Молода жінка у земляній схованці. Вона прокидається, відмічає хрестиком ще один день у записничку, вибирається з спальнику, чистить зуби. Вона чує звуки літака. Виглядає у отвір, що виходить на порослий схил пагорбу – той, як і вона тепер, дивиться на злітну смугу аеродрому. Тепер з отвору виглядає дуло снайперської гвинтівки. З літака, на якому намальований знайомий прапор “захід сонця над болотом”, виходить людина й одразу падає після єдиного влучного пострілу.
За п’ять хвилин фільм дуже промовисто повідомляє, що його сценарій був написаний давно. Може здатися, що у настільки античні часи, що сценарист(к)и стільки не живуть або принаймні не існують у активному робочому стані. Молода жінка виявляється литовською найманкою на ім’я Драса (Аня Тейлор-Джой), яка тільки що вбила беларуського олігарха, й у наступній сцені, ще більш анекдотичній, зустрічається з батьком на литовському кладовищі, де той, вочевидь, за сталою звичкою, грає на акордеоні Баха. Драса відчуває докори сумління, бо олігарх настрогав аж чотирьох дітей, яких вона тепер залишила сиротами, але батько, який також є її агентом, заспокоює: він же заробляв на фосфорних бомбах та протипіхотних минах. Втім, миттєво для глядачів озвучують замовника. Це московія, куди Драса має їхати за новим завданням.
У абсурдності цієї схеми відсутня стеля. Зрозуміло, що вона придумана для глядачів, які існують у настільки величезній історичній інерції, що не досить ще свідомі того, що СРСР розвалився 30 років тому, вже не кажучи про нещодавні апдейти, й просто паразитує на схемі протистояння “заходу” та “східу” (вираз самого фільму) тому що не бачить іншу як сталу ментальну формулу, яку можна експлуатувати, та яка буде одразу зрозуміла підписникам Apple+, за якими завжди мовчазно вбачається якщо не американский, то точно американизований глядач.
Ця схема набагато важливіша для сценарію надалі, адже вся його конструкція базується на світовій моделі часів Холодної війни. Представлення персонажки Тейлор-Джой навіть не є інтродукцією героїні. Надалі вона буде виконувати роль своєрідної сексуальної фантазії для чоловіка, який і є героєм фільму. Це Лівай, у минулому снайпер морської піхоти США, потім приватний кіллер, а тепер депресивний чоловік з обличчям Майлза Теллера, який проводить день сумно сидячи на пляжі, а ночі проводить з кошмарами невизначеного походження, які, час від часу, позбавляє безпосередньої гостроти алкоголем. Весь наступний фільм можна розуміти як процес покращення його ментального стану. Для цього потрібна Вона (нам її вже представили). Але й для цього потрібно Завдання. Останнє приходить у личині зловісно-ділової Сигурні Вівер у стильному жакетику, пропонуючи герою зробити Америку ще більш великою. Хто ж не погодиться.
Шляхом транспортації на військовому літаку, медикаментозно знепритомнілий герой прибуває до основної локації фільму. Прокинувшись, він здає особисті речі, рішуче вибулькує з літаку, майстерно приземляється і стрімко долає кілька десятків кілометрів до точки Т у монтажній послідовності на кшталт “фродо і компанія торують шлях до Морії”, де героїчно чвалає засніженими верхівками горних хребтів, долає скелі та шпацірує мальовничими лісами. По прибуттю виявляється, що наступний рік він має жити у бруталістській на вигляд вежі на краю величезної, вкритої підозрілою їмлою ущелини. Як каже його попередник Джей Ді (Сопе Діріцу), ніхто не знає що там всередині, але він знає яке завдання Лівая – не давати тому, що всередині вилізти назовні. Також він думає, що то вихід з пекла, який вже зазначені сили “заходу” та “сходу” домовилися охороняти у такій таємності, що про існування цієї прірви бозна де на планеті не знають не тільки голови відповідних держав, а й навіть супутники Google Earth, яким розташовані по краях ущелини радари надсилають оманливі сигнали. У цій вступній частині, коли нас ознайомлюють з умовами для подальшого розвитку сюжету, повідомлення фільму у виконанні Джея Ді багато спирається на авторитет поколінь. Джей Ді наполягає, що багато з чого тут існує з 1940-х років, й він просто передає, разом з самогоним апаратом, бездоганну у своїй чистоті сукупну мудрість своїх попередників, яку не заплямували його власні міркування. Інакше як пояснити повну відсутність думок з приводу того, що тут було до 1940-х й чому об’єднанні сили пекла не вийшли назовні до цього часу.
Наступного дня Лівай залишається на самоті, але вже наступного місяця наводить різкість на іншу вежу з того боку ущелини, де на сили пекла чатує якась людина з іншого ідеологічного табору. Втім, там, звісно, не загадковий кацап з який п’є горілку з балалайки, не китайський комсомолець, який обсесивно чистить зірку на ушанці, а Аня Тейлор-Джой, яка навіть не намагається грати загадкову “Драсу” із незрозумілої культури. Оскільки цей фільм створений як акт вуайеризму, принаймні у свою першу годину, він здебільшого реалізований як чоловіча фантазія про недосяжну, але хтиву жінку, що радо вистрибне з трусів, вітаючи сумного й самотнього американського снайпера, й попри штучно створену різницю у їх ідеологічній позиції зручно розташована у межах глобалізованої англомовної культури. До речі, сама причина чому герою Майлза Теллера пропонують таке завдання й він на нього погоджується можна пояснити тільки інтертекстуально, з огляду на жанрові норми. Рік на самоті для людини біля депресивного стану, визнаної не готовою для завдань, виглядає, скоріш, самовбивчо, ніж терапевтично, проте разом із знанням про Аню Тейлор-Джой у пакеті, запропонованому логікою ледачого сценарію розважального фільму, все стає на свої місця.
Отже, героїня Тейлор-Джой, оснащена сексі-гардеробом войовничої панкерки, слухає Ramones та Twisted Sisters на вінілі, вочевидь, ліпить свечі (бо як ще пояснити таку велетенську їх кількість у її вежі), сидить у красивій позі біля піаніно (!!!!), нудьгуючи без чоловічої уваги. І це все у “радянській” вежі, куди спостерігачі під час своєї річної роботи не можуть взяти навіть годинник. Останнє обмеження продемонстровано тільки через героя Теллера, але різниця у суворості навряд існує. Атмосферу загальної збудженості всіх персонажів не порушує навіть нічна атака, коли вперше демонструються мешканці ущелини, які аж ніяк не нагадують жодне природно утворені земні створіння. Цей екшн-епізод – лише невеличка розрядка сексуальної напруги, під час якої з веж з обох боків ущелини розряджається багато магазинів та витрачаються перші серйозні кошти з бюджету фільму на VFX. Покінчивши з дратівливими демонами пекла, Лівай і Драса продовжуть розглядати один на одного у різноманітні оптичні прилади, плямкають губами у передчутті хвилюючих подій й шукають розширення засобів спілкування.
В “Ущелині” приголомшує те, що за межами цього розвитку, фільм виявляється ще менш цікавим. У першій частині в Дерріксона вийшов фільм настільки комічно безпосередній, що принаймні має здатність розважати у якості кемпу. У другій, де відбувається очікуваний, але все-таки злам попереднього наративу романтичної фантазії, й щільність подій збільшується, “Ущелина” починає виглядати як спіноф будь-якого з кількох десятків інших кіно- або телепродуктів останньої декади настільки він є невиразним та несамостійним. В ньому все одно трапляються спалахи геніальності – наприклад, коли “Ущелина” вибирається з своїх сюжетних передумов наче так, ніби тих ніколи не існувало, коли з середини раптом починає керуватися принципово іншою оповідальною ідеєю, яка на попередню взагалі не налазить. Але, на жаль, вся та частина, яка буцімто мала б бути головним атракціоном фільму, перетворюється на обов’язкову програму, виконану без жодного натхнення.
Причому Дерріксона не назвеш режисером, який краще почувається у невеликих, камерних стрічках. Його критичні успіхи переважно пов’язані з такими фільмами, але “Доктор Стрендж” свідчить і про інші таланти, хоча при оцінках режисерів на корпоративних роботах, я думаю, слід зважати на весь склад команди і, що головне, на шоуранерські принципи самої інституції в межах якої вони працюють. У цьому випадку набагато більш промовистим є назва продакшн-компанії Skydance Media (а не дистрибутора Apple+), значна частина дорогої продукції якої укладена у застарілі воєнізовані наративи й базується на виробничо-якісних, але дуже шаблонних візуальних рішеннях. Якщо за останні 10 років у Skydance Media виходило щось вдаліше з дизайнерської точки зору, як “Анігіляція” Алекса Гарленда, то цілісність конвеєрного підходу до роботи все одно помітна у більшості робіт: вплив “Анігіляції” у цьому наочний, але стрічка явно використовується “Ущелиною” у якості фотобанку.
Отже, це класичний фільм, що створюється аби колесо млину продовжувалося крутитися. Всі його компоненти вироблені на автоматичному рівні відтворення патернів, через що він стає цікавим хіба що у якості пересічного представнику, а не виразної девіації. Його основні ідеї такої ступені заскорузлості, а реалізація їх є настільки прямою, що фільм може розглядатися у якості комедії, потенціал якої, на жаль, не був усвідомлений.
