“Барбі” Ґрети Ґервіґ — ідеальний приклад чому кіно є не просто живим явищем, незважаючи на спроби, час від часу, його поховати, а одним з основних посередників між світом ідей та світом продуктів, які є водночас продовженнями певних ідей та реакціями на них, що пристосовуються до ідей задля продовження свого існування. Цей фільм є ідеальним майже як сама Барбі, що з’явилася у якості нового типу ляльки й з часом гнучко, незважаючи на свою пластикову природу, підлаштовувалася до змін культурних ландшафтів своїх ринків, щоб залишатися такою самою ідеальною навіть в своїй імперфектності. І режисерка Ґрета Ґервіґ є такою самою ідеальною Барбі режисури голлівудського мейнстріму, яка перенесла продукт у кіноформу за гроші самого продукту (що зобов’язує принаймні не бути злим) й водночас існує в тій чутливості, яка апелює до художніх якостей й навіть авторського погляду, який не мусить нібито мати обмежень на те наскільки злим має бути автор кінотвору. Ідеальною, тому що є очевидним, що розробка “Барбі” з самого початку починалася з розумінням цих протиріч.
Реакції на “Барбі”, які згідно правил медіа мають бути більш розлогими ніж твіттер-відгук, воліють говорити про це питання прямо. Фрази на кшталт “Це не просто двогодинна реклама”, “Фільм розумно усвідомлює те, що м’яка сатира також є привабливими інструментом для пожвавлення продажів ляльок” є досить типовими в “якісних” медіа, де так само необхідно усвідомлювати всі протиріччя та намагатися пролізти в голкове вушко чутливості сучасного моменту. Звісно, все це працює й викликає подібні фрази, якщо фільм рецензенту “подобається”, й саме це формулювання вже має якісь не тільки світоглядні обертони, а й монетарну підстилку — ми згодні платити за те, що нам “подобається”. Отже, як і “Барбі”, ми також знаходимося у тому самому колесі.
Якщо вже згадано про колесо. У якості ідеї на якій буде котитися сюжет, Ґервіг та її співсценарист Ноа Баумбах не вигадують якісь спеціальні трикутні колеса, тому що ідеальна форма вже вигадана. Це шлях ляльки Барбі від цілком пластикового світу Барбіленду до справжнього, населеного живими людьми, й дорога до самоусвідомлення. Отже, “Барбі” обирає досить поширений метод метанаративу для продуктів та франшиз, які мають в своїй основі побудований світ зі своїми правилами, а не конкретний сюжет: їх герої існують у очевидному зв’язку з реальним світом, який їх і придумав (“Лего”), й навіть подорожують туди (діснеївська “Зачарована” ), де бачать разючі відмінності обидвох світів. “Барбі” застосовує і перший і другий козир, й це не проблема для фільму, що згодом він починає плутати карти. Послідовність свідобудування та консистентність правил цього світу — це точно не про “Барбі”, але він цього й не прагне.
Отже, Барбі (Марго Роббі) живе в Барбіленді, сукупності всієї різноманітності товарів імперії Mattel, впорядкованих у формі міста, населеному ляльками всіх різновидів та ролей ( Барбі-космонавтка, Барбі-президентка, Барбі-русалка), які живуть один той самий ідеальний день байбака у пластиковому рожевому світі. Героїня Роббі є базовою, стереотипною Барбі. Вона і є “Барбі”, що прокидається у своєму будиночку, має ідеальний сніданок з уявного молока та пластикового тоста, проводить ідеальний день на пляжі та ідеальну вечірку в неї вдома. Тут є, звісно, й Кени, але їх ідеальний день настає тільки коли на них звертає увагу Барбі, як каже нам закадровий голос у виконанні майстрині українського дубляжа, що, як завжди, блискуче, та, як завжди, з тими самими інтонаціями, замінює будь-кого, а у даному випадку Гелен Міррен. Отже, Кени в світі Барбі не є самостійними персонажами.
День перший у Барбіленді представляє всю повноту буття тутешніх ляльок та правила за якими вони існують. Це поєднання дуже конкретних предметів, що є продуктами Mattel (ляльки, будівлі, одяг, предмети), які функціонують за сукупними правилами того, як ними оперують люди, які грають в ляльки. Наприклад, у Барбіленді Барбі не треба керувати автівкою, бо нею керує якась дівчинка чи хлопчик у реальному світі, вони не їдять не тільки тому, що в них немає всієї системи споживання та травлення їжі, а й тому, що це процес, який оживлює дитина, що грається, в своїй уяві. Й навіть пересування ляльок іноді може приймати форму левітації — бо діти просто беруть свою ляльку та переносять куди треба. Тому Кен (Раян Гослінг) кожен раз намагається залишитися на ніч в Барбі, але кожна ніч після вечірки тут дівоча, тому йому відмовляють у повній згоді не тільки з тим, що в ляльок немає статевих органів, а з тим, що вони є відображеннями того як дитина імітує навіть ті моделі поведінки, сенсу яких ще не розуміє, але спостерігає навколо себе.
Отже всі мешканці Барбіленду ніби є узагальненими представниками лінійок продуктів, які живуть у світі, що визначений правилами загальнолюдського консенсусу правил гри. Але ні. Разом з тим, вони аватари конкретних ляльок, що мають конкретних хазяїв. Тому у цьому світі у своєму окремому будиночку на пагорбі живе “дивна Барбі” (Кейт МакКіннон)— лялька, з якою гралися не зовсім за цими загальними правилами, тому вона трохи виглядає як суміш Лорі Андерсон та рок-зірки 90-х, ще й в постійному шпагаті. Вона не бере участі у щоденних рутинах. Вона божевільний професор чи, якщо хочете, відьма цього світу. Її функція – ремонтувати інших Барбі, коли в них щось піде не так.
Власне, перший день не тільки представляє світ Барбі, а й є днем, коли все починається ламатися в героїні Роббі. Після незрозумілих для неї самої думок про смерть увечері настає наступний день, коли уявне молоко виявляється кислим, тост – підгорівшим, ступні сплощуються як в справжньої людини, а на ногах з’являться целюліт. Й після візиту до дивної Барбі виявляється, що тепер нашій вже-не-стереотипній Барбі треба вирушити у справжній світ, знайти ту дівчину, котра нею так сумно грається, та розібратися в проблемі, тому що її проблеми є лише відображенням тих, якими переймається її володар(ка)..
Те, що у цьому світі Барбі та Кени є узагальненнями та водночас аватарами конкретних ляльок, звісно, є непослідовністю світобудування. Якщо це конкретні аватари ляльок, то в Барбіленді мають жити сотні мільйонів ляльок, й це створить очевидні проблеми для обраного сюжету фільму. Якщо ж героїня Роббі є узагальненням, то це робить абсурдною необхідність її подорожі на пошуки своєї дитини, бо вона є ідеєю, а не лялькою. Ця непослідовність так само відображається у тому, що всі лялькові персонажі прекрасно знають, що вони є ляльками, якими граються люди, але в них фактично немає самосвідомості.
Щоб позбавитися відчуття протиріччя, світ Барбіленду авторства Ґервіґ-Баумбаха, треба прийняти у якості ідеї, де співіснують несумісні концепції саме через те, що він придуманий на стику між авторською ідеєю та користувацькою інтерпретацією. Це сплав маркетингової політики компанії Mattel та мільйонів конкретних уявлень користувачів її продуктів про те що з ними робити. Це поєднання робить “світ Барбі” єдиним світом, але з конкретними протиріччями. Це розумне світобудування, яке навіть не можна звинувачувати в поганій сценарній роботі, яка просто обирає довільні елементи лише тому, що вони зручні, а не логічні. Ця довільність входить з концепцію. З іншого боку, сценарій “Барбі” є результатом пристосування, а не ідеї, є не поглядом, а швидкорозчинним пакетиком “Барбі”, що насипали в склянку сучасної поп-культурі. Отже, це фільм, що розуміє, що він є маркетингом, що є фільмом, що є маркетингом.
Барбі вирушає у наш світ, а з нею герой Раяна Гослінга — не тільки тому, що він співставна зірка з Марго Роббі, а й саме тому, що він не має ніякого сенсу без Барбі. Справжній світ, в який ми потрапимо через подорож низкою маттелівських засобів пересування, теж зроблений на кшталт світу Барбі. Хоча ми опиняємося в Південній Каліфорнії, вона не надто реальна. Це ще одна ітерація реальності — кінореальность, в якій безперечно вже є думки про смерть, целюліт та старість, та вона лялькова навіть за лаштунками рейтингу PG-13. Це саме та краплинка, що робить концепцію з стандартної до стандарту якості Ґервіґ. Як і мета-фінал “Маленьких жінок”, це саме те, що вона вміє робити, щоб її твори мали вигляд самосвідомих в тому моменті та місці, де їх знаходить глядач.
Персонажка Марго Роббі буде шукати джерело своїх проблем та навіть потрапить до офісу компанії Mattel, якою керує Вілл Феррелл — знову після “Лего” він є найвищою фігурою вигаданого світу, але на цей раз комічною. Раян Гослінг ж з подивом з’ясує, що “світом правлять чоловіки та коні”, що матиме далекосяжні наслідки для всього світу Барбіленду, в якому він насадить після повернення радикальну та дуже дитячу версію патріархату у найкращому (та точно найсмішнішому) сегменті фільму. Й зрозуміло, що фільм тим чи іншим чином прямуватиме до підсумкового гендерного балансу принаймні Барбіленду, який наприкінці вже стає не стільки відображенням нашого світу й точно не реальністю маркетингового світу Mattel, а казкою з прозорим уроком для глядачів.
В цій казці є потроху для кожного віку, статі та страти з тих, хто прийде на фільм, й навіть для тих, хто відчуває себе маргіналізованим, занадто особливим та не таким(ою) як інші, тут є Майкл Сера в ролі Алана — такої самої ляльки з незрозумілим в світі Барбі статусом, яку логічно використати як квір-персонажа у самому широкому розумінні слова. І за прорахованістю, фантазійністю, злободенністю, розумністю та зрештою розібраною цілісністю всієї концепції “Барбі” ніби не має насправді що сказати — тільки підтвердити те, що ми й так знаємо. В цьому сенсі він є типовим продуктом не тільки процесу капіталізації франшиз, які не вигадують сенси, а користуються свіжими трендами для продовження свого існування, а й взагалі виконує одну з основних функцій популярного кіно, яке затверджує та нормалізує культурні практики. Його найбільший концептуальний кульбіт — це те, як він працює з самим світом Mattel та його спадком, який сприймається однаково глибоко антифеміністичним символом консюмерістської культури та водночас виразником нових можливостей для жінок, дзеркалом гендерних норм, в яких відбуваються зміни. Хоча формально він має справу з обома сприйняттями, перший сенс він задіює неохоче, ізолюючі його у бульбашці всього лише одного монологу. А от інший він робить майже ідеєю ляльки Барбі через формулу “історія Барбі не закінчиться ніколи” саме через те, що вона здатна змінюватися з часом. Вона і робить “Барбі” ідеальним кіно. Ця формула об’єднує світ ідей та світ продуктів, бо вона є ідеєю, але ідеєю постійного пристосування до інших ідей — дуже проста, дієва та саме та, яка забезпечує життя та процвітання навіть таким анахронізмом як Барбі. Власне, це не ідея, а розумовий рефлекс кожного у цьому колесі. “Барбі” — ще й кіно, яке таким самим знущальним чином засвідчує, що розділення на кіно-продукт та кіно-мистецтво є розділенням смішним та безглуздим, бо всі у цьому колесі, й Mattel тут абсолютно ні до чого. Й звісно ми ніколи не вийдемо з цього колеса, поки є частиною сучасного світу, але фільм Ґрети Ґервіґ, здається, аж такий розумний, що зрештою перестає бачити різницю між метапостмодерновою чутливістю та безсоромним конформізмом. Цілком можливо, що це і є одне й те саме явище. Оскільки принцип “яка різниця”, покладений тут в основи основ, та що ховається під товстим шаром етичності сучасного моменту, є найкращим менеджером з продажів. Й успіх “Барбі”, який, цілком можливо, стане ще одним фільмом, що дістанеться золотого мільярду світових касових зборів, беземоційно це засвідчує.