Кожен рік в США, щоб вгамувати спрагу святкового сезону радісного споживання і споживання радощів, виходять десятки різдвяних фільмів. Більшість з них продукується кабельними телеканалами, сценарії до них пишуться наче ChatGPT по назвам, які ніби викидаються з лототрону. “Різдвяний острів” (Christmas Island), “Королівський різдвяний роман” (A Royal Christmas Romance), “Веселе шотландське різдво” (A Merry Scottish Christmas), “Різдвяний інтерн” (Christmas Intern), “Ковбойський різдвяний роман” (A Cowboy Christmas Romance), “Різдвяна класика” (The Christmas Classic) — це лише мізерна частина того, що вийшло тільки цього року. Однак, серйозні претенденти на статус різдвяної класики у такій кількості не з’являються. Стане таким фільмом “Залишенці” Александра Пейна або ні, ми з’ясуємо з плином часу, втім не можна не думати про те, що майже кожен фільм в його фільмографії мав шанс стати різдвяним.
Спочатку таке твердження виглядає трохи безглуздим. Пейн з настирливістю розповідав історії екзистенційних криз не надто успішних й іноді не дуже навіть приємних чоловіків середнього віку. Хоча, час від часу, їх грали актори із статусами секс-символів або анфан-теріблів своїх епох (Джек Ніколсон, Джордж Клуні), заземлений психологічний реалізм їх гри, риси їх героїв, і, хоч і підсолощений, але, менш з тим, гіркий характер їх історій не надихали на створення різдвяного настрою аж ніяк. Однак, навіть попри те, що фінали фільмів залишали його героям не так багато перспектив на більш оптимістичне майбутнє, вони принаймні давали їм мир з самими собою. Це й перетворювало його фільми ніби на різдвяні історії навиворіт, де фінали складалися не з втручання чудесних випадковостей, не завдяки богу із машини, а завдяки чіткому усвідомленню героями їх становища, й це не стільки вирішувало всіх їх проблеми, скільки давало їх персонажам сили й далі дригати кінцівками, намагаючись виплисти з болота свого життя. Втім, в них все одно було щось нереалістично-казкове.
“Залишенці” розповідаються в одному з типових сеттінгів для Пейна, який зазвичай або загортає фільми у герметичне, невеличке середовище (“Вибори”, “Спадкоємці”) або виряджає своїх героїв у подорож (“На узбіччі”, “Про Шмідта”) навіть якщо це той рідкісний фільм, в якому Пейн не є сценаристом до власного фільму (“Небраска”, “Залишенці”). “Залишенці” поєднує обидві ці оповідальні моделі/середовища. Перша частина фільму розповідає як вчитель стародавньої історії в одній з елітних шкіл-інтернатів Нової Англії на ім’я Пол Ганем (Пол Джіаматті) змушений залишитися з декількома учнями, яких не забрали на різдвяні канікули їх сім’ї. Друга є подорожжю героїв. Єдиною незвичайною рисою цього фільму є хіба час. Пейн довго знімав тільки про теперішній час, й навіть “Зменшені” (Downsizing, 2017), хоч і мали очевидний фантастичний елемент, були сатирою на сучасність. В “Залишенцях” Пейн вперше знімає про минуле. На дворі 1970 рік, що має невдовзі перетворитися на 1971.
“Залишенці” позичає загальну канву з “Мерлюccа” (Merlusse, 1935) Марселя Паньоля, що так само розповідав про вчителя в школі-інтернаті для хлопчиків, який мав доглядати за ними під час різдвяних канікул. Його так само ненавиділи учні за надлишкову принциповість, від нього так само тхнуло рибою, але дітей було аж 20, а не п’ять, а втрачене у I Світовій війні око вчителя американський фільм змінив на косоокість персонажа Пола Джіаматті. І хоча сюжетна різниця між фільмами разюча, обидва є різдвяними фільмами, що завжди передбачає зближення позицій і зміну активної несимпатії на прийняття, розуміння і взаємоповагу.
Однак, різниця тут визначальна для того, щоб впродовж перших 40 хвилин фільм розірвав останні зв’язки із своїм французьким оригіналом і звузив кількість основних персонажів фактично до трьох. Це вже представлений Пол Ханем, це чорна кухарка Мері Лемб (Да’Він Джо Рендолф), син якої (учень того ж Бартона) тільки-но загинув у В’єтнами. І нарешті це Енгус Таллі (Домінік Сесса), один з найрозумніших і найпроблематичних учнів школи, мати якого надто зайнята своїм новим чоловіком, щоб забрати сина на Різдво. Як завжди в Пейна, їх портрети накреслені дуже виразно, але їх побудована и їх сюжетні акрки скеровані, скоріш, темою фільму. Ця різдвяна трагікомедія, події якої починаються в елітній школі Нової Англії 1970 року, створює героїв такими, щоб тема привілеїв, меритократії і соціальної справедливості виглядала найбільш природною.
Чи не на початкових титрах вже зрозуміло, що насправді герой Пола Ханема не дуже підходить цьому середовищу. Він є вчителем в елітній школі, в якій “багатий та тупий” є найбільш популярною комбінацією, за виразом однієї з героїнь фільму. Більшість з цих привілейованих і надто лінивих, що включати мозок, молодиків після закінчення школи попрямує прикрашати своїми особистостями найкращі університети країни, а потім стане основою її істеблішменту, й все це не виймаючи золотої ложки зі рта. І здається дивним, що герой Джіаматті не просто зневажає систему, в якій не можна валити учнів, особливо якщо їх батьки-конгресмени платять за новий спортзал школи, він саме останнє і робить. Зрештою, його різдвяні обов’язки є і покаранням також — за те, ще через його принциповість один з учнів не має тепер достатніх балів для вступу у відповідний соціальному статусу його батьків виш. Це дивно: часто ми уявляємо і викладацький і учнівський склад як класово гомогенний або принаймні інтерналізований дорослими. Варто очікувати те, що навіть викладачі-соціалісти б мусили йти на компроміси із собою у такому середовищі й переконали себе, що роблять почесну справу, готуючи найкращих до найкращого. Пол Ханем, людина з величезним стажем в цій школі, видається не зовсім такою людиною.
Однак і час вже теж не гомогенний. Розміщення у 1970 році потрібно, звісно, не просто для того щоб поставити на радіо Venus від Shocking Blue, хоча теж є симптоматичним, що це не та пісня, яка в найкращій ступені репрезентує сексуальну революцію, гіпі-культуру і все те, що значно більше асоціюється із західним узбережжям, тому що ми на східному і в досить консервативному середовищі. Втім, цей час навіть тут дає можливість звести разом героїв різної соціальної побудови. Історію сина Мері Лемб тепер можна вже протиставити іншим учням Бартона: для чорного населення США вже якийсь час як існують більш широкі можливості отримувати освіту після Акту про вищу освіту 1965 року, але вони ще не достатні, щоб захищати від призову і смерті у В’єтнамі, від чого наші білі хлопчики у тій самій школі ефективно захищені статусом їх батьків. Якщо б це була історія про 1930-і роки, ніякого чорного учня у цій школі ще не було б, а в сучасності сама ситуація з одним-єдиним таким учнем вже не була б релевантна. Те, що зараз 1970 рік важливо і для побудови і пояснення поведінки героя Джіаматті, про що можна здогадатися пізніше, втім в ній, звісно, немає расового компоненту — тільки соціальний.
Отже, “Залишенці” є хоча і різдвяним фільмом, в якому герої знайдуть стежинки до розуміння один одного, їх різниця, перш за все, соціальна. Це історія героїв, для яких в США або вже існують соціальні ліфти, або які народилися в пентгаузі, однак в цей час і в цьому місці система знехтувала ними, навіть не залишивши їм новорічної ялинки, тому що школа повертає її продавцям після використання в урочистих заходах. Наші герої залишені в місці, в якому соціальні ієрархії вже неочевидні. По-перше, тому що соціальні ієрархії створюються людьми, а школа пуста. По-друге, на даний момент ієрархії репрезентують герої, що тільки здаються представниками своїх страт. Причому фільм досить вправно розкриває це, намагаючись не порушувати послідовності персонажів. Пол Ханем і далі залишиться не дуже чутливим, соціально незграбним чоловіком, який щосили зображує з себе не менш як професора з Кембриджу, і який регулярно нагадує чому його так не люблять учні. Втім, його історії, коли ми про неї нарешті дізнаємося, неможливо не співчувати, бо це історія талановитої, здатної на більше людини, перед якою світ привілеїв і системи “свої-чужі” колись ефективно поставив паркан на шляху до іншого майбутнього, ніж читання шкільного курсу історії багатим йолопам. Енгус Таллі і далі залишиться скалкою в дупі, але його соціопатія ефективно винищується діалогом, а статус привілейованого багатого і егоїстичного підлітка виявляється не тим, яким він сам насолоджується, а тим, що взяв його у заручники. Тільки героїня Мері Лемб не змінюється впродовж фільму. З самого початку соціально вона є саме тою, якою здається.
Але й “Залишенці”, як і всі інші фільми Пейна окрім, мабуть, тільки “Зменшених”, залишається в межах делікатної респектабельності, в якій відсутній справжній пригодницький дух, є досить клішованим і передбачуваним у своєму розвитку. Багато в чому, цей фільм Пейна схожий на “Зелену книгу” (Green Book, 2018) Пітера Фареллі, шо у поверхневий, але привабливий спосіб, за допомогою якого легко маніпулювати глядачем, розповідає історію єднання етнічно, гендерно, расово і культурно дуже різних людей, історією, яка є для кіно США дуже розповсюдженою, але здебільшого декларативною, тому навіть сьогодні, напевно, вона видається різдвяною казкою, ніж реальністю.
Але цей фільм все одно тішить серце. “Залишенці” досить дотепно масштабує себе з першої ж сцени — хід, який, напевно, відрізняє Александра Пейна від Пітера Фарреллі. Перша сцена не має ніякого відношення до всього фільму і його героїв. Ми бачимо репетицію різдвяного хору в школі Бартон, місці подій більшості цього фільму. Цей фільм для глядача ніби і є виконанням різдвяного гімну. Ми отримуємо задоволення не від оригінальності і свіжості пісні, й навіть не від якості її виконання. Це соціальний ритуал єднання, й як і всі подібні ритуали вимагає якраз на новизни, а впізнаваності і повторення, й є цілком дотепним те, що це виконання у фільмі є не для інших героїв, оскільки це репетиція – це виконання для глядачів. Так само “Залишенці” сподівається на те, що ми впізнаємо всі його візерунки, бо цей фільм не створений трусити основи світу, бо інакше з цієї новорічної ялинки попадають іграшки. Він створює героїв таким, щоб вони знайшли спільну мову й дає їм ситуації, щоб вони побачили в один одному самих себе. Він манипулятивно використовує своїх другорядних героїв для характеризації основних, а не створює їх неочікувано повнокровними. “Залишенці” є жанровим фільмом, але цей жанр може бути описаний, знов таки, самим ним як фільм про те, що “життя є драбиною в курнику — короткою і всією в лайні”, але чомусь не посилює передноворічну депресію, а надихає плентатися цим світом ще рік, до нової різдвяної класики.
