Час виходу в прокат цього фільму Веса Андерсона здається вкрай невдалим та навіть несправедливим. Він мав би вийти після Барбігаймера, а не перед ним, ефективно поєднуючи світи та концепції обох фільмів в типово несерйозний весандерсонівський спосіб “ой подивіться скільки різнокольорових камінців я тут красиво виклав”. Дія “Астероїд-Сіті” відбувається десь в 50-х у пустельному містечку в США, де на задньому плані постійно з’являються ядерні гриби за мінімальної уваги місцевих мешканців настільки вони тут до них звикли. Ніби від урочистої, дуже серйозої та надмірно докладної біо-драми Крістофера Нолана про творчо-адміністративні фрікції творця атомної бомби тут залишився лише один з багаточисельних знаків американської культури 50-х, якими Андерсон заселив це неіснуюче місто. Це місто не існує, як каже нам у контрастному чебе Брайан Кренстон на початку фільму. Воно є вигадкою, й так само як і Барбіленд є продуктом уяви, а значить його відносини з нами є прямими і безпосередніми. Й якщо Ґервіґ лише натякає на те, що “реальний світ” треба писати в лапках, то Андерсон у створенні свого персонального Барбіленду робить все, щоб саме питання реальності видавалося нам зрештою суцільною маячнею. Воно просто не релевантне.
“Астероїд-Сіті” — це фільм, який є телевізійним фільмом про продакшен п’єси драматурга (Конрада Ерпа) (Едвард Нортон) з назвою “Астероїд-Сіті” про місто Астероїд-Сіті, де відбуваються дії п’єси “Астероїд-Сіті”. Але не точно: межі цих реальностями не дуже пильно охороняються. Під цими досить тонкими шарами ховається основна частина фільму, в якій актори з зовнішніх шарів фільму перетворюються на персонажів та розігрують перед нами п’єсу “Астероїд-Сіті”. Але це не точно, тому що вона не виглядає постановкою п’єси в театрі чи на планеті Марс, а досить конвенційним фільмом Веса Андерсона в його типовій палітрі.
Фільми Андерсона ніколи особливо не ховали, що його герої не є людьми, а перш за все персонажами, які живуть у структурованій вигадці. В “Астероїд-Сіті” він старанно та ретельно завертає свій черговий кінольодяник у таку величезну кількість яскравих обгорток прямо на наших очах, що сам цей процес стає предметом фільму. Тобто цей фільм розповідає не тільки про те, що відбувається в тій п’єсі, а й розповідає як уява складається у конкретну історію і проходить шлях від задуму до втіленняі і подальшої інтерпретації. Якщо кожен режисер з анальною особистістю (anal retentive) має колись зняти свій 8 з половиною, то “Астероїд-Сіті” — безперечно він самий для цього режисера.
Власне, тому є, скоріше, логічним, що для створення твору на тему вкрай сенситивну для себе (розповідати про створення у творі — розповідати й про себе) режисер обклав себе такою кількістю подушок безпеки. Режисер, сценарист та продюсер “Астероїд-Сіті” промовляє до нас з барокамери всередині кульки з криптоніту, яка дрейфує по не відкритим ще регіонам космосу, для надійності, протекції та безпеки завернувшись ще в велетенський презерватив, як герой Леслі Нільсена в “Голому пістолеті”. Але правда і в тому, що від Андерсона не треба очікувати реалізму — лише того, що було і є реальністю його буття. Це сплощена, дивна реальність в якій переміщуються із застиглим обличчям Гарольда, що ховає біль, такі самі пласкі, але виключно талановито написані персонажі. Міркування з того яке його реальність має відоношення до нашої та наскільки можуть бути “справжніми” проблеми його героїв є цілковитими спекуляціями. Це відношення необхідне для встановлення зв’язку між глядачами та твором, й саме через надмірну оздоблювальність світів Андерсона його часто маркують як декоративного режисера. Але будь-які претензії з цього приводу нерелевантні. Самі про свою реальність і знімайте.
Якщо увійти до світу “Астероїд-Сіті” та, власне прибути в Астероїд-Сіті, то ми опинимося в одному з найкращих паноптикумів Веса Андерсона. Тут зібралася, щоб розіграти ще одну сумну комедію режисера, більшість його постійних акторів (Джеймон Швартцман, Віллем Дефо, Едвард Нортон, Джеф Голдблум, Тільда Свінтон), яка, серед іншого, забезпечує сталість та надійний захист від стресів від роботи з кимось новим. Втім, нові теж є, на кшталт Тома Генкса та нового додавання до акторських аддикцій Андерсона Скарлет Йохансон, яка тут грає актрису театру, що грає актрису кіно.
Місто дії п’єси, Астероїд-Сіті, є тим, чим можна уявити собі місто 50-х, як його уявляли через декілька десятиліть. Воно складається з мотлоху, явищ, подій, “характерних” для декади й зібраних людиною з чутливістю Веса Андерсона. Тому час подій фільму є так само умовним, “час завжди невірний”, як каже персонаж Тома Генкса. На обрії іноді з’являються вже згадані гриби ядерних вибухів Нью-Мексико, на тлі міста — столові гори Долини монументів з фільмів Джона Форда 50-х (як культурні об’єкти вони були розпізнані пізніше, але з 60-х вони вже є на листівках), та навіть дорожний бігун, що періодично з’являється в кадрі, щоб сказати своє безсмертне “бі-біп”. Через місто на шаленій швидкості періодично проїжджає пара автівок з стрільбою та сиреною. Яке ж американське кіно без сцени переслідування.
Але Астероїд-Сіті відсутній не тільки тому що нас переконує в цьому персонаж Брайана Кренстона. Це місто в прямому сенсі є дирою в землі, оскільки навіть його назву визначає кратер, куди впав метеорит кілька тисяч років тому, а точніше 23 вересня 3007 року до нашої ери. Воно існує лише як декорація та не заселене ніким, окрім людей, які чекають на відвідувачів в кафе, мотелі та автосервісі. Тут також є обсерваторія, якою завідує доктор Гікенлупер (Тільда Свінтон). Сьогодні 23 вересня неправильного 1955 року, коли місто святкує День Астероїда (час завжди неправильний — святкування “дня” астероїда, насправді, триває три дні за розкладом), коли спонсори події, “Науково-військове експериментальне відділення Сполучених Штатів Америки” разом з Фондом Ларкінгза, нагороджують молодих науковців стипендією доктора Гікенлупера за визначні досягнення. Дуже молодих — це група з чотирьох підлітків, які так само приїжджають в цей день в місто, щоб отримати нагороди за винаходи, які найбільше схожіна гаджети з коміксів чи фільмів 50-х. З підлітками приїжджають й їх батьки.
Двоє з чотирьох цих батьків і є центром історії всередині історії, якщо в горизонтально влаштованих ансамблевих фільмах Андерсона можна про взагалі говорити про центри. Це воєнний фоторепортер Огі Стінбек (Джейсон Швартцман), що приїхав сюди не тільки зі своїм сином Вудроу, а й трьом доньками, і кінозірка Мідж Кемпбелл (Скарлет Йохансон) з донькою Дайною. Обидва нещодавно пережили травматичний досвід. Огі втратив дружину й тепер не наважується сказати дітям, що їх мати померла. Мідж приїжджає в Астероїд-Сіті з чорним підбитим оком під склом окулярів, причини появи якого згодом інші персонажі нам прокоментують. Втім, обидва ці досвіди винесені за межі фільму та п’єси. Їх немає, на них тільки посилаються, й навіть героїня Йохансон в якийсь момент зізнається, що це фарба під оком її персонажа. Отже, всі можливості для емоційного впливу на глядача винесені за його межі. Все, щщо ми бачимо є вигадкою. Якщо ми хочемо інвестувати свою віру в те, що ці люди глибоко переживають особисту трагедію, ховаючи її під кам’яним обличчям, це цілком наша справа.
Далі ще приблизно 80 хвилин ми бачимо фільм Веса Андерсона “Астероїд-Сіті”, в якому події набудуть космічного масштабу й через це всі наші герої змушені будуть затриматися в Астероїд-Сіті трохи довше, ніж передбачалося, що дасть їм змогу розвинути все те, що написали для них Вес Андерсон та Роман Коппола. Близько до завершення цього фільму нам повідомляють, що автор п’єси, згідно з методичними вказівками постмодернізму, загинув, але на той час вже зрозуміло, що все, що ми бачимо, а не тільки кольорові епізоди, є п’єсою “Астероїд-Сіті”. Смерть персонажа Едварда Нортона впритул наближає героїв фільму до глядачів, які самі повинні інтерпретувати п’єсу. Відмінність акторів та акторок полягає в тому, що вони досі населяють своїх персонажів, однак не завжди розуміють сенс самої п’єси, а відтоді свій власний, майже нагадуючи персонажів однієї з п’єс Луїджі Піранделло.
В залишку, якщо відкинути накладну бороду Джейсона Швартцмана, приліт інопланетянина (не так щоб спойлер), перуку Тільди Свінтон, вираховані до міліметра мізансцени й повну відсутність руху камеру кривими лініями, в нас залишиться набір трюїзмів на кшталт “продовжуй розповідати історію”, “вір своїй зацікавленості” та “використовуй свій смуток”, але у цьому середовищі ці фрази значать не більше, ніж вони значать. Навіть те, що можна побачити як одну з головних сцен фільму з його настирливим рефреном “не можна прокинутись, якщо ти не спав” є дурницею в фільмі, який навмисно робить все, ми перестали відчувати “реальність” та “сон, уяву, мрію, пє’су, фільм” як дихотомію.
Звісно, в цей фільм можна інвестууати набагато більше, ніж 10 тисяч знаків текста. “Астероїд-Сіті”, і всі інші фільми Андерсона, дуже наочно демонструють скільки в них було вкладено, але зрештою їх сума близька до нулю. В цьому сенсі “Астероїд-Сіті” це його opus majus, де режисер множить на нуль вже саму безкінечність. Тут він зібрав всі свої теми, всіх своїх героїв, акторів, привів до ладу всі свої колекції дивовижних, смішних, маленьких об’єктів та зняв дуже елегантний фільм-цибулю. “Астероїд-Сіті” не сприймається складним. Вірніше, цей фільм дає простір не думати про складнощі, а просто на нього дивитися, тому що фільми Андерсона будь-що уникали бути пафосними та манери адресувати себе до глядача в наївній прямій формі. Від нього ж не варто було очікувати, що він дасть нам Кена Лоуча. Андерсон є обсесивним каталогізатором як, наприклад. І Пітер Грінуєй, але без людожерських схильностей англійця, чому постмодерна чутливість нашого режисера дуже допомогала. І зрештою його можна порівняти з модельєром , який створює дивовижні колекції, які викликають захват, але носити ці речі не можна, чи якщо можна, то ми потрапляємо на вечірку, де вся натягли на себе класичні сукні Баленсіаги, в яких навіть визначення сторін є задачею з топології, за вирішення якої можнапретендувати на Нобелівську премію.
Всю кар’єру Андерсон блискуче відділяв зділяв контент від форми у своїх творах та досяг у цьому неабиякої майстерності. І, власне, його фільми є не тільки продуктами, як існують в економічній реальності, не тільки витворами уяви, якими ми насолоджуємося, а й полемічним теоретизуванням на теми що таке кіно, навіщо воно існує та що нам дає. У час коли безодня теперішнього кіно наполовину заповнена фільмами, що невірно обирають свій медіум та насправді б краще виглядали як оповідання, політична колонка в газеті, антропологічне дослідження, чи доповідь на конгресі соціальних працівників, Андерсон створює складну систему зображень та звуків, які складаються в образи, що залишаються з нами без огляду на те мають вони якийсь сенс чи ні. Власне, ця дискретність його творів легко пояснює появу субпродуктів типу весандерсоніського тренду в тік-току. Чи ми справді дивимося кіно для того, щоб воно казало нам “вір в себе”, “використовуй свій смуток” та “вір свою зацікавленість”? Точно не фільми Андерсона. Його можна назвати привілейованим через дорогоцінну можливість не бути економічно залежним від успіхів своїх фільмів та знімати все що він захоче, тому що він має мільярдера позаду себе (до речі, в Грінуея була схожа ситуація). Його можна назвати ескапістським декоративним режисером через бажання дивитися на світ через ілюмінатор вигаданої ним форми та через окуляри авторського дизайну та обмеженої пропускної здатності. Що його фільми не просто не сучасні, — вони відвертаються від сучасності, щоб ще раз протерти від пилу свої колекції антикваріату, яка складається як з предметного світу, так і людей, що пересуваються ним. Сучасність для його фільмів невимовно жахлива. Але Веса Андерсона важко назвати ідіотом, який не знає що він робить. І він нарешті виклав свою колекцію досконалим чином.
