Напевно, це найсмішніший християнський горор останніх років. Він має свіжу для кіно, нахабну і абсурдну ідею, але поводиться з нею як найманий вбивця з альцгемером, то забуваючи хто його жертва, то що треба з нею робити, тому, крім рідкісних миттєвостей повернення пам’яті і надійного понятійного апарату, займається бозна чим. Фільм Майка Могана з Сідні Свіні в головній ролі розповідає про американську чорницю в італійському монастирю/госпісу, яка дізнається, що є вагітною, будучи переконаною, що є незайманою. І це гарна ідея. Більш того, це лише половина ідеї цього фільму, бо зрештою глядачам треба роз’яснити чи це сталося, як це сталося і чому це сталося. Пояснення, на відміну від всього іншого у фільмі, не розчаровує.
Зрозуміло, що вибір головної локації вже певним чином зумовлює жанровість фільму. У буддійському монастирю можна зняти та хоч комедію про футбол, але жіночий католицький монастир є місцем страху, насильства і сексуальних перверсій. Звісно, останнє є головним. Кіно чи не універсально трактувало ізольовані жіночі колективи, особливо сформовані не з їх власної волі, як розсадник репресованої сексуальності, що зрештою вибухає і призводить до страху і насильства. Частину таких фільмів, що розповідали історії саме в жіночих монастирях, особливо продуковані в Італії та інших католицьких країнах в 1970-х роках, об’єднали в англофонному світі під назвою nunsploitation, жанр, що мало теоретизувався в літературі. Народне жанроформування додало до цих фільмів ще купу різнорідних попередників за ознакою склейки місце-подій/сексуально-репресуюче-середовище і отримали зрештою диявольську суміш, в якій польський “Мати Іоанна від ангелів” (Matka Joanna od Aniołów, 1960) Єжи Кавалеровича є сусідом, наприклад, японського пінку-фільму Норіфумі Сузукі “Школи священного звіра” (Seijū gakuen, 1974) . Втім, центральні представники чорницєксплотації, ті самі переважно італійські фільми 1970-х, чи не найкраще може бути підсумовані теглайном одного з таких фільмів, мексиканського “Оселя сатани: сексорцистка” (Satanico Pandemonium: La Sexorcista, 1975): від нареченої Христа до рабині диявола.
Фільм Могана, як фільм, що належить своєму часу, не може йти цим самим шляхом, оскільки сучасний англомовний фільм жахів, скоріше, уникає сексуальності. Наслідувати тропи сексплуатаційних фільмів для останнього навіть ще більша проблема, оскільки фільми 70-х балансували між уявленнями про “нормальну” і “девіантну” сексуальність свого часу, й сучасність не находить з цими уявленнями багато спільного, оскільки ці межі, з одного боку, значно змінилися, розширивши поле “нормального”, але, з іншого, були перетворені на дискурс, витіснивши візуальні образи. Це значить, що горор, як і багато іншого сучасного кіно, скоріше, воліє говорити про секс значно ширше, ніж раніше, але показувати його значно менше.
І почавши з цього абсолютно непотрібного для контексту цього фільму пояснення того, чого там немає і бути не могло, я думаю, можна нарешті тепер сказати і про те, що там є. “Проклята діва” розповідає про молоду жінку на ім’я Сесілія (Сідні Свіні) з Мічігану, Сполучені Штати, яка без особливої на то причини, але за запрошенням італійського священика, вирішує переїхати в неозначену провінцію Італії, щоб стати чорницею в жіночому монастирі. Фільм майже не надає інформації про неї окрім того, що її парафія припинила існування через брак парафіян, і що у підлітковому віці вона пережила клінічну смерть із зупинкою серця на 7 хвилин після того як провалилася під лід десь у своїй мічіганщині. Цей досвід зумовив її навернення до християнства, а тепер вона має всі наміри зафіксувати цей акт злуки, ставши, за загальним означенням чорниць, “нареченою Христа”. Отже, з валізою і підручником італійського для початківців, вона прибуває на батьківщину католицизму.
Втім, глядачі вже знають завдяки вступу до фільму, що фільм матиме справу з страхом і насильством – двома іншими характерними рисами монастирів у кіно, що для нього залишилися. У сценах на початку ми бачимо невдалу спробу молодої жінки втекти з монастиря, до якого так радо приїде наша героїня через декілька хвилин. Втеклу, застряглу між стулками воріт, які вона не спромоглася відчинити достатньо широко, наздоганяє декілька чорниць. Їх фігури, що нагадують зловісних пінгвінів, загрозливо випливають з італійського туману у внутрішньому дворі монастиря, легким рухом ламають жінці ногу, а у наступній сцені хоронять живцем.
Початок фільму, щоправда, не є сповна когерентним самому фільму. По-перше, він, скоріше, натякає на присутність чогось майже надприродного, а, по-друге, інструментом зла встановлює самих чорниць. Якщо з першим елементом “Проклята діва” ще намагається так-сяк гратися аж до самого фіналу, то вирішення другого стрічка здебільшого уникає, хіба що в декількох сценах даючи знати, що чорниці може й інструмент того, що тут відбувається, але не джерело. Втім, ця мультиспрямованість та намагання застосувати всі моделі сприйняття фільму якраз є досить характерним для цієї стрічки.
Втім, початкові сцени створюють дуже цілісне враження того, що Сесилію не чекає тут мир та спокій. Зрозуміло, наступні хвилин 20 таку ілюзію, навпаки, дають, що цілком типово для горору: жінка прибуває до монастиря та знайомиться із сестрами Ізабель (Джулія Хітфілд ді Ренці – справжня знахідка фільму), і Гвендолін, матінкою-настоятелькою й приймає чернечу обітницю на урочистій церемонії. Навіть те, що майже всі тут підступно розмовляють італійською і вперто називають Чечілією не засмучує жінку, тому що ми все-таки в американському фільмі, в якому навіть в італійському монастирю знайдеться більш, ніж декілька людей, що розмовляють перфектною англійською, й навіть абсолютно італомовні персонажі, якщо ситуація того потребує, переконливо скажуть декілька фраз незнайомою їм мовою. Вона радісно приймає і те, що монастир, як виявляється, є госпісом, в якому доживають старі і хворі чорниці, що, напевно, цілком узгоджується із її уявленнями про покірливу і наполегливу службу господу. Останній момент, щоправда, фільм далі майже ніяк не використовує, населяючи монастир майже виключно жінками молодого або середнього віку і обмежуючи зустрічі Чечілії зі своїми, так би мовити, пацієнтками, до суто декоративних – щось на кшталт сцен, де бабусі з деменцією, що блукають монастирем і, підкорюючи сценарному велінню, завжди знаходять нову чорницю, лякаючи ту раптовою появою і зловісною посмішкою.
Отже, якщо не рахувати напівспроби “Проклятої діви” звернути глядацькі думки убік містичного і сцени кошмару Чечілії, її адаптація в монастирі відбувається добре аж поки вона раптом не дізнається, що вагітна. В цю мить треба попередити, що в монастирі є і чоловіки. Це отець Сал Тедескі (Альваро Морте), що і запросив Чечілія, лікар монастиря і головний бос, вочевидь, монастиря, статус якого підкреслюється червоним одягом і тим, що саме він приймає сповіді від чорниць. Стрічка недвомовно дає зрозуміти, що якраз вони, а не мати-настоятелька, є справжніми господарями маєтку. Ця характеризація розкривається поволі, втім, вона є очевидною вже у першій ж сцені після того, як вагітність героїні Свіні оприявнюється – розмови про те, чи дотримувалася чорниця обітниці цнотливості. В ній присутні всі три чоловіки в цьому монастирі, як і настоятелька, але остання не бере участі в розмові, що є все більш незручною для Чечілії – фільм очевидно представляє цю сцену як гендерне, інституціоналізоване насильство патріархального ладу, ніби ми маємо спостерігати за сценою обшуку роздягненої жінки чоловіками.
З тих пір фільм існує якийсь час в подвійному дискурсі. Згідно християнського, ми в історії про непорочне зачаття (саме на це натякає назва фільму, на відміну від зворотнього сенсу у нашій прокатній назві). Оскільки це мейнстримний горор, звісно, всі священики поводяться так ніби не бачать різниці між непорочним зачаттям і партеногенезом, але оскільки в масовій свідомості цієї різниці немає, то у фільмі підіграють цій думці всі інші також. Звісно, що з точки зору теологічної догми перед нами казус, оскільки не є зрозумілим хто має народитися у результаті такого “чуда”, бо друге пришестя Христа має інші, цілком конкретні ознаки, але цим, на диво, теж ніхто не переймається. Інший дискурс озвучує сестра Гвендолін, сусідка Чечілії, коли головна героїня вже як п’ять місяців як вагітна: вона вагітна і ніхто не може пояснити чому і від кого, й її тримають в монастирі і жодного разу навіть не повезли до лікарні. Отже, зграя чоловіків, яка тут всім керує, має до цього очевидне відношення. Існує ще третій дискурс. Він теж натуралістичний, але не реалістичний. Він вважає доконаним фактом те, що ми таки маємо справу з партеногенезом. Але оскільки це буде очевидно означати, що головна героїня не є людиною і навіть ссавчинею, а, наприклад, комодським вараном чи карасем сріблястим, в яких розмноження без запліднення цілком можливе, то фільм не розглядає таку гіпотезу. Можливо, всім нам на щастя.
Те, що фільм буде рухатися убік другого варіанту, висловленого сестрою Гвен, одразу ж підтверджується – її, незважаючи на опір жінки, уносять в невідомому напрямку. Отже, фільм, вочевидь, обирає модель розповіді антиклерикальну, чи, скоріше, ту, яка підкреслює інституціоналізований характер мізогінії католицької церкви. Саме для цього, власне, у жіночий монастир підселяють аж трьох чоловіків, що є ситуацією, насправді, вкрай незвичною для реальних жіночих монастирів.
Хоча “Проклята діва” відкриває вже всі карти аж за півгодини до фіналу фільму, і ми можемо розглядати фільм вже як конкретну причинно-наслідкову послідовність “Проклята діва” не відкидає жодного варіанту пояснень, маючи ознаки водночас містичної і науково-феміністичної версії “Дитини Розмарі”, яка будується саме через непевність кого саме має народити героїня Свіні. Втім, подвійна оповідь не вирішена ані стилістично, ані змістовно – у першій площині фільм, таке враження, створений за допомоги рандомайзеру, а у другій він завжди готовий кинути одну версію під колеса фільму заради іншої. Отже “Проклята діва” є ще однією потенційно цікавою спробою дещо оновити християнський горор і дати йому більше гендерного балансу і гендерної самосвідомості, якою є також і “Здобич для диявола” у субжанрі фільмів про екзорцизми, але його концептуальні проблеми залишаються настільки погано пристосованими одна до одної, що перегляд фільму значно більше винагороджує у глядацькій чутливості кітчу.
Але зрештою якийсь кумулятивний ефект цей фільм, на диво, має. Все-таки його головний поворот сюжету є настільки абсурдним, що стрічці хочеться вибачити відсутність цікавої образності, сюжет з величезними дірками і багато стереотипних сцен, ніби створених штучним інтелектом, і це навіть не початок перерахування всіх його чисельних неоковирностей. Причому використання “Щедрика” Леонтовича до них навіть не відноситься, тому що ця композиція, на диво, на своєму місці у кульмінаційний сцені. Надлишковість цього фільму, що намагається бути всім одразу, можна описати за допомогою епізоду з “Ім’я рози” Умберто Еко, роману, дія якого теж відбувається в монастирі, хоча й чоловічому. До того ж, цей епізод буде мати пряме відношення до об’єкту, що у цьому фільмі набуває все більшого значення. Це свята реліквія, що зберігається у монастирі – один з цвяхів з буцімто хреста Христа. У романі Еко у монастирі, де відбуваються події, герою роману теж демонструють священну реліквію. Це вже дерев’яна частина самого хреста, на яку герой саркастично зазначає своєму учневі, що якби він вірив автентичності всіх частин хреста, які він бачив по європейським монастирям, то виходило б, що Ісуса розіп’яли на цілому паркані. Таким самим парканом є і “Проклята діва”. На жаль, ця конструкція не дуже й навіть пофарбована такою самою надлишковою режисурою, тому навряд майбутні покоління фільмів розтягнуть його шматки вже у якості своїх священних реліквій. Він залишиться просто парканом, що буде самотньо стирчати посеред велетенських територій жанрового кіно, позначаючи межі між невідомо чим і невідомо чим.
