Як і в багатьох інших творах, що названі за ім’ям його головної героїні, у “Сантош” варто було б очікувати вивчення насамперед характеру. Ігровий дебют Сандхії Сурі формально начебто має для цього матеріал, але вивчає не стільки свою героїню, скільки середовище, в яке вона потрапила. “Сантош” схожий на дуже обережне намацування наосліп тієї ієрархічної системи, у якій його персонажка є новою через свій новий статус. Після загибелі чоловіка-поліцейського молода жінка на ім’я Сантош успадковує його професію та опиняється у майже жанровому кіні про зґвалтування та вбивство 15-річної дівчини, але, як і у багатьох інших детективах, питання хто є злочинцем для “Сантош” є похідним від середовища, в якому той живе.
Про “Сантош” можна скласти відносно цілісне враження навіть його не дивившись, а прочитавши одне інтерв’ю Сурі та дві-три рецензії. Це добре зліплено, але це соціальний фільм, що маскується під формою детективу у індійській провінції. Жінка у ролі поліціантки значить, що індійське суспільство повернеться всією своєю мізогінною сутністю до нас, а ще корупція, а як же. А, і тиранія кастового устрою. А ще це фестивальне кіно, тому гепі-енду можна не чекати. Акторки та актори гарно зіграли, а ще тут напівдокументальне середовище. Ну ось і все, можна не дивитися.
Це коректна оцінка, однак, попередній абзац не описує жодну з тих чеснот, які справді виділяють це кіно, а не об’єднують з десятками інших, що шукають до себе уваги у цій екосистемі. Багато з особливостей цього фільму є наслідками сценарію, а до нього – самої ідеї поставити саме жінку на роль поліцейської й дати їй зрозуміти який саме устрій вона захищає, в якій системі вона знаходиться, й відповідно, всю парадоксальність її ситуації. Сурі не дає нашій героїні багато говорити. Стрічка змушує оцінювати Сантош (Шахана Госвамі) за реакціями та вчинками, але розміщує в нюансованих та часто двозначних ситуаціях, в яких сама героїня також має бути обережною. “Сантош” – це кіно непевності, яке знаходить спосіб передати цей стан від героїні до глядачів й майже не виходить з морально сірої зони.
Тут незвично тривала, майже двадцятип’ятихвилинна експозиція, яка дає хоч якусь можливість для орієнтації. Молода жінка на ім’я Сантош, що втратила чоловіка-поліцейського, якого було вбито під час виконання службових обов’язків, користується соціальною програмою аби зайняти його місце у поліцейському відділку невеличкого містечка в Північній Індії. Цей вчинок вже її характеризує, оскільки головною мотивацією для неї, вочевидь, є збереження службової соціальної квартири, яку вона не хоче втратити. У іншому випадку їй довелося б повернутися до родини. Ціна збереження незалежності вибаглива, але вона погоджується на неї.
На своєму новому місці вона дуже обережна й вочевидь керується бажанням вписатися в своє оточення, що дозволяє їй не тільки пливти за течією та помічати багато цікавого, а й дозволяє стати на те місце у тутешній ієрархії, які інші вважають для неї за належне, а не обрати чи вибороти своє власне. Втім, її поведінка не зовсім лабільна, й коли вона отримує шанс вчинити справедливо або проявити милосердя, вона так і робить. Коли Сантош знайомиться біля місцевого чоботаря з далітом з селища неподалік, який через низку причин не може подати заяву про зникнення його доньки, саме вона пропонує її скласти та веде його до відділку, де, втім, спочатку це ні до чого не призводить. Однак, після того як тіло дівчини було знайдено у колодязі у селищі, випадок отримує розголос. Справа не тільки починається розслідуватися, а й у містечко прибуває досвідчена поліцейська Гіта (Суніта Раджвар), яка має її вести. Вона стає своєрідною менторкою для Сантош й, до певної міри, взірцем, оскільки є жінкою, яка не займає підпорядковане місце у місцевій системі поліцейської ієрархії.
Сантош має новий статус не тільки в поліцейській ієрархії, а й в соціальній. Напевно, не дарма цей фільм має справу лише з випадками гендерного насильства та їх оцінкою правоохоронною системою. На своїй новій роботі Сантош буцімто має всі інструменти карати чоловіків за їх злочини, але всі попередні випадки до вбивства демонструють, що поліція є знаряддям підтримки не пропагованих ідеалів, а соціальних станів, що залежать від релігії, касти, економічного стану. Поліція не цікавиться тим що насправді сталося. Її можна або змусити займатися справою через суспільний тиск, як у випадку вбивства, або переконати економічним вливанням у кишеню. Й оскільки у поліцейській системі Сантош займає підпорядковане становище, вона стає дурним знаряддям корумпованої й досить мізогінної до неї системи. Розслідування вбивства, яке фактично веде Сантош, і в якому її старша начальниця дає їй свободу, може стати перевіркою її власних переконань.
Цікаво, що фільм на цьому не полишає сіру зону невизначеності. Ставлення Гіти до Сантош є дуже двозначним. Старша жінка водночас надає головній героїні деякі привілеї та приязно до неї ставиться, вочевидь, очікуючи, що Сантош відплатить, тим чи іншим чином, а й привласнює її – обидва ці сенси чудово підкреслені у сцені проколювання носу, що іноді в Індії може бути знаком одруженої жінки (втім, там мільйон локальних значень). Хоча нібито немає сумнівів, що Сантош хоче знайти справжнього вбивцю, тобто скласти пазл відповідно до реальності, на відміну від інших поліцейських, які питають “а що мені з цього буде”, її мотивація є не повністю ясною. Якусь роль в ній може відігравати її власне упередження, наприклад, до того факту, що її підозрюваний є мусульманином. Поле тривожної невизначеності того, що саме промовляють знаки реальності до героїні та як ідентифікувати її реакції то звужується, то розширюється, але ніколи не зникає.
Зрештою пазл складається, причому цілком узгоджено з тим, чого слід було очікувати від цього кіно, але лише щоб підтвердити те, що багато попередніх питань були оманою. Не з точки зору що насправді сталося чи хто вбивця, або чому (це нам скажуть прямим текстом), а щодо дій самої Сантош, яка частково через свою наївність, але й частково через власну готовність підігравати своїм упередженням, йшла єдиною можливою, заздалегідь визначеною стежкою. “Сантош”, багато в чому, є послідовним та детальним розкриттям парадоксу як ніби прогресивна соціальна ініціатива закріплює та продовжує життя системі, яка зневажає носіїв цього явища, котрі мають принести зміни. Її сенс корумпується, розвалюється та стає ще одним гвинтиком системи, який допомагає механізму працювати. І зрештою єдине у чому “Сантош” приєднується до традиції створень психологічних портретів у епонімічних до своїх героїв творах, звужене до фінального вибору героїні.
Дебютувавши на одному фестивалі з ще одним індійським фільмом “Все, що ми уявляємо як світло” (All We Imagine as Light) Паял Кападії, “Сантош” був приречений на порівняння з ним. Й навіть статус програм, в яких були презентовані фільми (основний конкурс Кан та “Особливий погляд” там само), вже передбачав певну ієрархію їх сприйняття. На цей раз відбірники чітко розмістили ці фільми у відповідних програмах згідно з кон’юнктурою смакових уподобань публіки, тому що сприйняття було конгеніальним розміщенню (я думаю, щоправда, там могло існувати й багато позакінематографічних причин). Фільм Кападії став однією з подій року, а потрапляння “Сантош” в оскарівський шорт-лист (фільм був відправлений змагатися за “Оскар” від Британії), напевно, залишиться його найбільшою перемогою.
Ці фільми ще легше порівнювати через начебто багато схожого. Обидва є дебютами режисерок з Індії або індійського походження, в обох випадках режисерки починали у документальному кіно. “Сантош” та “Все, що ми уявляємо як світло” мають жінок у якості головних персонажок, та кожен по своєму є соціальними фільмами, які мають справу з гендерними та релігійними межами норм в Індії, які часто унеможливлюють можливість нормального життя у його західному розумінні. Обидва фільми є індійсько-європейськими копродукціями та очевидно розташовані у стилістичних парадигмах, жанрових конвенціях та ступені чутливості поза комерційним індійським кінематографом. Тобто це фільми презентують, у тих креативних вимірах, в яких вони існують, зовнішній аудиторії ту різницю між продемонстрованими умовами людського життя та тією, що ця аудиторія уявляє як нормальну в межах свого власного суспільного простору.
Креативні виміри, я думаю, є головним розподілом у сприйнятті та подальшій долі фільмів. Фільм Кападії, як набагато більш насичений елементами, що не є прямими наративними необхідностями, сприймається як більш витончений, тобто такий, що не промовляє прямим чином про заявлені соціальні ситуації, а створює певне естетичне середовище, орієнтування в якому вимагає більшої компетенції. В цьому сенсі, напевно, існує певна залежність ступені вихваляння фільмів від того наскільки були задоволені зусилля компетентної публіки з складання естетичної мапи фільму. Фільм Кападії дійсно є не тільки історією, що розказана в обраній консистентній стилістиці, а й має грубий шар поетичних (це до поетики, не до поезії) засобів, які надають більш складне задоволення від нього.
Проблема “Сантошу”, хоча в цілому він також був високо оцінений, саме у прямій артикуляції того, про що “Все, що ми уявляємо як світло” повідомляє через події, що мають додаткові метафоричні сенси або можуть інтерпретуватися не як заяви в принципі (хоча при цьому він має й достатньо абсолютно прямих сюжетних ліній). Оскільки герої, соціальне середовище й ситуації у “Сантош” набагато більш конфлікті просто через професію головної героїні, він мусить більш прямим фільмом. Він для цього створений. Все-таки настільки оманливі поліцейські процедурали на кшталт “Ля Палісіади” Сотніченка або нещодавнього китайського “Тільки річка тече” є рідкістю. Події у “Сантоші” надають значно більші можливості для артикуляції, ніж в фільму Кападії. Відповідно, “Сантош” відмовляється створювати естетичні нашарування як зайві. Його завдання переважно в тому, щоб візуально презентувати ситуації, й, відповідно, звідси його наративно-орієнтована, економна естетика, яку часто можна назвати продовженням технік документації “прямого кіно”, що збагачена засобами ігрового на кштиалт діалогів вісімкою.
Втім, це не значить, що “Сантош” є менш складним та нюансованим фільмом у тому що він може запропонувати. Або менш цілісним, або тим, що є менш успішним у тих визначених межах, в яких він існує. Принаймні, я так не думаю. Й більш того, він не менш ефективний у створенні своєї власної атмосфери, ніж фільм Кападії, але у “Сантоші” вона жодної хвилини не є приємною або сприяє для милування чи споглядання.
