Першим фільмом Ксав’є Жана, французького горормейкера, в США був “Гітмен” (Hitman,2007), адаптація серії відеоігор про лисого кілера. Комерційно фільм був помірно успішним, а от критичні рейтинги в нього були дуже погані. Гнилі Томати, підсумовуючи десятки тисяч слів рецензій до одного речення, пише наступне: “Гітмен” — це неладна комбінація надмірного насильства, незв’язного сюжету і беззмістовних діалогів”. Опис “Вбивці” Фінчера цілком може бути таким самим за виключенням одного слова. Це ладна комбінація, яку і треба було б очікувати від обсесивного перфекціоніста в фільмі про обсесивного перфекціоніста, теглайн якого: виконання — це все.
“Вбивця” має найбільш прямий і простий сюжет з усіх фільмів Фінчера. Професійний супер-кілер (Майк Фассбендер) на завданні в Парижі виявляється не здатен виконати свою роботу, в результаті чого його вирішує прибрати прямий роботодавець. На цю спробу наш герой реагує різко і надто особисто, у відповідь намагаючись продертися по всіх ланках замовлення аж до джерел й фізично знищити всі можливі подальші загрози назавжди. Оскільки він є дуже компетентною людинною, ми побачимо двогодинний фільм, а не короткометражний, а жанровий глядацький досвід щодо подібного сюжету каже, що до джерела принаймні він дійде.
Цей фільм розташований в беззаперечно коміксній реальності, що не дивно, оскільки “Вбивця” створений на коміксній основі. Це напищена реальність світу супер-кілерів на кшталт “Джона Віка”, але там, де всі чотири частини каскадерського порно від Чада Стахелські герої гламурно носили чорну краватку на чорну сорочку під чорним піджаком на тлі з золота і ексклюзиву, в Фінчера все рацоналізовано, глобалізовано і натуралістично. Ступінь анти-гламурності фільму можна приблизно зрозуміти по тому, що герой Фассбендера пів-фільму носить майже-панамку на голові. Менш з тим, механіка, логістика і навіть іноді логіка на макрорівні цього світу в фільмі не дуже реалістичні. Хтось назвав головного героя цього фільму анти-Бондом, й вона, здається, досить точною з точки зору того скільки в цьому фільмі милих, фентезійних умовностей.
Діалогів в фільмі небагато, а ті, що є здебільшого функціональні і дуже банальні, ніби їх написали на основі найбільш засмальцьованих сторінок глави “Діалоги крутих героїв” в сценарних мануалах. Але не те щоб наш герой був мовчазний. Навпаки, наш кілер дуже балакучий, й обрав своїми співрозмовником нас, глядачів, безпомічних створінь, які не можуть йому відповісти чи сказати заткнути пельку. Його закадрова присутність дуже нав’язлива, а постійні монологи набиті високомірними бздурами, що їх герой намагається видати за дотепні коментарі, професійні інсайти і великі істини. Їх тон, характер подачі і зміст коливається між оповіддю Роршаха з “Хранителів” (Watchmen) і Патріка Бейтмана з “Америанського психопата” (American Psycho) з настроєм нотками Бетмена, коли той песимістично оглядає місто Готем, розмірковуючи навіщо йому рятувати цих людей.
Лиш насильство тут не виглядає надмірним. Переважно через те, що герой є практичним і чепурним, комбінації, яка не передбачає багато крові чи безладу. Втім, свої перебільшення тут теж є: як в діях героя, який не завжди керується прагматизмом, так і в діях фільма, який дарує нам, наприклад, найкращу бійку в кіно 2023 року — брутальну, смішну і багату на неочікувані деталі.
І хоча як так само як “Гітмен”, “Вбивця” змушує сприймати себе у якості дуже штучного фільму, на відміну від Ксав’є Жана, Фінчер є зграбним режисером, тому відірватися від його фільму не можна навіть якщо не починати спробувати пояснити що ж ми бачимо і чому цей світ, цей герой і цей сюжет мають саме ці риси. Це типовий Фінчер, якого важко аналізувати і стосовно фільмів якого важко вказати на одну конкретну деталь, яка вирізняється. Хоча режисер має свої уподобання, “стиль” Фінчера, якщо треба, розчиниться в практичній потребі конкретної сцени. Він сам є типовим кінокілером режисури. Кимось на кшталт Чарльза Бронсона з “Механіка”, який шляхом складної схеми виконував контракт на вбивство таким чином, що він буде здаватися нещасним випадком. Цей режисер вміє маніпулювати.
Разом з тим, важко очікувати від Фінчера, що він зніме пережовування кілерської теми сто перший раз. Тим більше, що це вже буде пережовування не їжі, а субстанції, яка вже пройшла кілька циклів поїдання-травлення-викидання у інших фільмах. Кілер — дуже фетишизована і міфологізована фігура в кіно, яка передає свої риси з фільма до фільму і з покоління до покоління режисерів. Це концепт перетворився на своєрідну кінематографічну багатоніжку, де дупа попередника пришита до рота наступника. *Крутий і мовчазний* Ален Делон в “Самураї” (Le Samouraï, 1967) Жана-П’єра Мельвіля був перетравлений на неголену дитину в “Леоні-кілері” (Léon: The Professional, 1994), але теж *круту і мовчазну*, Рефн проковтнув і передав далі цілі блоки жанрового кримінального кіно від того таки Мельвіля до Майкла Манна і Уолтера Гілла в “Драйві” (Drive, 2011). Навіть Джармуш зняв два фільми про кілерів, не втомлюючись цитувати все поспіль, від Сейдзюна Судзукі до того ж “Самурая”. Можна навіть не згадувати, що цей образ опосередковано вплинув на цілі покоління екшн-героїв, особливо 80-х, якщо подивитися на мовчазне стероїдне его героїв Сталлоне 80-х (особливо в “Кобрі”), одновимрний характер героїв Шварценеггера (особливо “Термінатора”) і на причини того чому Чак Норріс такий крутий, що дорахував до безкінечності двічі.
Саме “Самурай” в цьому вбивчому саду кінематографічних стежинок є початковим вузлом. З фільма Мельвіля, такого ж маніака від режисури, як і Фінчер, починається історія кінокілера як методичної, високоорганізованої і дисциплінованої особи із спеціальним кодексом поведінки. Мельвіль починає саме з кодексу, ставлячи титр з вигаданою ним цитатою з “Бусідо” на самий початок фільму, й з тих пір символ віри кілера є найбільш вагомою частиною побудови його характеру і самого сюжету, тому що кодекс має бути порушеним. Вбивця розпочинає останній танець вже своєї власної смерті, коли порушує власні правила: проявляє емпатію, не вбиваючи свідка, або впустивши до квартири маленьку дівчинку, в якої тільки що вбили всю родину. Це самодостатня і самотня персона, яка звикла відрубати всі зв’язки одразу, ні від кого не залежати і не залишати слідів. Коли в його житті з’являється ще хтось, вбивця перестає бути міфічною фігурою, і це веде його до загибелі. Фактично, для кінокілера вбивства не є роботою. Це його сутність, яку він ніби зраджує, стаючи просто людиною, порушуючи правила. Це вбиває вбивцю, іноді від нестерпності усвідомлення того факту, що він такий сами як і всі.
“Вбивця” не просто знає цю парадигму, що визначає розвиток сюжету. Більшість цих тропів в Фінчера теж використані, але він робить щось зовсім інше, ніж десятиліття фільмів, які фетишизували фігуру кілера як янгола смерті, крафтову, унікальну особистість, яка знищує себе тільки через той факт, що виявляється просто людиною. Все це не більше ніж величезна червона селедка, що висить у “Вбивці” в кожному кадрі з закадровим коментарем героя Фассбендера. Хоча ми неодноразово чуємо щось на кшталт сукупного символа віри всіх кіношних кілерів у виконанні героя, в його випадку це здебільшого ритуалізований захисний механізм, на що фільм активно звертає нашу увагу, коли ми бачимо постійні дисонанси між правилами героя і його реальними вчинками. Це стає надто очевидним з прибуттям другої великої зірки фільму і анекдоту про мисливця, ведмедя і содомію, однак, у цій сцені лише підтверджується те, що з самого початку ми бачили не типову історію про кілера, а її інверсію.
По-перше, фільм рано і точно встановлює, що герой Фассбендера не є самотнім одинаком. Власне, майже все, що ми бачимо в фільмі є особистою помстою, яка зумовлена тим, що він з самого початку був не один. По-друге, проблеми героя Фассбендера починаються не з порушення ним власних правил, а їх дотримання. Те, що він не може успішно виконати роботу є наслідком акту бога, чистої випадковості. Порушення правил починаються тільки після цього. В інших фільмах про кілерів такі дії ведуть героя до загибелі. Їх кодекс ґрунтується на реальності їх досвіду, а отже порушення є небезпечними. У “Вбивці” порушення не впливають на ефективність дій героя і досягнення ним цілей. Ні до чого вони не ведуть, просто кажучи, що змушує думати, що його правила життя не базуються на реальному досвіді й зрештою змушує нас нехтувати ними як чистими кінематографічними нісенітницями, якими користується герой для того, щоб не думати що ж він робить.
Але дарма, тому що ці нісенітниці важливі. Я б запропонував думати, що “Вбивця” є спробою взяти типове м’яке, лампове самурайське кредо кілера із фільмів поважної старовини і подивитися на них у світі глобальної економіки і деперсоналізованої інтеракції між людьми. Символ віри героя “Вбивці”, всі його максими на кшталт “не імпровізуй – передбачай”, “емпатія — це слабкість”, “бийся тільки, коли тобі за це платять” не виглядають унікально пристосованим для потреб саме найманого кілера. Цей набір правил можна уявити у якості правил життя напрочуд широкого кола людей — від касира “Макдональдсу” до банкіра Уолл-Стріт. Це одне робить героя Фассбендера ніяким не янголом смерті. Він не унікальна фігура. Він типова фігура, така, як і всі, до усвідомлення чого він зрештою і приходить.
Він ефективний кур’єр служби доставки смерті глобального світу, смерті, яка замовляється в застосунку і яку вам сують у віконце так само, як і бургер з “Макдональдсу”. Було вже багато написано про те, що в “Вбивці” підозріло багато франшиз і глобальних продуктів. Власне, сам герой Фассбендера проникає в інші будівлі, щоб доставити смерть, завдяки службам доставки (Fedex, Postmates), та ще й жартує з цього приводу. Він замовляє необхідні інструменти для роботи, шукаючи їх через гугл тощо. І те, що герой використовує у якості свого кредо набір клішованих банальностей з інших фільмів, починає виглядати як подвійний коментар водночас до героя, як продукту, який за допомоги сфабрикованих за нього думок уникає самоусвідомлення, і до глядачів, як продуктів, які мають сприймати цей клішований набір правил у якості стертої метафори на кшталт “ножки стола”.
Втім, хоч це і клішовані банальності, вони не безглузді, якщо дивитися на них в парадигмі вже нашого світу. Це не тільки правила ефективності, але й нехтування всім, що не дає тобі вигоди. Це кредо, яке індивідуальне ставить вище за будь-що інше (“з кожним кроком питай: чим мені це вигідно?”). Саме поєднання раціональності і вигоди може пояснити передостанню главу фільму, в якій ми маємо ситуацію коли доставка смерті однаково нераціональна і особисто невигідна, що, власне, одне і те ж, якщо поглянути на ситуацію через призму тих самих правил.
І “Вбивця” Фінчера є методичною ревізією чи не всіх подібних штампів фільмів про кілерів. Кожен він прикладає до сучасності й дивится що з ними станеться в нових умовах. Кілер в кіно часто був людиною без імені, тому що він був виключений зі світу пересічних людей з їх проблемами, відносинами і почуттями. Що значить герой без імені в світі “Вбиці”? Герой Фассбендера не має імені якраз через зворотню причину — тому, що він включений в деперсоналізовану економічну систему дистрибуції продуктів і послуг. Яка з біса різниця як звуть людину, яка доставляє вам обід через застосунок Ubereats (або Uberdeaths), Руперт чи Чандра? Всі його вигадані імена на підробних документів є іменами героїв з класичних американських телесіткомів — серіалізованого, корпоративного продукту з заздалегідь визначеними характеристиками, що доставляється в домівки за відомим розкладом.
Отже, якимось дивовижним чином “Вбивця” Фінчера сприймається майже ультимативним фільмом про глобальну економіку, для якої життя не може бути ані показником, ані фактором, проте може бути товаром, й наш вбивця тоді є лише одним із поставщиків послуг. Економіка деперсоналізована, й хоча економічні флуктуації грандіозним чином впливають на умови життя, рівень смертності і, врешті-решт, на конкретні смерті, за жодне індивідуальне рішення жодний суб’єкт економіки ніколи не буде нести особистої відповідальності. Герой Фассбендера, здається, своєю останньою своєю фразою каже саме про це, але через вантаж контексту ця фраза не сприймається так прямо, як повинна. Якщо, як він стверджує, він такий самий як ми, то те значить не стільки те, що він підписаний на Netflix (це несуттєво), щоб дивитися з нами новий фільм Фінчера, а те, що ми такі самі як він, а отже вбивці? Я впевнений, що Фінчер, цей jaded, informed fuck, за його власним виразом, дві години робить з нас йолопів, подаючи стрижень сенсу прямо і доступно, але намотує навкруги нього цукрову вату кінематографічного і історичного контексту, яка заважає його бачити. Ми повинні дивитися на виконання, а не на те, в якому контексті “Вбивця” має сприйматися. Це ж теглайн фільму. Виконання – це все.
