Хоча Стивен Содерберг знімає стільки, що всім вже трохи набрид, не можна не захоплюватися його енергією, з якою він робить постійні апдейти самого себе, а його фільми виступають такою кіногазетою сучасності. Десь він займається економічним просвітництвом (Laundromat), десь використовує задля створення майже чистого горору шахрайські схеми із зачиненому спеціальних медичних закладах (Unsane). А десь у буцегарні повсталі в’язні вимагають надати їм останню частину «Пісень льоду та полум’я» Джорджа Мартіна (Logan Lucky).
Втім, Содерберг не здається критиком. Він ніби просто шукає у сучасному світі те, що дозволить розповідати захоплюючі історії. Тому «Кімі» – це не звинувачення убік цифрового світу, який знає про нас все. Навіть попри те, що центральна фігура фільму – це не персонаж, а мікс розумного будинку та Сірі, яка нагадує автоматичний пилосмок настільного варіанту, що занадто багато знає.
Минулого року, до речі, був фільм про бунт віртуального помічника на кшталт Сірі, що образився на вихід нової версії себе та майже втілив план з викидання всього людства у космос у нетфліксівській анімації «Мітчели проти машин».«Кімі», натомість, не дуже близький до фільмів, де технології – це щось містично загрозливе із власною волею. Фільм, скоріш, схожий на урбаністичний трилер, де технології чи сам спосіб життя є передумовою для створення загрозливих ситуацій чи сюжетної інтриги. Як «Вікно у двір», яке лише користувалося однією умовою – щільністю житла в багатоквартирних будинках, що давало герою змогу спостерігати за життям цілого двора та зрештою запідозріти одного з мешканців будинку навпроти у вбивстві. Потім подібні свідоцтва у кіно фіксували прилади. У першому та чи не найвідомішому з них Blow-Up Антоніоні детективна частина не є головною. Цей фільм значно більше цікавився природою самого кіно, якщо ним вважати сам погляд, інтерпретацію дійсностічерез нібито об’єктивну оптику фотоапарату, який не “бачить”, а просто фіксує. Цей трюк повторив Коппола у «Розмові» із звуком, а не зображенням. Але вже з «Проколу» Де Пальми 81 року подібний сюжет, коли технології записують якийсь злочин, став просто ще одним сюжетом для жанрового кіно. Те, що записано, не треба інтерпретувати. Воно є об’єктивно й людський приймач наївно вважається таким самим об’єктивним.
В «Кімі» саме останній варіант. Починається фільм з дня молодої жінки на ім’я Анжела Чайлдс (Зої Кравіц), яка працює в команді обслуговування продукту «Кімі» – приладу, який можна описати як домашнього помічника,що має доступ до всіх цифрових приладів з бездротовим конектом, розпізнає голосові команди та виконує них. Однак, частину команд Кімі не розуміє. Оскільки Кімі також записує всі звернення до себе, ці записи збираються та потрапляють до спеціальних люди, які записують у код Кімі вирішення проблеми. Саме це й робить Анжела. Тобто, навчання у Кімі не машинне, а постійно поліпшується людьми. На початку фільму наша героїня чує в одному з таких записів те, що звучить як зґвалтування. Вона звертається до босів, але замість звернення до ФБР отримує від них зовсім інше, тому що натрапила вона не просто на якийсь злочин.
«Кімі» був би ще одним техногенним трилером про корпорації, але в сценарії є саме те, що, здається, й привернуло увагу Содерберга чи не найбільше. Це та сама газетна складова, що дуже поверхово , але впізнавано малює постковідні реалії. По-перше, працює героїня Кравіц віддалено, у себе вдома у лофті десь в Сієтлі. Значна частина її першого дня – це представлення та пояснення її стилю життя,тому що він специфічний навіть для ковідних часів. Вона не виходить з дому. Тому її світ – це вікна, й не стільки вікно біля робочого місця, скільки екранні вікна. Ковід тут є, мало того, «Кімі» – один з дуже небагатьох сучасних фільмів, де люди носять маски, а в нашої героїні є схоже на обсесивне бажання користуватися антисептиком для рук. Однак, причина її невиходу не ковідна, а травматична.
І от в цій ситуації, коли фільм награвся в «Вікно у двір» та «Прокол»,злочин зафіксований, а файл з ним переписаний на флеш-карту, Анжелі треба таки вийти, бо інакше про злочин не доповіси. До цих пір «Кімі» є інтелігентним, достатньо різноманітно й без всякого поспіху знятим фільмом, який приємно дивитися, але він є різновидом «меблевої музики» Еріка Саті чи раннього ембіенту Браяна Іно. Содерберг може випускати методички із наборами рішень для кожного типу сцен для режисерів-початківців, які хвилюються за якість своїх робіт. Це настільки ненав’яізливе для мізків кіно, що елегантно не звертає уваги на дві величезні сценарні дірки.Елегантність їх в тому, що, по-своєму, вони теж традиційні. Якщо першу, довжину аудіо-записів, можна вважати типовою умовністю, то інша – це традиційний бог з машини. Його відмінність лише в тому, що він не деперсоналізоване рятування у важкій ситуації – він сидить в Румунії, бухає та приймає відео-дзвінки.
Але Анджела таки виходить на вулицю й тоді вже режисеру стає набагато цікавіше. Й справа не в тому, що у другої частини фільму швидкіший ритм. Й навіть не в тому, що Содерберг дуже вдало змінює естетику зйомки на зовсім іншу, передаючи емоційний стан героїні, яка почувається дуже незручно, а з певного моменту її життя знаходиться під постійною загрозою. Скоріше, в другій частині «Кімі» нарешті є вже повне відчуття, що фільм це не є колекцію майнкрафт-кіно-блоків, яку пхають всі причетні до фільму в глядача, який налаштований увечері чимось розважитися. По факту так воно і є. Це трилер із посередньою ідеєю, проте таки розумно зрежисований й повинен завдячувати Зої Кравіц за гарну роль. В «Кімі» точно не треба шукати чогось про наш світ, хоча він більше за інших прикидається сучасним. Це задовільний трилер про те, що технології – це просто інструмент, а не зловісний пункт призначення. Хоча, коли в кадрі з’являється пневматичний молоток, добрий друг всіх екшн-героїв від Мела Гібсона до Дензела Вашингтона, з останнього приводу можуть з’явитися деякі сумніви. Принаймні, у тих персонажів на яких цей молоток наведений
