Стрічка Ґінтса Зілбалодіса, яка наразі знаходиться у найближчій точці для будь-якого латвійського фільму в історії бути номінованим на “Оскар”, фактично нічим не видає свого походження. Позбавлений будь-яких слів людськими мовами, “Потік” розповідає не просто узагальнену історію, а й навмисно універсалізовану. Всі ролі тут виконують тварини й птахи, що рятуються від природного катаклізму – страшної, неймовірної повені, що повністю знищує їх середовище існування, яке має вигляд не стільки якихось конкретних часу та місця на планеті Земля, скільки ідею Землі, де можна вільно поєднувати те, що на реальній планеті не зустрічається разом. Й те, що всі тварини тут, разом з головною героїнею фільму чорною кішкою, частково зберігають, власне, тваринну поведінку, не здатне сховати те, що ця оповідь про людей.
Звісно, цей вступ пропонує певну, зумовлену конкретними чинниками інтерпретацію з мого боку. Наприклад, американська критика, перед тим як перейти до опису того який тут милий котик або особливостей анімації, часто вбачає у цій латвійській анімації пост-гуманістичну екологічну притчу . Якщо писати це з країни, з якої трохи менше трьох років тому в страшенному хаосі та у дуже стислі терміни виїхало декілька мільйонів людей, то катастрофу “Потоку” дуже важко бачити лише як природну, а його героїв – як “тварин”, тим більше, що стрічка робить достатньо для зчитування їх саме у певних класичних літературних традиціях, де тварини втілювали саме людей, типізованих до однієї панівної риси характеру. Цю катастрофіу приблизно так само легко бачити як антропогенну з загальноєвропейського контексту останніх 10 років, коли в Європу хлинули потоки людей, намагаючись врятувати себе від катастроф, війн, шукаючи кращого життя через нестерпні умови життя їх батьківщин, форсуючи середземномор’я на човнах, перетинаючі континенти та моря до Європи, щоб потім пролізти лісами та горами до ЄС. Цей процес настільки масовий, що він вже відображений сотні разів у ігровому й, напевно, більше тисячі разів у документальному кіно, породив мільйони документів, сотні книг і безліч людських ітеракцій. Й головне, він був та є постійно помітним об’єктом на ментальній мапі Європи, що визначає її повсякденну реальність. Втім, “Потік” не містить конкретних ознак, а отже його легко уявити як позачасову історію, яка існує від початку людства й навіть виходить за його історичні межі, чому, власне, фільм і може дозволити собі мати за героїв саме тварин. Ми теж є тваринами.
Цей перехід від людського до тваринного зроблений вже на самому початку, коли невелика чорна кішка наприкінці дня повертається спати в цілком людський двоповерховий будиночок та влаштовується спати на людському ліжку. У будинку, вочевидь, не живуть люди, але його кинули, таке враження, не маючи намірів це зробити – на столі біля ліжка стоїть незавершена дерев’яна статуетка кішки біля ескізу, за яким нескладно впізнати саму пухнасту героїню фільму. Інші статуї (всі кішок), від маленьких до велетенських, розсипані по всьому пагорбу, на якому стоїть будинок. Навіть перший кадр фільму, який показує не саму кішку, а її відображення, коли вона дивиться у воду, полегшує думку, що люди якимось дивом не пішли, а раптово були перетворені на тварин, залишивши у своїй пам’яті якісь рудиментарні сни-спогади про те, ким вони були. Наступного дня все заллє вода, й киця, кілька разів майже не втопившись, потрапить на човен з єдиним наразі хазяїном – капібарою. Незабаром до них додастся лемур, лабрадор та птах-секретар, й вся ця міні-версія ковчега, яка за відсутності Ноя буде керуватися почергово кількома з них, а мешканці змушені будуть навчитися ділити один простір разом, попливе до височенних кам’яних стовпів – напевно, просто через те, що це єдиний орієнтир у цьому світі води, який неможливо втратити.
Висуванням гіпотез що символізують ти чи інші конкретні предмети та події у “Потоку” можна займатися приблизно весь фільм без зупинки, але магія цього фільму, як і майже будь-якої гарної анімації, знаходиться у образах, які не треба перекладати назад у площину людських понять. Принаймні, таке зайняття виглядає зайвим впродовж фільму. Анімація має подвійний захист у цьому відношенні. як і більшість фільмів. Вона не тільки може розповідати історію через конкретні образи, події та героїв, як і більшість фільмів, а й має привілей обирати із значно більш широкого їх набору, стримуючи себе тільки обмеженнями самої фантазії тих, хто її створив. Те, що зазвичай сприймається як спрощення (тварини є спрощеними відповідниками людей, якщо за “норму” вважати саме людей), тут зчитується як простота, й головне, як та простота, яка неможлива у не-анімаційному фільму. Ситуації у “Потоку” часто формуються у полі, де людське та тваринне перетинаються, але все одно вони знаходяться поза можливостями іншого кіно, а герої не є звичайними героями фільмів, тобто людьми. Якщо американский анімаційний фільм зазвичай надає тваринам розвинутий людський вокабуляр, а часто навіть середовище і звички, які більше пасують людям, тому навіть за лінивого перегляду проводити ототожнення дуже легко, то “Потік” дуже обережний, щоб не надати забагато. І забагато у його випадку – це лаконічний мінімум, а отже глядачі змушені ідентифікувати себе з тваринами і знаходити з ними спільне у дуже обмеженому реєстрі.
Цей мінімум у даному випадку – це мирне співіснування, навчання один в одного, та, врешті-решт, співробітництво, яке дає змогу вижити не окремій істоті, а саме групі. Втім, паралелі з ситуаціями цілком людського світу все одно дещо ширші. “Потік” можна вихваляти за те як легко він створює дуже міцну оболонку навколо тебе за допомоги рухливої та легкоплинної камери і ненав’язливого музичного ембієнт-супроводу, який тут цілком доречний з багатьох причин, втім, перш за все, це дуже гарна сценарна робота. Вона явно керована загальними принципами, але дуже природно створює з них конкретні ситуації, які утворюють міцні причинно-наслідкові ланцюги, й яким легко знайти відповідники у світі людей, незважаючи на поводження тварин, власне, як тварин. І надзвичайність “Потоку” ще в тому, що динаміка розповіді (завжди дуже щільна) поволі змінюється від простого реагування героїв на зовнішні фактори до групової активної дії у кінці, яка підсумовує не те щоб мораль, а той наявний результат для тих героїв, хто знайшов у своєму пухнастому серці місце ще для когось. Світ насправді не змінився, й, можливо, фільм трохи натякає (у крихітній сцені після титрів) на те, що ця повінь не остання й від неї не застраховане жодне місце на Землі , але допомагаючи один одному пережити її легше. Якщо реанімувати ідею на початку тексту про те, що “Потік” є фільмом про світ, в якому люди не просто зникли, а були магічно перетворені на інших живих істот, то вся фізична і конкретна подорож його героїв є метафізичною подорожжю повернення собі людяності цими істотами, вочевидь, до того втраченої.
Звісно, ця описова модель може інтегрована у фільм, а може й ні. Вона важлива не як його пояснення, а як опис того, що “Потік” має робити з тими, хто дивиться цей маленький чудовий фільм. Й він це прекрасно робить у обмеженому просторі 84 хвилин, повертаючи ту саму людяність, але й майже засвідчує її тимчасовість через циклічний характер катастроф, які ненадовго здатні примусити нас думати про інших під час скрути, але й легко забувати про них під час миру. Фільм і сам є циклом, римуючи свої перший і останній кадри, й хоча “Потік” не обіцяє, не пророкує й не переконує, що далі буде краще, його пессимізм, а радше сум, не є тотальним. Його оптимізм саме у різниці між першим та останнім кадром, а точніше – у кількості очей, що дивляться у себе у дзеркалі води, яка, рано чи пізно, підніметься знову.