином Астер примудрився скласти “Усі страхи Бо” майже виключно з них.
Просто дивлячись на хронометраж, “Усі страхи Бо” може здатися тим самим фільмом, коли бажання молодого режисера після успіху чи двох розповісти про все, всюди та водночас розносить наступний фільм в усі сторони, й він перетворюється на потік свідомості — може й вражаючій розмахом, деталями та фантазією, але не маючий тієї необхідної цілісності, щоб один раз, але як слід шваркнути нас по голові. Астер, якщо й не може бути названим дуже дисциплінованим режисером, але допоки обсесивно знімав більш індивідуальні, ніж соціальні історії, й цей вибір мав деякі преференції, які робили його фільми більш цілісними. Світ міг крутитися навколо героя чи героїні як дурний, але фільми не втрачали своїх героїв і це було для них рятівним якорем. Власне, тут це крутіння може викликати вертіго вже хвилин через 20, бо в житті Бо є лише один простір, в якому він почувається відносно безпечно — на канапі психотерапевту, де ми й зустрічаємо його в перші хвилини фільму. Увесь інший час він збентежений, стурбований, спантеличений чи Бо просто, за назвою фільму, боїться. У якості екзистенційного стану.
У що ми потрапляємо після короткого вступу на сесії у психотерапевта важко назвати нашою з вами реальністю так само як і внутрішнім світом Бо. Ми десь посередині, в змодельований Бо інтерпретації реальності, яка погрожує йому та пожвавлює його побоювання кожної секунди. Він живе у квартирці над порно-шопом у кварталі неназваного міста, де, здається, всі з’їхали з глузду. На перехресті біля його будинку вже давно лежить та гниє чийсь труп, неподалік люди знімають на телефони джампера на даху хмарочосу та намагаються переконати його стрибнути, у місті орудує серійний вбивця на прізвисько Birthday Boy Stab Man, оголене психовисько років 60, яке рандомно атакує людей на вулицях, на ТВ ідуть шоу на кшталт “Мертва та вагітна”. І майже все це становить небезпеку чи принаймні якусь проблему для Бо. Завтра він має летіти до матері на святкування роковин смерті батька, але коли весь світ проти тебе це важко зробити. Зрештою, коли він нарешті телефонує матері, щоб сказати, що запізнився на літак через необорний опір реальності, її “все добре” змушує нашого жалюгідного героя панікувати ще більше й хвилин через 20 ми знаходимо оголеного Бо на вулиці у фронтальному зіткненні з мінівеном, а ще через через хвилину сам Бо знаходить себе у чужому будинку після двох днів сну. В цю хвилину він все також збирається до матері, але вже знаючи, що вона мертва через нещасний випадок, про який йому повідомила перша людина, що знайшла тіло. Отже, так чи інакше, він має потрапити додому. Це неминучість.
Це комедія про дорослішання в модальності горору і, власне, те, що герой вже півстолітній дядечко, що закляк в напівпридушеному мамою десь 35 років тому стані передпубертатного періоду, вже само по собі є джерелом гегів. Злих та несмішних гегів, але іноді настільки абсурдно диких, що вони змушують прискати від сміху через зневіру що ти це справді бачиш. Хоча я вже говорив, що Астер не схожий на справді дисциплінованого режисера, інакше він не робив би фільм про схиблену одісею діагноза, а не людини, але він дуже методичний у своїх перебільшеннях та надлишковостях. Простір фільму дуже ретельно розкреслено на чотири частини, три перші з яких майже рівні та налічують кожна по 40 хвилин. В кожній він потрапляє в інше оточення: “світ Бо”, “всередині медикаментозного психозу хворої американської субурбії”, “інтермісія з фантазіями про альтернативне життя” та нарешті гранд-фінал. Всередині кожної частини є свої флешбеки, які дають, так би мовити, історичне підґрунтя для нинішнього стану Бо, хоча зрештою не те щоб щось пояснюють у психологічному вимірі, скільки акцентовано б’ють героя Фенікса по найболючішому. Напевно, тому в нього велетенські роздуті тестікули, що роблять Бо схожим на японського єнота-перевертня танукі. Згодом калитку Бо розміром з м’яч якогось дивного виду спорту починаєш бачити як метафору: все життя статеві залози всередині не переставали виробляти сім’я, ставши наочним підтвердженням головної характеристики його матері, якій не має відповідного терміну в українській, а от в англійській існує точне — cockblocking. Врешті-решт Астер додасть до цього і більш пряму причину й це один з найбільш смішних та хворих жартів цього фільму.
Це кіно з динамікою, яка трохи перекликається не стільки з конкретними іншими фільмами, а з альбомом The Wall від Pink Floyd – теж історії людини, що глибоко травмована матір’ю, яка надто опікувалася своїм сином (mother will always find out where you’ve been, mama’s gonna keep baby healthy and clean), але де альбом зрештою прямує до інтроспекції, вирушаючи до сюрреалістичних глибин травмованого героя, “Усі страхи Бо” тримається схибленої, але реальності, яка гавкає та кусає героя, який хоче лиш завмерти десь у закутку та нарешті нічого не робити. Багато в чому це одновимірне кіно, яке гіперболізує розповсюджену та цілком реальну ситуацію, коли батьки засівають в голову своїм дітям Ідею чи інформацію, яку вони в силу свого віку ще не здатні сприйняти критично. Абсолютна більшість людей зрештою проходить переоцінку, яка частково і є тим процесом, що робить з нас окремих від батьків людей. Арі Астер змушує героя пройти цей шлях, який він пройти ніяк не готовий навіть в свої майже 50, зараз перед нашими очима, і знущається зі свого героя так якісно, як не знущалися над ними з часів “Серйозного чоловіка” (A Serious Man, 2009)Коенів (причому характерно, що обидва фільми про героєв-евреїв та про дещо анекдотичні, але ще більш драматично, ніж це буває в анекдотах, перебільшені ситуації). Наврядчи тому що Астер такий вже злюка, просто цей фільм існує в парадигмі спокути через повторне травмування, не інтелектуалізацію травми, а сенсорний її досвід. Він схиляється до видовища, й хоча доволі специфічного, але багато в чому “Усі страхи Бо” є спорідненим до стомільйонних фільмів, що також продають перш за все сенсорний досвід для більш широкої публіки, але також без міри, бо, зрештою, гарних фільмів повинно бути багато. І, власне, це не така вже іронія з мого боку, тому що цей фільм Астера аж ніяк не можна назвати невдалим фільмом. Це досить захоплюючий, вигадливо-нудотний міні-серіал на чотири епізоди про героя, зведеного до статевих органів, які ніколи не були у вжитку, що весь час втікає від виконання основних функцій тільки для того, щоб зрештою втілити своє основне призначення та відплисти у жадане посткоітальне небуття, що так схоже на потойбічне життя, але буде воно в раю чи пеклі ще повинен визначити бог. І ми знаємо, хто тут бог.
