Цей проєкт одразу виглядав як вибагливий. Монофільм з Віллем Дефо, який буде виживати фактично в бетонній коробці, застрягши в чужому пентгаусі – це ще те випробування для тих, кому не до вподоби актор. Тут потрібен договір з собою на самому початку. Втім, вибір режисера Васіліса Катцупіса зрозумілий. Присутність Дефо в кадрі дуже сильна й часто майже фізична. Він не є актором, який закляк в одному амплуа – скоріш, навпаки. Він є доступним актором, що всю кар’єру послідовно обирав цікаві йому проєкти. Насамкінець, це не актор за методом (method actor), що теж хорошо. Він не буде наполягати на тому, щоб доводити себе до тієї ж стадії виснаження, що і його герой. В фільмі про виживання – корисний запобіжник.
Але навіть якщо вам не подобається Віллем Дефо, в фільмі є й свої винагороди за страждання. Можна подивитися, наприклад, як його герой вщент розносить дуже напищені апартаменти олігарху з Казахстану. Персонажа Дефо звуть як і капітана з відомих романів Жюля Верна – він Ніхто, тобто Немо. Він, скоріш за все, професійний крадій, що спеціалізується на мистецтві, тому що саме за ним він сюди проникнув на самому початку фільму. За одну з перших хвилин фільму він майстерно знаходить в велетенській квартирі дві з трьох картини Шіле, за якими прийшов, але покинути її не може – хакер по рації каже неправильні цифри відключення загального пульту розумного будинку, й дурна машина у пронизливо гуде сиреною у відповідь на не той код безпеки та зачиняє наглухо всю квартиру. Чому система хоча б не блимає червоненьким на пульті ресепшену хмарочосу невідомо, але не суть важливо. Можливо, оскільки це не просто жила квартира, а приватний музей сучасного та класичного мистецтва, вона влаштована таким чином, що доступ до неї може контролювати лише її хазяїн. А він, як нам пояснюють, поїхав до свого Казаахстану. Саме тому тут крадій. Але йому не пощастило.
Не пощастило й тому, що хакер по рації одразу каже до побачення та кладе слухавку. Ну чи натискає щось на рації, щоб не чути ані виття сирени, ані волання Немо. Вбивши динаміки сирени, герой Дефо починає думати як звідси вибратися. Адже на перший погляд ніяк: скло куленепробивне, єдині двері на вихід броньовані, до стелі метрів сім. На другий теж ніяк. Ніяк і на третій, тому зрештою Немо тут облаштовується та починає думати про більш нагальні тактичні потреби: воду та їжу. Першої в квартирі просто немає (вона відключена), а з їжі залишилися тільки делікатеси, галети та шматок сирого м’яса в морозильній кімнаті.
Але “Всередині” – не зовсім фільм про виживання в чистому, майже зведенному до фізичного вигляді, яким був, наприклад, чудовий “Арктика” (Arctic, 2018) з Мадсом Міккельсеном. До речі, це вже не перший фільм про виживання в квартирі. Індійський “Зачинений” (Trapped, 2016) теж присвячений викликам виживання в квартирі, де не працює нічого та навіть немає електрики, оскільки це ще не підключена до мереж новобудова. Однак то є малобюджетний та малосімейний варіант, який цілком можна зняти і в Україні. В квартирі з “Всередині” є свій зал для відеоінсталляцій, дві спальні та двоповерховий гол, в якому навіть росте ціле дерево. Не те, щоб квартира, яку не можна уявити у нас взагалі, але в будь-якому разі в неї не буде виду на Нью-Йорк у вікні на всю стіну, як тут. Але, повертаючись до думки на початку абзацу, це фільм не суто про фізичне виживання та як Віллем Дефо титанічними зусиллями буде вижимати з галети воду (він не буде, можна не переживати ). Ментальне виживання тут не менш важливе, бо дебют Катсупіса ж не просто так нафаршував цю квартиру витворами мистецтва та зачинив в ній дуже специфічну людину.
Ми не дізнаємося багато про його героя. Наскільки сам Дефо буде вдаватися до надмірностей, настільки ж підхід до його передісторії тут мінімалістичний та обмежений декількома реченнями, які й визначать героя, а зрештою і весь фільм. Немо – снусмумрик, а якщо не згадувати трохи обскурних персонажів книг про мумі-тролей Туве Янсен, він – людина, що все своє носить з собою. Як пояснює його голос за кадром на початку фільму, коли його в дитинстві запитали які три речі він врятував би з пожежі, він відповів: кота, альбом AC/DC та блокнот для скетчів. Його кіт зрештою помер, альбом взяли послухати та не повернули, а от блокнот в нього досі з собою. Ця трійка, яку б він врятував, ретельно та дотепно підібрана. Кота б врятували всі, альбом AC/DC теж поза конкуренції – ці дві речі визначені ще й віком. Він не врятував би нікого з родини. Справжній вибір тут між родиною та блокнотом. Це майже вибір героя “Фабельманів” – мистецтво чи родина. Для Немо вибору, отже, не було з дитинства.
Фізіологічний вимір тут постійно віддзеркалює психологічний, економічний та культурний. Ця квартира складається з надлишків. Вона є повною протилежністю нашого героя. Власне, вона є відображенням свого власника, й непрямим чином це є зустріч їх самих – саме тому в фільмі комунікація між ними теж присутня, хоча й незвичайним чином. В квартирі всього забагато, й є все, окрім найнеобхідніших речей. З їжі майже тільки те, що не є їжею, а є ласощами та делікатесами. Вижити на них майже неможливо, але Немо робить неможливе. Так само і з мистецтвом. Воно розвішано тут по стінам в великій кількості для насолоди, втіхи та марнославства її володаря, а не тому, що воно є його життєвою необхідністю. В цьому сенсі “Всередині” – чиста соціальна критика переспоживання.
Але найцікавіше тут саме те, як та чому герой Дефо трощить вщент квартиру. Це ж, звісно, не акт благородного очищення чи люті щодо соціальної нерівності – це вчинки людини, викликані необхідністю та іноді відчаєм. Саме функціональне використання цієї квартири для виживання демонструє всю абсурдність цього простору. Але не все, що робить герой Дефо у фільмі є забезпеченням його фізіологічних потреб та спроб вибратися звідси, яких він, зрозуміло, не покине, оскільки навіть з його винахідливістю надовго тутешніх ресурсів йому не вистачить.
У цьому фільму мистецтво та акт творіння є також життєвою необхідністю. Мистецтва як терапії, що перетворює щось болісне та нестерпне в уявну гру. Це теж акт оминання реальності, як будь-яке мистецтво, але у “Всередині” він є таким самим необхідним для виживання людини, як і їжа й вода. На щастя, це не настільки пафосно виглядає, як звучить, бо це дисциплінований, методичний фільм та збалансований фільм. До того ж, пафосним Віллема Дефо важко собі уявити. Цікаво, що джерелом творчості Немо є не тільки реальність .В цю реальність включені твори мистецтва, й тому “Всередині”, окрім всіх його тем, можна ще й назвати коротким нарисом історії мистецтва за Василісом Катсупісом, яка є чимось на кшталт коралових споруд. Як нові корали виростають на вже мертвих, так і наступники переробляють та утилізують вже відмерлі твори попередників для сучасного, живого мистецтва. Історія Немо, зачиненого в пентхаусі казахстанського олігарху є живим прикладом.
Немо звик малювати (власне, для чого блокнот і потрібен), хоча його твори очевидно не більше, ніж його особисті, приватні замальовки. Й навіть тут він не просто виживає, він творить, відзеркалюючи те, що з ним відбувається. І його мистецтво виходить за межі блокнота та захоплює весь простір квартири. Він створює майже наскальне епічне полотно по мотивам трансляцій з камер спостереження в телевізорі – єдиної його ланки із зовнішнім світом, однак він може тільки спостерігати за ним. Вибір техніки та “полотна” досить дотепний – Немо ж сидить фактично в кам’яній печері. Процесс спроб вибратися звідси теж має свого творчого двійника, оскільки Немо створює справжній вівтар, куди приносить свої здобуття на шляху до свободи. І це теж логічно, тому що весь цей процес тримається на його вірі, що його дії не цілком безглузді. Однак, з вірою десь поруч і божевілля і враження від знайомства із самим цим елітистським містом, його мистецтвом та його езотеричними секретами – так на стіні над вівтарем з’являється якась візіонерсько-шизофренична графіка десь на межі аутсайдерського мистецтва, а на самому вівтарі – “Одруження раю та пекла” Вільяма Блейка – сьогодні б його назвали твором про теорію творчості.
Але сама жорстка конструкція фільму тримається на зовсім інших речах. Це чесний фільм про фізичне виживання також, де Віллем Дефо повинен викладатися на повну – вилизувати холодильник, що розморожується, зсередини, робити пародію на суші з акваріумної рибки та багато інших досить захоплюючих речей. Більшість хронометражу віддано на побудову та використання величезної, фантасмагоричної піраміди з усього мотлоху квартиру посеред вітальні. Буде вже спойлером казати навіщо, але коли цей процес повністю завершено та ми доходимо до фінальних сцен та фінального, ніби абсолютно однозначного кадру, вся ситуація, що до неї веде, поведінка героя Дефо залишають трохе непевне враження щодо того яким ж там має бути фінал. Можна сказати, що сходження Немо нагору в цьому фільмі як фізичне так і метафоричне й в кінці він опиняється в точці, в якій життя та смерть однаково логічні, тому його фінальний кадр лише засвідчує не кінець або новий початок життя героя, а кінець фільму – він виконав свою функцію та покинув простір не цієї квартири, а самого фільму.
