Тар / Tár (2022)

«Тар», попри свої навмисні пунктуаційні складнощі та злободенну  тему, видається чи не найбільш класичним фільмом великого голівудського стилю цього року навіть попри те, що якраз цього стилю  стрічка Тодда Філда успішно уникає. Попри незручний наратив, нелюдський монтаж та захаращеність діалогами освічених людей, які все свідоме життя провели в світі академічної музики, це класична історія падіння. Філд ховає  її на переважно загальних планах ідіосинкратичної, широкоекранної нарізки життя видатної й цілком вигаданої для фільму диригентки та композиторки нашого часу, переможниці Оскара, Тоні, Еммі та Греммі, володарки численних титулів Лідії Тар (Кейт Бланшет) впродовж всіх майже 160 хвилин фільму. І робить це, треба сказати, досить захоплююче.

“Тар”, повернення Тодда Філда  після 16 років мовчання – майже класичне вивчення характеру, що ретельно вибудовує сюжет з середовища та героїні, а не тягне фільм за волосся від початку до фіналу.  «Тар» навіть дає нам час призвичаїтися до себе та героїні, поки наша героїня, останні 8 років диригентка славнозвісної Берлінської філармонії, заїхала по справах в Нью-Йорк. Фільм починається з серії довжелезних сцен, які окреслюють всі кола, які камінь на ім’я Лідія Тар створив на поверхні світу цього фільму. Спочатку публічне інтерв’ю цілком реальному Адаму Гопніку з New Yorker, з представлення якого Лідії публіці  ми дізнаємося все, що маємо знати про оболонку з регалій та заслуг Лідії Тар перед людством та класичною музикою. Потім діловий, приватний обід з диригентом (Марк Стронг) та співзасновником, разом з Лідією, фонду, що допомагає просуванню в світі академічної музики талановитим жінкам.  Нарешті третя з найважливіших сцен цієї частини фільму є напівпублічною – Лідія проводить гостьову лекцію у Джуліарді, одній з найелітніших приватних консерваторій США.

Нарешті під час третьої зустрічі ми маємо прекрасну нагоду переоцінити Лідію і емоціонально. На уроці в якості гостьової лекторки в Джуліарді вона майже винищує хлопця за те, що він не хоче диригувати «мізогінного» Баха через те, що не має з ним та його життям нічого спільного, але обирає ісландську композиторку, з якою теж не має нічого спільного. Лідія тут знову в режимі «мистецтво поза приватним життям», й хоча вона влучно опонує хлопцю та змушує поглянути його на логічні наслідки його вибору,  симпатії навряд чи на її боці.  Це майже висміювання з висот своїх придушуючого авторитету, пригноблювальної ерудиції та жовчної дотепності. Коли хлопець збирає речі та виходить з аудиторії, його останнє «довбана сука» здається перебільшенням, але не таким вже й великим.  В кінці цієї майже десятихвилінній сцені, знятої одним кадром,  вже очевидно, що перед нами анти-героїня.

Після Нью-Йорку диригентка  повертається в Берлін, де  має приступити до репетицій 5 симфонії Малера. Тут, з великих шматків нью-йоркських сцен ми переходимо до досить щільної нарізки життя, щоразу приголомшуючих потоком інформації, яку треба тримати в голові – треба, тому що як вимальовується сама історія фільму не зовсім зрозуміло. «Тар» складається, власне, в історію, неочевидно та нелінійно. В нас є центр, неймовірна героїня Кейт Бланшетт, яка є вершками світу академічної музики й безперечно насолоджується своїм положенням, але де відбудеться визначальна для сюжету подія та з ким не є очевидним. Чи то її партнеркою та першою скрипкою оркестру Шарон, її прийомною донькою  Петрою, особистою помічницею Франческою, її другим диригентом Себастіаном, членами оркестру та безліччю інших.

Тут є, щоправда, сюжетний каталізатор. Однак, це персонажка, яку ми навіть не побачимо в фільмі. Це Кріста Тейлор – одна з молодих учасниць програми підтримки жінок в світі академічної музики, заснованої Лідією. Вона вочевидь якимось чином травмована спілкуванням з нашою диригенткою та досі пише їй листи, сповнені відчаю. Сама ж Лідія забороняє відповідати на них своїй помічниці через, буцімто, «нестабільність» дівчини. Ми отримаємо тільки натяк на характер їх відносин в минулому, але побачимо, що Лідія персональними листами в усі можливі концертні голи долучилася до того, що Кріста не може отримати роботу, по суті, ніде. Зрештою це призведе до її самогубства, й тепер обтяжливо з глядацької точки зору створене середовище фільму (бо навіщо?) раптом почне мати набагато більше сенсу. Якимось дивним чином ти вже розумієш що сталося з Крістою якраз через те, що фільм так ретельно вибудовував свій світ. І коли в оркестрі з’являється нова віолончелістка, не важко зрозуміти, що це для Лідії нова Кріста.  Але Лідія Тар заходить на новий цикл з новою фавориткою, ще не досить розуміючи,  що дещо змінилося.

«Тар» не дає спокійно спостерігати за наративною прогресією фільму у зручний спосіб. Він навмисно уникає стилю, який б можна було очікувати від такого фільму. Філд не дарма обирає дуже широкий формат 2.39:1, горизонтальна організація кадру якого не збігається з вертикальною ієрархією середовища фільму.  Поруч зі звичайними сценами «Тар» має купу тих, де змістовний центр розташований не там, де ти очікуєш,  тому його монтаж здається походить точно не від французького «поєднувати». «Тар» сприймається не як сцени, змонтовані разом, як створена єдина реальність фільму, а як порізана на шматки реальність, яка все менше має сенсу, принаймні для Лідії. Таке відчуття народжується від фільму не одразу. Мабуть, її початок – десь на сцені джоггінгу, коли Лідія чує жіночі крики та вій сирени.  Ми, разом з героїнею Бланшет,  так і не побачимо хто це кричить. Це не сцена-подія, це сцена про внутрішній стан Лідії, в якому зростають напруження та тривога. Тим більше, що ці крики Філд взяв прямо з “Відьми з Блер”. 

Приблизно з цієї сцени  фільм стає ще більш, хотілося б сказати, дисонуючим, й це слово ніби пасує до фільму про світ музики, але насправді Філд навмисно починає збивати його з ритму. «Тар» не можна назвати критикою існуючих систем ієрархій чи вивченням зсередини процесу падіння людини з вершини в умовах всіх гештегів соцмереж та культури кенселу – він витрачає надто багато сил на свою реальність для такої поверхневої активності як критика.  Це, не дай боже, не сатира на вживання та зловживання світу «високого мистецтва», бо, мабуть, єдине, що фільму бракує, так це трохи іронії – він надто серйозний та напружений, навіть снобський, як те саме високе мистецтво. Якщо намагатися дати «Тар» ємку характеристику, я б сказав, що це фільм про час у багатьох його різновидах та обличчях – соціальному, музичному, індивідуальному,  суб’єктивному, інтерперсональному. Він демонструє  як  влада дає можливість контролювати час та навіть створювати якийсь удаваний час, який працює як захисна оболонка для тих, хто існує всередині. Нарешті він розповідає про прорив цієї оболонки та  наслідки розладу та втрати часу.

Сама музика  є системою организації саме часу. Героїня Бланшет не дарма так багато уваги в першій сцені фільму приділяє часу, про те як диригенти є володарями часу для оркестру – вони його починають, вони визначають швидкість часу музичного твору  та вони закінчують час. Диригенти контролюють  час, і це робить їх найголовнішими фігурами при виконанні оркестром музичного твору.  І поки Лідія диригентка, вона є володаркою часу. Втім, вона існує і в інших вимірах окрім суто професійного. І «Тар», деяким чином, є своєрідною відповіддю на питання існування  зв’язку творця та його життя, про яке тут так багато говорять. В житті Лідії Тар не існує окремих часів для професії та життя, як би вона цього не уникала.  Її очевидний розсинхрон з соціальним часом зрештою драматично позначається на її професійному володінні часом як диригентки, тому що це один й той самий час. Принаймні, оскільки культура сьогодення вважає, що це один й той самий час. Спочатку вона втрачає контроль над часом як композитор. Лідія працює над якимось своїм opus majus, але насправді з того що ми бачимо, вона не надто просувається. Їй нічого сказати. В своїх композиторських потугах вона більше керована звуками із сусідньої квартири, які безпорадно намагається перетворити на частину композиції.  Цей розлад часу вочевидь починається зі звістки про самогубство Крісти – голки, що проколює бульбашку удаваного часу, владі її місця в ієрархії, що захищає Лідію Тар.

Кіно, власне, теж мистецтво управління в тому числі і часом, і Філд майстерно керує ним, створюючи синхронність форми та змісту фільму, коли життя героїні котиться шкереберть. Після смерті Крісти Лідія Тар має все менше контролю над тим, що відбувається. Фільм реагує на це пришвидшенням темпу та хаотичним ламаним ритмом, біля фіналу нагадуючи лихоманку. Її квартиру, її автівку населяють дивні звуки, там трапляться майже містичні речі, ніби в неї вдома оселився привид Крісти (власне, якого і можна побачити в одній сцені). Єдиним місцем, де Лідія почувається зручно, –  це, здається, сон, в якому вона бачить себе десь на ліжку посеред води десь в південноамериканських джунглях – ремінісценція її роботи над дисертацією з музикознавства в Перу, з якої в фільмі для нас згадують лише одну річ – про необхідність духовної єдності виконавця  та того, хто склав пісню. Це, у перекладенні на світ академічної музики,  принцип «правильного прочитання» диригенткою твору, духовного єднання композитора та диригента, які удають, що існує розділ між творчістю та життям у тих випадках, коли життя занадто смердюче тхне в творчість. Якщо визнати, що його не існує, стає незрозумілим як бути з минулим у самому широкому сенсі відтворення творів минулого задля задоволення глядача (слухача, користувача) сучасності. Сон Лідії – останній острівець її вигаданого часу, ілюзією якого вона насолоджувалася більшість свого життя, приблизно з тих пір як змінивши ім’я з простецької Лінди Тарр зі Стейтен-Айленда поринула у життя високої музики під ім’ям Лідії Тар.

Фільм повертається до більш-менш класичної гармонії  вже в коді. Навіть попри свою майже гротескну якість неспівпадіння внутрішнього та зовнішнього статусу головної героїні у фільмі, це дуже класичний фінал для фільмів, які є портретами та не випускають своїх героїв з кадру, як це робить «Тар». Може ще й тому він не може бути критикою системи, тому що цей фільм не демонструє випадіння «неправильної» героїні із «правильної» системи. Впродовж всього фільму вчинки Лідії Тар, яким би зловживанням влади вони не були, людьми в системі толеруються чи навіть зі сподіванням очікуються, тому що #правилагри ніхто не відміняв й сама гра не дуже й то змінилася. Просто Лідія Тар більше не є фігурою, яка існує в ієрархії.