«Цвітіння кульбаби» належить до тих фільмів, які мали б стати знаковими для українського кіно часів незалежності, але ними не стали. Й питання закономірності того, що цей фільм був відсутній в культурному полі більше 20 років є чи не менш цікавим, ніж сам фільм. Можна, однак, не сумніватися в закономірності його винайдення після 2014 року 1. Він став потрібним. Не стільки тому що він повідомляє якісь відкриття для сучасності, скільки для більш значущого зв’язку з минулим. 73 хвилини «Цвітіння кульбаби» не схожі майже на все, що було знято в 90-і. Національна тематика в кіно того десятиліття пирнула в минуле, щоб освітити безодні замовчаного в радянську епоху, а інтерес до сучасності був переважно спостеріганням за первісним супом нового суспільства, в якому той факт, що з 1991 року ми жили в країні під назвою «Україна» якось мало кого цікавив. Разом ці дві теми практично не зустрічалися. Фільм Олександра Ігнатуші їх об’єднує, проте ховаючи головне не в основній історії, а на полях цього фільму.
Але основна історія дає простір та можливості для багатьох закутків, по яким ховається значна частина стрічки. Фільм розповідає про життя хлопця на ім’я Юрась Бронь, який повернувся із в’язниці до рідного села десь в Полтавській області. Він сидів за хуліганство та відсидів два строки. Разом – вісім років.
Час цього фільму визначений водночас дуже точно й дещо приблизно. Його точність в тому що події фільму починаються під час Гробків, які співпадають із 9 травня та охоплюють приблизно місяць впродовж якого якраз квітнуть кульбаби. Якщо на початку фільму ми бачимо жовті квітки, то в фіналі вони вже пухнасті. Але, наприклад, сказати який рік трохи складніше. У фільмі є сцени, в яких чутно промову Леоніда Кравчука до річниці Незалежності, але, напевно, ми не повинні відноситися до неї як на сигнал точного часу всього фільму (про що нижче). У фільмі також зачитують листа брата нашого героя, який служить в Вільнюсі й розповідає про події, які треба віднести до січневих подій 1991 року в Литві. Отже, події фільму, скоріш за все, відбуваються у травні-початку літа 1991 року напередодні незалежності, але ще в СРСР.
«Цвітіння кульбаби» за деякими ознаками здається фільмом про вихід із в’язниці та пристосування до нового життя. Таких фільмів було ніби багато. В кіно США, принаймні десь з 70-х, вони утворили навіть свій маленький жанр з повторювальними кліше, і цей субжанр вивчав не стільки соціальне таврування, пов’язане з життям після ув’язнення, скільки розповідав історії важкого процесу звільнення від наркотичної залежності – раніше життя буле дурне й неправильне, але яскраве, а зараз пусте, нестерпне та нудне, тому кожної миті є величезна спокуса повернутися до старого життя. Але жоден з цих фільмів не можна вважати референсом до фільму Ігнатуші – чи тому, що їх ще не зняли, чи з причин відсутності їх у культурному полі пізнього СРСР. Навіть якщо західне кіно стало куди більш доступним у цей час через чорний ринок відеокасет та відеосалонів, в «Цвітіння кульбаби» важко знайти хоч якісь з його стандартних тем.
Але подібне кіно було й в СРСР. Принаймні одну конкретну стрічку ми потрібні брати до уваги стосовно «Цвітіння кульбаби». Це «Червона калина» Василя Шукшина – гучний гіт 1974 року, який розповідав саме про пристосування людини до іншого життя у селі та спротив середовища. На цю стрічку як на одне з джерел «Цвітіння кульбаби» вказував і сам Ігнатуша в ефірі «Аргументу кіно» 2016 року перед показом самого фільму. І це ще більш цікаво, оскільки фільми насправді мають не дуже багато спільного окрім того, що обидва головних герої відповідних фільмів вийшли з в’язниці. «Цвітіння кульбаби» є набагато більш оригінальним, ніж дійсно залежним фільмом, який орієнтувався на попередників.
Втім, синопсис в основних веб-ресурсах, на які можна натрапити найвірогідніше, складений набагато ближче до жанрових тропів. Він повторюється, повторюється та знову повторюється у майже незмінній формі та приблизно звучить так: вийшовши з в’язниці після 8 років ув’язнення вже в незалежну Україну, хлопець Юрась не може знайти собі місця в новій реальності.
Я вже писав, що, скоріш за все, події фільму відбуваються ще до здобуття незалежності в 1991 році, й про це ще буде нагода поговорити далі у тексті. Тому реальність навіть формально не є новою для нашого героя. Але навіть якщо не зважати на питання часу подій фільму взагалі, то середовище не є для нього новим. Воно знайоме героя, в нього немає ніяких очевидних складнощів адаптцації, тому що він повертається додому на відміну від героя «Червоної калини», який був рецидивістом після сьомого строку та звикав до абсолютно нового середовища. Юрась не сприймається в селі як чужа чи якимось чином таврована людина, від якої треба чекати ножа в спину в будь-який момент, чого чекають від головного героя персонажі “Червоної калини”. Це той самий Юрась зі своєю неспокійною вдачею. Вона постійно притягує до нього проблеми, але не народжує якогось додаткового антагонізму між героєм та односільчанами. Герой “Цвітіння кульбаби” повертається та продовжує жити як жив: виробляє цеглини на якісь жахливій сільській мануфактурі, де устаткування, здається, не мінялося з 19 століття, ходить пити пиво та гуляти ввечері до сільського клубу, місцевого центру життя. Його нездатність знайти своє місце полягає не в реальності, а в самому Юрасі. Саме тому, скоріш за все, він і потрапив у в’язницю – як він пізніше каже сам в фільмі – він не уживається сам із собою. Він сприймається сільським блазнем та, очевидно, бабієм, оскільки фільм не ліниться показати аж дві сцени, які чи є наслідком тертя чи обіцяють таке тертя з місцевим населенням через жінок. Якщо він би потрапив в американську божевільню 60-х, Юрась би виступив не гірше Джека Ніколсона в «Політ на гніздом зозулі». Він є трикстером в середовищі болота, і був ним ще до ув’язнення, але тепер на болоті, здається, помітні ознаки якогось хвилювання.
Ці ознаки – дуже цікава риса фільму, яка дуже його відрізняє від «Червоної калини», де фільм зрідка робить відхилення від історії героя. «Цвітіння кульбаби» наповнений маленькими соціальними віньєтками, які не мають очевидного відношення до історії Юрася, але постійно створюють почуття диссонансу. Ці сценки є ніби суспільними відображеннями фігури героя, фігури неспокою, який відчувається вже у повітрі. Вже початок фільму створює цей чудернацький синкретизм епох: в селі святкують радянський день Перемоги, який співпадає цього року із поминальними днями, Гробками. Обидва є днями пам’яті, але сутність першого ми бачимо в сцені де двоє нетверезих дядечок повертаються з Гробків, волаючи мотивуючих радянських пісень про «танки наші бистри», а сутність другого – в жінках, які тихо йдуть за ними в чорному. Зрештою один з них заявляє дільничному міліціонеру про те, що «ми дойшли до Берліна, а ви дійдете до Вашингтону» – сцена настільки абсурдна, що здається документальною. Поминальна тема виникне ще раз у фільмі, коли працівники, що копають глину для насипу дамби неподалік (ніхто не знає навіщо, але платять добре), знаходять в ній людські кістки, а трохи пізніше нам дадуть зрозуміти, що там ховали померлих під час Голодомору. Ми побачимо концерт групи «Рутенія», де танцюють «не московський, танцюють незалежний рок’н’ролл» – епізод ніяк не пов’язаний з сюжетом фільму, але який є тим самим проявом суспільного неспокою, бо фільм покаже не тільки виступ, а й те, як міліція пхає учасників гурту до бобику – напевно, ще одна риса, яка свідчить про те, що події фільму відбуваються ще за радянських часів. Іноді фільм підморгує зовсім вже дрібничками. Як от на закінчення сцени камера раптом зробить зум на раму велосипеда, який стояв тут весь час та ми прочитаємо назву моделі: Україна.
В “Цвітінні кульбаби” не дуже зрозумілою й навіть погано написаною здаються не ці моменти, а значна частина основної історії, бо вмотивованого пояснення вона не має. Юрася дуже хоче повернути до в’язниці дільничний старший лейтенант, якого грає Олександр Горбунов. В Юрася «період надзору», тобто він повинен бути вдома увечері, якщо до нього прийде з перевіркою міліція. Він може бути відсутнім не більше двох раз. На третій його повертають до тюрми. Й далі, коли Юрась вирушає до Полтави, щоб проводити дівчину з Литви, з якою познайомився на весіллі в своєму селі, він ризикує пропустити свій третій раз. Й він його пропускає, але тільки тому, що його відсутність вдома здає його кращий друг, теж міліціонер, який, виявляється, весь час був головним ворогом Юрася та винен в першому його ув’язненні. Він, як двоєдушна людина, навіть має два імені – публічне та приватне, – Інокентій та Ігор.
Ця безпідставна ворожість двох представників закону не має ніякого пояснення, й оскільки їх дії є ключовими для всього фільму, відсутність мотивації здається поганою сценарною роботою. Втім, у цьому сенсі значно продуктивніше думати про цих героїв як про узагальнених, майже символічних фігур. Тобто так, міліціянти дійсно є представниками репресивної машини, вони розмовляють тільки правильною grammar nazi мовою «дружби народів» на відміну від всього розмаїття ненормованої української та суржика, яка звучить з вуст інших. Але очевидної причини гноїти саме Юрася в них немає. Втім, якщо вони є символами репресивної машини, а машини бездумні в своїй мотивації – в них просто таке програмування, то Юрась теж свого роду символ. Мабуть, пафосно було б назвати його символом України напередодні незалежності. Конкретно в фільмі він не більше ніж символ своєї місцевості, в якої пробуджується совість та пам’ять. Він стає ланкою суспільної пам’яті у цілком конкретних сценах. Але великі узагальнення теж цілком легальні. Він, як і Україна, був в ув’язненні, й хоча вийшов, проходить період адміністративного нагляду. І репресивна бездумна машина будь-що хоче повернути його назад в буцегарню. І хоча фактично Юрась гине у фіналі та навіть відлітає в небо на військовому гелікоптері, десь у більш алегоричному сенсі це не так, бо весь фільм перед нашими очима відбувається цікавий процес, який втілений за допомоги нетипового формального прийому.
У фільмі є ще один герой-міліціянт і його відношення до Юрася є інакшим серед людей в уніформі. Він, до речі, не носить уніформу. Це слідчий, за головування якого ми бачимо сцени переслідування міліцією Юрася по болотах на початку фільму. Коли його таки наздоженуть, виявиться, що за день до цього в руках хлопця бачили ніби той самий пістолет з якого було нещодавно було вбито міліціонера десь поблизу. Але виявляється, що це була дерев’яна іграшка, й слідчий далі не має ніяких претензій до Юрася. Він цікавиться лише справжніми злочинами й весь інший фільм окреслюється як поміркована та задумлива людина й в деяких моментах цілком адекватно оцінює роботу старшого лейтенанта (Горбунова) як некомпетентну. Саме в сценах з ним ми чуємо ту саму промову Кравчука до першої річниці незалежності в 1992 року в телевізорі, але тільки чуємо (екран повернутий в інший бік). Причому ці сцени явно не пов’язані із всім фільмом й вони рівномірно розпорошені по всьому фільму: під Кравчука, а отже на День незалежності, слідчий в своїй квартирі робить руханку зранку, прасує сорочку, вдягає костюм, бере табельну зброю (це довга промова) й нарешті вирушає на вулицю (між іншим, вже в Києві). Він йде до тюрми, двері якої відкриваються та ми чуємо голос «Бронь, с вещами на выход», але не бачимо самого Юрася Броня – цього конкретного персонажа було вбито, але більш явним чином узагальнення, ніж у цій сцені, не зробити. І всі ці сцени, мабуть, треба вважати флешфорвардами, тобто забіганням наперед у справжній 1992 рік, коли ця промова не є анахронізмом. Й навіть у цьому символічному сенсі це гірко-солодкий фінал: країна виходить з ув’язнення й хоч її зустрічає на волі не такий вже упир, як раніше, наглядовий період все-таки буде.
Значна частина чарівності «Цвітіння кульбаби» в тому, що він здається таким простим фільмом. Він вирішений за допомогою здебільшого середніх планів, тут немає перебільшень та надлишковостей, які полюбляли іноді в 90-і, але й від нього немає і відчуття технічної некомпетентності та аматорства. Він значно більш різноманітний за способами зйомки ніж здається. Тут є, здається, стедікам й цікаві кадри за допомогою крану. Не таки чудові, як в «Оберіг» Микола Рашеєва, але теж гарні – мабуть, це остання епоха в нашому кіно, коли ця техніка була доступна та її використовували постійно і цікаво. Він використовує нелінійний монтаж, оскільки частина сцен є, як вже говорилося, є флешфорвардами, забігання у майбутнє відповідно до основного часу фільму Але всі ці риси якось більш рівномірно розпорошені по фільму та не складають враження хизування. Вони є функціональною частиною фільму. Тут навіть є дуже мила сцена з подвійною експозицією та маскою(здається), яка є ніби необов’язковою, але на неї витратили час та зусилля, а значить вона потрібна була концептуально, бо підкреслює зв’язок героя як символічної постаті, ланки пам’яті та сумління.
Це непересічне кіно перш за все своєю приземленою тверезістю та звертанням уваги на ту частину життя українських 90-х, на яку не дуже й то дивилися й точно не дивилися так. Його тропи не унікальні. Наприклад, в тему пам’яті включити Голодомор не є ідеєю, яка нікому не приходила в голову. Але фільм позначивши її йде собі далі. Він є панорамуванням, а не наїздом чи близьким планом чогось. Тому, напевно, він може сприймається сьогодні краще, ніж тоді, коли він міг вийти на екрани та не вийшов. Сьогодні за кожною його соціальною маленькою сценкою ми бачимо контекст, нарощений за останні 30 років. Але сьогодні таки важливо знати, що й 30 років тому хтось так само був здатен розпізнати, що відбувається не розпад великої країні, не розпад навіть трухлявої тоталітарної тюрми, а народження свідомості.
Footnotes
- Втім, саме питання “винайдення” в 2016 році є дещо дискусійним. З показом на телебаченні та в рамках Одеського кінофестивалю “Цвітіння кульбаби” безперечно потрапив до фокусу культурної спільноти, але цей фільм, здається, ніколи повністю не зникав. Його існування на різноманітних трекерах можна прослідкувати принаймні з 2012 року, на яких, до речі, його супроводжує досить характерний постер, що нагадує обкладинки VHS-касет 1990х – початку 2000-х, що може свідчити про те, що фільм видавався в законний чи ні спосіб на носіях.
