Хоча Майку Фленеґану буде важко відбити в Френка Деребонта неформальний статус кращого екранізатора Стівена Кінґа, “Життя Чака”, його третя і вже точно відомо, що не остання пряма екранізація твору цього американського письменника, стане чимось типу козиря на руках. Фільм, що був вперше показаний публіці в Торонто минулого року, є не якимось-то там “ще одним” горором про заворожений будильник, що показує дату смерті власника, або скажену собаку, яка запалює поглядом, а сентиментальною одою ординарному життю простої людині запакованою у привабливу форму трьох новел у зворотному хронологічному порядку, підпертою цитатою Волта Вітмена у якості тематичного центру фільму та орнаментованою багатьма характерними фетишизмами самого Кінґа.
Оскільки цей фільм починається з кінця, він наче запрошує розглядати себе, або принаймні писати про нього текст, теж з кінця самого фільму, взявши за початок той останній імпульс, який посилається глядачам та герою. Звісно, це кіноприйом посилення враження, який не можна ототожнити з враженням на самого героя, тому що для нього фільм не закінчується. Інформація, яку він отримує в фіналі фільму, буде існувати з ним і далі впродовж життя, і якщо фільмова структура позначає її як істину та правдиву, він може до неї так не ставитися взагалі, може про неї забути тощо. “Життя Чака”, власне, робить те ж саме зауваження, щоправда, не підважуючи значення фінальної сцени, а стверджуючи, що вона не має визначати саме подальше життя свого героя, стаючи обгорткою центрального твердження фільму, яке, якщо скористатися цитатою Волта Вітмена звучить як “Я величезн(а)ий, я вміщую множини” (I am large. I contain multitudes), або, якщо згадати те, що демонструє сам фільм, то формулюється як “кожна людина – це всесвіт”.
Цей всесвіт руйнується у першій новелі фільму, хоча й має вигляд не Всесвіту, а американської субурбії навколо колись маленького містечка у центрі, мешканці якого споглядають як катаклізми знищують планету Земля, тобто переважно Калфіорнію: та швидко обвалюється в океан разом з світовою інтернет-мережею, з якої найбільш болісно населенням сприймається втрата pornhub. Якщо сприймати цю частину фільму, а він активно спонукає до такого розуміння, як пряму екранизацію поетичного твердження про людиновсесвіт, то схилитися до нецинічної оцінки всієї його конструкції дедалі важче. “Життя Чака” доводить протилежне своєму меседжу: його герой містить не множини, а просто відтворює єдине відоме йому середовище та населяє підозріло схожими один на одного персонажами. Перша новела фільму могла б стати навіть більш вдалим початком фільму, якщо б той дивився на людських істот, як на закріплених у певних межах свого часу, місця, положення та досвіду і критично б ставився до подібних пестощів глядацького (письменницького, режисерського і зрештою людського) его.
Я не стверджую, що люди не можуть бути різними або не містять множин. Більш того, я намагаюся триматися у колії, що визначена самим фільмом й представляє множинність у другій новеллі фактично як випадок випадіння героя з рутини, майже магічний для нього і оточуючих, щоб потім з маніакальною скрупульозністю надати йому психологічне обґрунтування у останній новеллі й прибити цвяхами мотивації до землі навічно, винищивши всю магію другого епізоду. Тобто сам фільм ефективно спростовує свої твердження, й єдине, що його відрізняє від цинічної насмішки – це вогнева підтримка всіх оповідальних засобів на користь сліз замилування.
Втім, у “Життя Чака” є рятівний каремат, щоб не гепнутися вже зовсім летально – він і є гімном життя пересічної людини. І хоча його втілення його риторики про те, що кожна пересічна людина – насправді непересічна, залишається неоковирною, саме твердження не стає більш або менш правдивим. Оскільки воно залишається у культурно специфічній системі координат, з ним не має сенсу сперечатися. “Життя Чака” – один з тих фільмів, що можна записати, в залежності від своєї позиції, до тих фільмів, що допомагають людям або жити своїм життям або підкладають під їх очі хибні ілюзії про них самих, які ще більше усипляють їх свідомість, цікавість і творчість. Мені здається, що “Життя Чака”, скоріш, знецінює те, що намагається продемонструвати, від чого є ще більш сумним фільмом, ніж він має бути. І зрештою є тим твором, і хоча я не читав саму повість, я думаю, це здебільшого стосується до матеріалу фільму, що створений Кінґом для продовження процесу писання, аніж через те, що йому дійсно було що сказати.
У “Житті Чака” є цікавий вайб, який, враховуючи величезні здібності Фленеґана у мімікрії, я підозрюю, чи не блискуче перенесений з книги. Цей фільм має виразно “бредберівський” дух, й, власне, його перша новелла трохи більш, ніж повторює “Останню ніч на Землі” Рея Бредбері, де за три сторінки американский класик фантастики створив куди більш влучний гімн чемної простоти пересічного життя американця у ніч перед апокаліпсісом, тому що його герої, містичним чином передчуваючи, що сьогоднішня ніч – остання, нічого не міняють у своєму житті, закарбовуючи правильність свого життя перед самими собою. Їм не потрібне відчуття множинності себе для того, щоб просто помити посуд перед останнім сном свого життя. Кінґу, а з ним і Фленеґану, так вже не можна, тому що часи вже інші, й твердження, що в пересічності нічого поганого немає, буде гірше продаватися, бо всі ми тепер унікальні. Герой “Життя Чака” начебто і бухгалтер, але вже мусить містити множини, танцювати, викликати захоплення й мати зовнішність Тома Гіддлстона.
Незважаючи на те, що кінґовська-фленеґовська риторика не запливає за буйки мудрощів на кшталт “життя – це ріка” і рим “кров-любов”, “Життя Чака” приємно дивитися хоча б тому, що Фленеґан залишається режисером, який чудово знає для чого йому камера, для чого йому рух камери і не страждає на епілептичні напади при монтажі (тому що на них, вочевидь, не страждає). “Життя Чака”, як в принципі і всі роботи Фленеґана, має принципи, за якими фільм послідовно втілено. Й на відміну інших робіт режисера, де він застосовував багато специфічних наративних, а з тим і операторських і монтажних прийомів (особливо у Hush та Oculus), “Життя Чака” – така сама ода вже трохи старомодній, але дуже живучій класичній голлівудській нарації та способу побудови сцен, де не варто шукати чогось неординарного, хоча засоби фільму і самі його ідеї оновлені до сучасного стану речей.
Якщо підлаштуватися під ритм цього фільму, то можна було зауважити, що його форма та зміст знаходяться у ілюзії гармонійної єдності. Якщо жартувати про цей фільм, спираючися на точку кар’єри його режисера, то “Життя Чака” – це нано-серіал, якому б варто було б стати хоча б міні, тим більше, що Фленеґан якраз вміє якісно намащувати персонажів на тривалий хронометраж, а в історії про людину, яка вміщує множини, він мав б безліч нагод продемонструвати неповторність свого героя. Це, напевно, найкраща робота Фленеґана-Кінґа, яка, однак, увібрала найгірші риси обох.
