Хоча даний текст не розкриває змісту конкретних сюжетних подій другої половини фільму, він не ховає характеру головного твісту фільму, що може бути розцінене читачами і читачками, які ще не дивилися його, як спойлер.
Другий фільм Еміралд Фіннелл — це безперечно подія, однак, доволі складно визначити яка саме. Цей фільм існує ніби в декількох вимірах кіно. Як кіно у тому сенсі, в якому кіно зазвичай існувало перше з гаком століття, “Солтберн” не надто цікаве, тобто як явище, ізольоване до мерехтіння світла на екрані із звуком з динаміків разом з ієрархічною системою поглядів на нього, які спускаються з щодалі менш авторитарних висот. А от як соціальна ситуація, для якої інтернет і соцмережі стали стероїдом, що розпомпували її до героічних розмірів і надали всі можливості для горизонтального життя фільму, “Солтберн” є дуже гарною, вдалою і влучною стрічкою, оскільки є в цій системі функціональною одиницею. Більш того, “Солтберн” якраз потребує уваги і свого публічного перетравлення.
“Солтберн” як “кіно“
Друга, після “Перспективної дівчини”, режисерська робота Еміралд Фіннелл називається “Солтберн”, за назвою маєтка, де відбуватиметься більша частина фільму. Головний герой фільму на ім’я Олівер Квік (Баррі Кіоґан ) вчиться в Оксфорді, але не належить до тих, хто почувається там як вдома — блакитнокровної студентської еліти, що репрезентує старі і нові гроші. Він стипендіат, що незабаром робить з нього об’єкта непривабливого для дружби, залицяння, сексу і будь-якої іншої комунікації. Незважаючи на це, він таки стає приятелем чи не найпопулярнішого студента на своєму курсі Фелікса Коттона, який, після того як фільм скомпресує рік навчання до 20 хвилин, запрошує свого нового бідного друга провести літні канікули разом в його фамільному маєтку Солтберн разом з родиною.
Фільм переїжджає в старовинний маєток, в якому навіть простирадла на ліжках мають музейну цінність, й починає розповідати історію чужака в цьому середовищі. Воно складається з матері Фелікса леді Елсбет (Розамунд Пайк), батька сера Джеймса Коттона (Річард Е. Грант), сестри Венешії (Еллісон Олівер) макабричного дворецького Данкана (Пол Ріс) і друга Фелікса на ім’я Фарлі (Арчі Мадекве), також студента Оксфорда, який ще з часів вступу фільму в альма матер героїв не забуває нагадувати нашому герою, що він до цього кола не належить, ніколи не буде належати та є лише черговою іграшкою для Фелікса. Отже, це знайома диспозиція. Вона допомагає вибудувати певні глядацькі очікування від фільму, має очевидне соціальне підґрунтя і свої жанрові тропи, якими фільм не бариться користуватися.
Втім, “Солтберн” не є справді консистентним у своїй початковій модальності, в останній чверті досить круто міняючи сенс того, що відбувається у фільмі. Він, як і перший фільм Фіннелл, базується на сценарії з твістом, що вимагає позалюдського рівня планування від його героїв, тому що вони не є богами у своєму світі, на відміну від сценарист(ки)а. Остання чверть, незграбно пришита до основної її частини, робить з “Солтберна” дещо інше кіно в цілому, коли більш-менш скомпоновані герої, їх розташування на шаховій дошці Солтберна — все це йде коту під хвіст, бо персонажі вже не поводяться (і, як виявляється, не поводилися), перш за все, як люди, й про класи вже не йдеться.
Саме у спробах піймати фільм за хвіст, намагаючися знайти сенс, або (це частіше) наполягаючи на зламаності сценарію і незадовільної цілісності фільму, або навіть копирсаючись в причинах такої зламаності, проводить час досить багато рецензентів і рецензенток респектабельних медіа, в чому легко переконатися, зайшовши на сторінку фільму на Metacritic. Чи це “соціальна сатира”? Якщо так, то наскільки дана класова ситуація “типова”, наскільки кожен поводиться релевантно саме як представник “класу”, наскільки зображення персонажів масштабуються. Нарешті, на кого, власне, цей фільм є сатирою? Це не помилкові судження, але дивитися цей фільм як аналоговий твір, який можна зрозуміти — значить потрапити в усі його пастки, можливо навіть і не навмисні, враховуючи наскільки сценарій фільму не витримує своєї внутрішньої логіки. Його непослідовність значно ширша і глибша, ніж нехтування характерами, мотиваціями, людською поведінкою персонажів, тобто не такими вже й рідкісними характеристиками багатьох інших фільмів (і, чесно кажучи, чи є вони вадами є питанням дискусійним). Але це такий саме розхлябаний фільм і в деталях. Літо в маєтку визначено як літо-2007, але насправді воно плаває десь в приблизному часовому контінііумі — герої то співають в караоке пісню, яка ще навіть не була випущена (Low від Flo Rida), то фільм, який ще не вийшов театральний прокат в Британії, не говорячи вже на видання на носіях. Про те, з якою персонаж Баррі Кіоґана з анекдотичною нерегулярністю згадує про свій буцімто мерсісайдський акцент, краще не згадувати.
“Солтберн” є класовою сатирою хіба лише за суміжним принципом, за яким події, ситуації, візуальні рішення в фільмі мають очевидні культурні паралелі з інших фільмів, соціальність яких є, скажімо так, меншдекоративною. Деякі підкреслює сам фільм (Івлін Во), інші кожен може дістати із свого культурного багажа самостійно, й це будуть блуреї, дівіді і VHS дуже відомих (“Талановитий містер Ріплі”, “Теорема”, “Баррі Ліндон”) і менш відомих фільмів (“Боргман”). Він всмоктує вже окультурені літературою і кіно тропи зіштовхування класів: жаги до ресурсу, римування сексуальної домінації з економічним і соціальним становищем, фізіологічні тропи культурного зображення різних класів, динаміки залежності, зображення “вищого класу” як безпорадної, підсліпуватої жертви. Все це не просто часті тропи глобального, світового кіно — це історично важливі риси для ідентики англійського кіно і літератури, для першого особливо, починаючи з великого “Слуги” (Servant, 1963) Джозефа Лоузі. Однак, “Солтберн” не зображує “класової боротьби”, тому що не дає інструментів розуміти свої ситуації як ані класову, ані боротьбу. Щоб розуміти стрічку у якості соціальної, ми маємо бачити карти граючих у цю гру й приблизно знати про те, що відбувається — з цього і створюється наше розуміння соціальних сенсів. Й поки фільм Фіннелл історію з безліччю дотепних деталей про дружбу дуже нерівних студентів Оксфорда під час літніх каникул, він знаходиться у соціальному полі, але з’являється неоковирний твіст і каже, що це була історія про перевертня-людожера на банкеті, де їжею, виявляється, є самі бенкетуючі. Те, що фільм в останній чверті ефективно зачиняє двері в особистість героя Баррі Кіоґана, не дає більше змоги оцінювати його мотивації і підвалини його дій і до визначального зламу фільму — лише його перфоманс, виконання задуманого. Тому, власне, фільм завершується саме перфомансом, в якому герой вже не ховає себе під оманливими піжамками.
Це виконання, звісно що, базується на припущеннях щодо класів і соціальної поведінки. Наприклад, Олівер ефективно грає на почутті класової провини, годуючі Феліксу історії в стилі порно бідності (poverty porn), але це ж знову починає порочне коло домислів щодо того наскільки соціальність цього фільму “реалістична”. Цей фільм, у старому сенсі кіно, відноситься до себе як до використаної серветки, які в американському кіно, особливо 1990-2000-х, настирливо супроводжують вільний час перед комп’ютером кожного американського підлітка чоловічої статі в період гормонального вибуху, щоб було чим витерти сперму після мастурбації. Після виконання своєї функції, тобто після того як час фільму закінчився для конкретного глядача або глядачки, “Солтберн” не має жодного сенсу як “соціальна сатира” й має відправитися у мисленевий смітник, як представник цього жанру. Втім, як представник чогось на кшталт heist-movie з картопленосим Оушеном-якому-не-потрібні-друзі, який заробляє собі на старість, поглинаючи маєтки представників старих грошей, або, якщо продовжувати серветкову аналогію, як акт вигадливої мастубрації, “Салтберн” є цілком валідним фільмом і чудово розважає, залишаючись у пам’яті у вигляді цікавої низки подій й навіть приємних естетичних спалахів, бо безперечно і добре розважає і є одним з найбільш виразно красивих фільмів цього року.
“Солтберн” як соціальна ситуація
Разом з тим, “Солтберн” є чимось ще. Кожен фільм сьогодні є чимось ще, звісно, але стрічка Фіннелл більш цікава як та сама соціальна ситуація, що змушує глядачів реагувати не тільки на фільм, що вони бачили на екрані, а й на контекст навколо нього і тих, хто його створив. “Солтберн” вже супроводжують прикметники, що маркують його як “гайповий”, “провокативний” фільм, що викликає різко протилежні емоції. Я не знаю як це вимірюється, й в який момент відчуття того, що рівня гайповості досягнуто, дає змогу автору або авторці транслювати таку думку через традиційні медіа. Напевно, коли самі автори таких матеріалів йдуть на реддіт, тікток, інсту або твіттер, принаймні таке припущення виглядає достатньо логічним. Наскільки цей фільм “насправді” гайповий і провокативний не є релевантним питанням, оскільки навряд чи в когось є інструменту виміру. Якщо він позначається таким, він і є таким, а отже більше релевантне питання полягає в тому чому він є таким.
Те як і чому “Солтберн” перетворюється у відеовраження, текст, тред, пост і які змістовні угрупуваня з цих мережевих протуберанців суспільного мислення можна скласти, може породити цілу серію текстів. Чи не найцікавішою для мене особисто була досить типова реакція відрази на фігуру самої Еміралд Фіннелл, що належала навряд комусь з читачів відомому (і мені до цього коменту також) юзеру Ken Russell Truths в твіттері: “якось сумно, що найбільшими “провокаторами” в американському кіно є Сем Левінсон і Еміралд Фіннелл”. Втім, ця досить типова і навіть не дуже коректна щодо “американського кіно” ремарка в контексті зневажання nepo-babies, має перфектний сенс, якщо перевернути емоційну складову на 180 градусів. “Провокація” культурним продуктом сьогодні і має продукуватися тими, хто а) має для цього ресурс б) має досвід привертання до себе уваги і залежність від привертання до себе уваги в) знає тренди г) вже є дуже медійною особою, на підсилення голосу якого чи якої не треба витрачати значного ресурсу. Все це не характеристики змісту творів, бо вони є оздобленням провокації, а не її змістом. Хто сказав, що провокація є консистентною заявою, яка дійсно повідомляє нам щось про світ, в якому ми живемо?
Фільм Фіннелл якраз і є тим явищем, що підкреслює те, хто і як знімає той самий фільмовий “гайповий” мейнстрим, й завдяки чому він буде тільки підсилювати свої позиції, розширяючи прірву між ним та іншии фільмами, тому що у якості соціальної ситуації він вигідніший. “Солтберн” зняла типова англійська nepo-baby. Якщо ви натрапите на одну з десятків ламентацій останніх років про те куди ж поділися акторки і актори з робочого класу і чому Тімів (Рот) і Гері (Олдмен) витіснили випускники Ітону з іменами на кшталт Бенедікт (Камбербатч) І Едвард (Редмейн), то ім’я Еміралд (Фіннелл) також має всі права з’явитися там. Цілком природно, що люди хочуть розповідати або допомогати розповідати історії, які знають, які розуміють і які їм соціально близькі. Тому з кусючого соціального кіно Британії, його гордості і радості, або давно випали всі зуби, хоч подивіться останнього Кена Лоуча, або його ніхто не помічає (наприклад “Алі та Ава”/Ali & Ava, (2022). “Солтберн” безглуздо відносити до eat the rich фільмів, тому що ним не керує етика й він ефективно мімікрує свою провокативність. Це соціально вигідна для непо-бебі фантазія про захоплення їх, безпорадних, дурних і збуджених шукачів задоволень з почуттям провини за своє багатство і привілеї спритними, розумними, пансексуальними звіролюдами з великим прутнем і неблагородною лінією плеча. Він безперечно знає тренди, тому що яким чином ще означити фільм про “соціальну нерівність” в форматі 1:1,33? В Фіннелл є можливості отримати дуже якісні людські і професійні ресурси, щоб кінцевий продукт виглядав розкішно як “Солтберн”. Непослідовність цього фільму, що змушує думати про нього постфактум як про серію епізодів, є вигідною рисою для підживлення гайпу, оскільки зіштовхує різні погляди на нього від глядачів, які обрали різні його епізоді у якості ключових, змушуючи висікати іскри мережевих срачів. Єдина проблема “Солтберну” в тому що незважаючи на всі її старанно відгодовані , виплекані і безумовні таланти Еміралд Фіннелл, цьому фільму не вистачає клепки, щоб все це краще сховати.
Коли кажуть, що “кіно” як явище застаріло, то ніби завжди очікується, що має змінитися саме кіно як мистецька форма, однак “Солтберн” є чудовим прикладом цього нового кіно, яке вже змінилося й чудово відповідає своїй епосі. Не тому, що в нього є якісь нові, авангардні і нечувані риси, а тому, що на нього симетрично відповідає сучасний соціум, який теж є складовою рівняння “кіно”. “Солтберн” є провокативним, просто тому, що він створений не як твір, що має погляд, а як матеріал для реакції на нього.
