«65» схожий на вареник, що зліпили для книги рекордів Гіннесу. В ньому є інопланетяни, динозаври, Адам Драйвер, пригоди, бластери й водночас фільм майже не покидає межі американського континенту. І все це лише за півтори години хронометражу, що вже досить рідкісне явище навіть в досить простій за концепцією фантастиці в середньому бюджеті.
Напевно, це чи не головна чеснота режисерів та сценаристів Скотта Бека та Брайана Вудса. Вони роблять вкрай нудні, безрукі, але, на щастя, короткі фільми. Навіть фільми по їх сценаріям характерно вміщаються в 90 хвилин, й мова, звісно, про «Тихе місце», який має багато спільного з нашим фільмом. В обох фільмах проста концепція на одне речення. Обидва дуже сильно лімітують розмови персонажів через сюжетні обмеження. Обидва фільми використовують відомих акторів, які не є міцно прив’язаними тільки до екшена. Емілі Блант з «Тихого місця» та Адам Драйвер з «65», можна сказати, однаково впевнено виглядають і коли треба рубати світовим мечем і коли треба бути розгубленими у цьому непевному світі. Універсальність Драйвера, щоправда, є дещо сумнівною, однак спокуса використати його як екшен-актора, що надасть глибини та якості своєму герою, є очевидною та ще не вичерпаною, чому свідоцтвом цей фільм. Різниця між цими фільмами хіба що лише в тому, що «Тихе місце» злетів в космос, ставши величезним гітом, а «65» катастрофічно впав на землю, як і його герой. Може, через системні відмови обладнання, може через те, що Бек-Вудз значно слабкіші режисери, ніж Джон Красінскі, може, через те, що Адам Драйвер не є касовим актором, чи може тому що це такий прекрасний та глибокий фільм, що публіка його просто не зрозуміла – будь-які подібні міркування з приводу того, чому «65» значно скромніше поводиться в прокаті, ніж «Тихе місце», є цілком спекулятивними.
Те саме єдине речення, в якому міститься майже весь «65» звучить приблизно так: інопланетний корабель з Адамом Драйвером через зіткнення с астероїдом приблизно 65 мільйонів років тому падає на Землю повному динозаврів. Тобто, Адам Драйвер у цій ролі виступає без всяких модифікацій зовнішності. Концепція допускає, що десь у всесвіті 65 мільйонів років тому на іншій планеті існували істоти страшенно схожі на людей й в них навіть історично склалася англійська мова. Тобто ця ідея насправді про зустріч людей та динозаврів в далекому майбутньому, що дає змогу герою використовувати фантазійні гаджети. Вона неможлива без машини часу, але бажання зустрічі динозаврів та людей в кіно ще настільки сильне, що після невеличкої косметичної операції на здоровому глузді має втілення в «65»
З «Загубленого світу» Конан Дойля люди зазвичай самі докладали зусиль, щоб прибути до динозаврів. Вони знаходили оази, де вони збереглися («Кінг-Конг»), вирощували їх із знайденого ДНК («Парк Юрського періоду»). Іноді динозаври самі приходили до нас, зазвичай розбуджені цілющим атомом від кріосну десь в глибинах світового океану, як Годзила. Про дивовижно схиблені випадки на кшталт «Теодора Рекса» з Вупі Голдберг-поліціянткою та її напарником динозавром краще не згадувати, хоча безперечно те, що останній фільм якраз давав можливість нетипового розвитку сюжету. В інших поява динозаврів, хто не є ініціатором зустрічі, визначає те, що вони несуть небезпеку й дуже швидко змушують головних героїв бігти від них допоки не доведеться прийняти вирішальний двобій та перемогти. Зрозуміло, що динозаври в кіно не будуть створювати живописне тло для релігійно-екзистенціальних випробувань героїв чи бути учасниками любовного трикутника.
«65» так поспішає до динозаврів, що його експозиція здається незадовільно короткою навіть для півторагодинного фільму. Після коротких вступних сцен героя Драйвера з дивним інопланетним ім’ям Міллз в колі родини на своїй рідній планеті фільм постулює, що йому треба вирушити на заробітки у далекий космос з дворічною місією. І ось раптом вже він вже прокидається у космічному кораблі під час потрапляння того у скупчення астероїдів. Після чисельних зіткнень з малими небесними тілами корабель розриває навпіл та в такому вигляді він приземляється на планеті Земля. Тільки тут ми дізнаємося, що Міллз був не один, а перевозив купу народу в криостасисних капсулах, хоча ані про сутність місії, ані про те, ким були ці люди, ми так і не дізнаємося. Вижила тільки одна дівчинка років 9, за експертною оцінкою героя Драйвера (Аріані Ґрінблат, що її грає, на момент зйомок було 13). Коа, як її звуть, не говорить англійською та, раптом, жодною знаною на Землі мовою (втім, це розповсюджений прийом, оскільки англійська використовується в англомовному кіно у якості «мови, якою розмовляють герої»). Нею не говорить і герой Адама Драйвера, що робить спілкування ускладненим. Цікаво, що герой Драйвера більшість часу не покладається на жестикуляцію. Він говорить свій текст, нагадуючи наївного хазяїна котика, що хоче логічними аргументами переконати того не дзюрити в горщик з фікусом. Цей прийом настільки консистентний, а дівчинка так само настільки непослідовно то розуміє, що він каже, то ні, що здається вона не більше, ніж галюцинація героя Драйвера. Й така гіпотеза цілком має право на існування, оскільки він став космічним заробітчанином заради своєї доньки, яка тяжко хворіє та потребує лікування. Сама ідея зробити так, щоб обидва герої не могли спілкуватися вербально, тут, на відміну від «Тихого місця», не функціональна. Вона не працює на дію фільму. Вона працює на побудову героя Адама Драйвера, який повинен врешті-решт побачити в дівчинці сурогат своєї доньки. Щоб полегшити це, вона повинна мовчати чи булькотати щось незрозуміле. Тобто Коа просто об’єкт та несамостійний персонаж, який створений в наївній спробі зманіпулювати глядацькою емпатією до головного героя.
Сценарій в «65» має конкретну довжину – близько 15 кілометрів. Саме стільки до другої частини корабля, що впав на схил горі неподалік. Там знаходиться єдина працююча рятівна капсула, але до якої треба дійти через небезпечну територію. Ця подорож нагадує мандри іншими фільмами. Героя Драйвера на самому початку поранено, але майже точно там, де і героя Метта Деймона в «Марсіаніну», й так само без значного впливу на подальші події. Його супроводжує маленька перелякана дівчинка, що говорить не більше Н’ют з «Чужих», а сам фільм, як і кемеронівська стрічка, розвивається в фінальній фазі часовому цейтноті. Врешті-решт, це фільм про двох стомлених героїв, що пхаються на гору. Вони не схожі на гобітів, але небезпек у вигляді велетенських та маленьких загрозливих створінь в них теж повно. Горлум, до речі, теж з’явиться у фінальній розв’язці й навіть дещо схожим чином загине – від несумісної з життям температури навколишнього середовища.
Те що фільм постійно нагадує суміш інших фільмів не є проблемою самою по собі. Бек та Вудз написали не найгірший сценарій – принаймні, він містить не набагато більше бздур, ніж багато інших в тому ж жанрі. Але вони не надто переймаються, щоб сховати свої ж сценарні дірки чи безглуздості, а з простим серцем демонструють їх як є. Це теж метод, але метод Еда Вуда. Але навіть маючи такий сценарій деякі роблять захоплюючі фільми. Це і є режисерська робота у фільмі такого штибу. Цей ж світ плаский – він обмежується лише тією картинкою, що ми бачимо, а не вибудовує цілий світ. Динозаври приходять нізвідки та зникають в нікуди, куди йдуть герої та скільки їм ще йти фільм навіть не демонструє окрім одного разу, встановлюючи відстань в 15 кілометрів. Його образи на рівні агентства з дизайн-рісайклингу – в «65» немає жодного свіжого образу чи цікавої мізансцени. Власне, таким самим був і попередній фільм дуету Haunt (2019), який теж мав шаблонний сюжет та повну відсутність уяви при його виконанні. Різниця з «65» в тому, що в нього значно більший ресурс, щоб відволікати від своєї мізерності.
До того ж «65» – майстер-клас як не треба працювати з Адамом Драйвером. Знайшовши одну ноту «люблячий, але сумний тато», він міцно тримається її весь фільм. Він глибоко переживає навіть в двобої з головним динозавром, на чому фільм остаточно втрачає баланс та стає незапланованою комедією. Драйвер ніколи особливо не грав холеричних персонажів, але тут він навіть бігає, таке враження, зі швидкістю мухи в бурштині, та перетворює динамічний за задумом, як здається, фільм в майже повільне кіно. Це, власне, теж проблема всього фільму, ніж Драйвера як актора, бо жодна ситуація в «65» не дає йому можливості грати щось інше.
Такі фільмі іноді поблажливо та трохи презирливо називають, лаючи, B-movies, неявно натякаючи, що погана режисура та сценарий-решето є невід’ємними частинами цього різновиду фільмів (теж цілком уявного). Логіка зрозуміла – однак це хибна логіка з тією передумовою, що всі режисери є індустрійними кар’єристами з мегаломанським комплексом. «Якісних» режисер(ок)ів помічають, вони отримують більше ресурсів та радо переходять в іншу категорію. Така логіка веде того, що в категорії «А» ми бачили б переважно шедеври, а в категорії «Б» переважно лайно. На щастя, це не так. Більше ресурсів отримують також і ті, прагне робити кар’єру після сценарію вдалого фільму та радо приймає більше ресурсів, амбіційно беручись за Адама Драйвера та динозаврів. І робить «65».