Фільм Дена Квана та Деніела Шайнерта, чи Деніелів, вже якось привласнив собі цей кіно рік. Навіть його назва в англомовних медіа перетворюється на акронім EEAAO, що ніким не сприймається як невідоме слово, з якого викинули приголосні. Цей фільм ідеально підійде під буквально сотні підбірок фільмів, створених численними медіа для того, щоб читач провів ще один приємний вечір у щасливій комі: від 10 фільмів про мультивсесвіти до 10 фільмів, де для розвитку сюжету герої мусять запхати собі щось в дупу. Цікаво, що в останній підбірці буде аж три фільми одного з Деніелів – Шайнерта. З усіх професійних критиків, для яких фільм став таким самим неймовірним задоволенням, як і для глядачів, «Все, всюди і водночас» чомусь не сподобався серед англомовних критиків представникам переважно старшого покоління, – старим хрінам на кшталт Пітера Бредшоу та Річарда Броуді. Характерно, що лейтмотив у того ж мастодонта Броуді такий самий, що й в хіпстерського Девіда Ейрліха з Indiewire – це ідеальна презентація синдрому дефіциту уваги, хоча перший фільм як завжди нудно облаяв, а другий написав фактично «ЕЕААО!!!». Отже, EEAAO самою своєю зухвалою назвою запрошує чи попереджає приблизно про одно й те саме – в фільмі буде все, всюди і водночас. Ну, чи згідно кострубатому перекладу, який розповзається сайтами – все, завжди і водночас, щоб це не значило.
В Деніелсів є риса, принаймні по двох повнометражних фільмах та двох коротких, Interesting Ball та інтерактивного Possibilia, яка суттєво вирізняє їх поміж багатьох режисерів, яких логічніше віднести до американського інді. Вони беруть якусь просту ситуацію чи конфлікт та розширюють їх до розмірів іншого всесвіту. Це перетворює всі їх фільми з короткометражних робіт, сповнених трюізмами, на щось впізнаване масово, бо способи цього розширення (альтернативні реальності, часові петлі, уявні світи) роблять цікавим та захоплюючим сам процес перегляду фільму. Й так само роблять сам конфлікт не таким вже суттєвим.
В першому своєму повному метрі вони вигадали цілком уявне життя головного героя. Весь фільм, не знаючи цього, ми дивилися на світ, який обрав герой, щоб втекти від реальності. Й навіть попри вкрай дивну історію в «Людині-швейцарському ножі», яку майже неможливо було уявити як «реальну», вона є ж все-таки кіном, й тому мимоволі ми підлаштовуємося до такої реальності. Фінальне зривання цієї фантазійної завіси було досить ефектним – замість захопливої історії виживання за допомоги багатофункціонального супутника, мерця у виконанні Деніеа Редкліфа, та величезної кількості цяцянок, які розкидали режисери, щоб гладячи почувалися як вдома, ми отримували досить сумну історію. Втім, ми її насправді не бачили та нам її важко було оцінити. Замість цієї ситуації ми бачили уявну реальність й тільки ретроспективно й через неї розуміли що коїться з героєм.
Це важливо також і для EEAAO, однак принцип «Людині-швейцарського ножа» тепер помножений на десять і тепер вже ніяких обманів, бо всі фантазійні світи об’явлені справжніми. Й оскільки ніякого розвінчання фокусу не передбачається (принаймні,як здається), то можна повністю зосередитися на процесі чим фільм займається 110 із своїх 140 хвилин.
Перші п’ятнадцять хвилин фільм неохоче віддає таки на зміст, вступ та всі інші підготовчі дії. Ці хвилини теж галасливі, екран постійно захаращено купою речей, але тут всі ці риси виправдані. Ми потрапляємо прямо посеред дня жінки середніх років на ім’я Евелін (Мішель Йео),яка живе з чоловіком Веймондом (Джонатан Ке Кван) над залою автоматичних пральних машин, своїм бізнесом, та повинна вирішувати водночас купу задач. Слідкувати, щоб клієнти таки отримували замовлення, готуватися до візиту до податкового аудитору, з жалем розмірковувати, що шлюб якось не вийшов, що пляму на стелі ландромату пофарбували не у той білий колір. Ну й головне – підтримувати ілюзію про квітучий бізнес та сімейне життя перед 93-річним батьком, який приперся аж із самого Китаю, та готуватися до вечірку на його честь. Ну й так, якось оминути «проблему» доньки, яка завітала із своєю дівчиною та представити її батьку як «подругу», бо він належить до іншого покоління та не зрозуміє.
Такі проблеми не надто характерні для героїнь Мішель Йео. Вона є однією з небагатьох китайських актрис, яка зробила собі ім’я в екшені. Тому у такому фільмі слід очікувати, що вирішувати їх вона буде ногою у стрибку, а не головою. Десь так і виходить. Родина вирушає до податкового аудитору, взявши із собою навіть із тата у візочку, очевидно підозрюючи, що він знадобиться у подальших подіях фільму. У ліфті податкової Реймонд несподівано змінюється, наче в нього вселився агент Сміт, та об’являє Евелін, що вона у великій небезпеці: дає інструкції, вішає на неї Магічную Блютуз-гарнітуру та знову повертається до стану її чоловіка. На цьому відносно спокійна частина фільму закінчується й починається бедлам.
Основою цього бедламу є ідея мультивсесвіту на яку зверху намастили «Матрицю». Спочатку здається, що ідея мультивсевітів трохи більше роз’яснена ніж в, наприклад, марвелівських фільмах, де вона є просто зручним і сюжетним інструментом і знаряддям фан-сервісу. Десь у багатоповерхових канцелярських натрах податкової наша героїня раптово дізнається, що а) світів дуже багато і б) в них її життя скалося інакше, тому що вона робила інші вибори. Десь вона, мабуть, не з’їла якийсь визначальний круасан, десь не помила голову, а десь не одружилася на своєму теперішньому чоловікові. І в) кожен раз її життя стало від цього краще. Краще – це, звісно, відносне поняття, але ми в кіно, якому для вирішення такої складної екзистенційної проблеми знадобиться дві години. Героїня не переміщується світами тілесно. Але вона може ментально з’єднуватися з іншими себе та запозичувати їх вміння, ну й отримувати представлення наскільки життя інших Евелін краще. Вміння їй потрібні для боротьби зі злом, яке хоче, вочевидь, знищити всі світи й на додачу персонально полює саме за Евелін та знищує її у кожному світі. Але у світі, де Евелін є володаркою ландромату із наймізернішим з життів серед всіх Евелін, їй є що протиставити ворожим силам. Вона може вивчити кунгфу із швидкістю Нео з «Матриці», бо одне з паралельних її життів підозріло нагадує життя самої Мішель Йео – вона кінозірка екшен-фільмів.
Це породжує цікаве питання чи є вона «сама собою» у тому іншому житті, де її тіло та мислення жили іншим життям стільки років (а фільм демонструє, де шляхи двох Евелін розійшлися). Вже не кажучи про загальну проблему всіх фільмів з подібним трюком, оскільки для набуття навичок та знань треба й ще підготовлене тіло з відповідною пам’яттю та здатністю зробити те, що збирається мозок. Тобто, перед нами питання майже 30-річної давнини як герой Біла Мюррея з «Дня байбака», застрягши в одному дні, зміг вивчитися грати на піаніно.
На зневажання цієї проблеми можна було б не звертати ніякої уваги. Вона є всього лише однією з умовностей кіно, але є важливою саме для цього фільму. EEAAO будується, принаймні на початку, на почутті жалю героїні до самої себе, коли вона дізнається про її інші життя та можливості які в неї були. Тобто, вся ця громіздка конструкція із різними всесвітами і є тим інструментом, який на сюжетному рівні може бути замінений однією фразою, думкою, що приходить, напевно до кожного, рано чи пізно: чи використав(ла) я свій потенціал? Саме бездарність, з якою вона розпорядилася життям, і робить її найбільш здатною боротися із зазначеним ворогом, але від цього їй не легше.
На цьому етапі фільму EEAAO одержимий «використанням потенціалу», як і багато інших голівудських фільмів останнього часу, ніби кінопродукцію в цій країні захопила New Age секта. В тому, що фільм каже про якесь використання потенціалу, а потім дає героїні просто так вже реалізований потенціал, тобто вміння, на які інша вона витратила роки, є щось смішне та сумне водночас. Бо фільм, здається, розглядає вміння як інструмент, а реалізований потенціал – це успіх,краще життя, – єдине мірило до якого можна звести всі вміння. Й самі по собі вміння нічого не значать. Й кожне вміння обов’язково означає успіх. Звісно, це ніщо інше ніж наочний спосіб завдяки якому героїня може скласти та зрештою висловити незадоволення своїм життям. Тим більше, що вона не отримує наслідки, тільки самі вміння. Але це дуже неорганічне поєднання у структурі смислів фільму, яке зневажає саме те, що проголошує цінністю, бо зневажає процес набуття. У першій свої половині EEAAO – це кіно жалю його творців про те, що людина не є віртуальною істотою з достатніми слотами пам’яті, в які можна підвантажувати абстрактні категорії (а вміння є абстрактними категоріями). Фільм, звісно, не виглядає весь цей час екзистенційною драмою. Герої трощать податкову в епічних битвах між добром та злом. Про добро ми вже знаємо, а зло, до прибуття архі-злодію, уособлює поки Джеймі Лі Кертіс у ролі податкової аудиторки, в яку вселився хтось на кшталт демонічного чемпіона з сумо.
Потім про все вищесказане треба забути, бо фільм легко змінює й свої власні встановлені правила й приступає до другї частини,де всесвітів ще більше, а життя Евелін могло скластися так, що вона тепер, наприклад, пін’ята. Чи каменюка. А складений конфлікт тепер повертається новим боком. Тут не можна не відмітити деяку елегантність задуму, бо протягом всього фільму методично розглядаються, власне, всі ті проблеми в житті героїні, які ми бачили в перші десять хвилин фільму. Цю методичність майже неможливо не загубити за шаленою швидкістю, з якою фільм стрибає різними світами й іншими фільмами.
Якщо повернутися до ознак висловлювань, а не до сенсів, якими оперує EEAAO – він є рухомою системою вікон, з якими можна з’єднуватися завдяки подібності до свого аватара та правила в яких можуть бути різні. Тобто, це те,що відбувається в мережі. Чи те, що відбувається із глядачем в кіно, якщо розглядати його як сукупність всіх фільмів при контакті їх з всіма глядачами. Це уявні можливості стати кимось іншим чи емпатично зв’язати себе із іншим персонажем та набути деяких екзотичних вмінь. Є вираз, який приписують Тарантіно про те, що фільми розповідають про інші фільми. Казав він це чи ні не так вже й важливо (хоча й схоже на правду), але це влучна фраза. Будь-який фільм не може існувати без ідеї кіно та всього кіно, що було до цього фільму. Це продовжуваний процес. Відмінність EEAAO є в тому, що він не розповідає практично ні про що ще окрім інших фільмів. Він є безкінечною грою в інші фільми.
Останнього Спайдермена іноді лаяли за те, що він є безсоромним фан-сервісом та стрибає по кнопці радощів впізнання глядачем того, що він вже бачив, (гіпотетично)любить та хоче бачити ще. EEAAO ,як не дивно, таки робить одну річ спокійно – він на цій кнопці нерухомо сидить. Це фільм фактично зроблений для тих, хто любить кіно як картинки, що рухаються – тобто кіно у його базовому значенні, але здатних постійно вигукувати в екран «Це «Кі Біл!», «Це Рататуй!», «Це Кіл Біл 2!». Його головний конфлікт зрозумілий на десятій хвилині фільму, його бачення світу загрозливо-ідіотичне й ще трохи, здається, б заговорило про «шлях світла» та «шлях пітьми». Нарешті, його рішення виходу із конфлікту ніяк не відповідає масштабу всього, що там відбувається (хоча це теж схоже на кіно чи наше уявне життя в інтернеті). Але він екстенсивно грається із кольорами, форматом, із стробоскопічною частотою вибухає в глядача витворами сет дизайну та CGI-дизайну, які складаються із загальних місць, пхає фальшивий фінал в середину фільму та забитий омажами.
Сама мораль фільму, якщо можна так сказати, є десь неподалік виходу із цього світу у «реальний» світ. Про це можна було здогадатися з огляду на всю творчість Деніелів, тому що допоки вона не була різноманітною й постійно використовувала один й той самий фінальний прийом. Вони кожен раз ніби говорять: спочатку розберіться з тим життям, що в вас є. Але коли ти дивишся фільм, який фактично і не показує того життя та витрачає стільки сил та дві години на ілюзії, щоб потім їх поспішно розвінчати за п’ять хвилин, важко вірити, що цей фільм був створений заради цих п’яти хвилин. Ні, він був створений заради всіх інших. Популярність як Деніелів, так і особливо цього їх фільму є справді ознакою часу, й вони є чи не найкращими виразниками того як кожен інструмент, породжений поп-культурою, спрямований на те, щоб мати ще. Це фільми людей та для людей, які хочуть отримувати більше насолоди, бавити себе приємними думками та поринати у захоплюючі світи, переживати інші життя. Все це нормальні людські бажання. Кіно так чи інакше, кожне на свій лад розважає нас, хоча більшість фільмів все-таки складають враження, що вони створюються не тільки для цього. Навіть якщо їх встановлення ідеалів (навіть гірке), перемога добра та інші принади комерційного кінопродукту є врешті-решт потрібною глядачу (й прокату) іллюзією, що він чи вона теж на цьому боці. Фільми Деніелів є майже туристичними круїзами на кінолайнері водами інших фільмів. Вірніше, це настане,коли вони нарешті відмовляться від цих недоллугих огризків своїх фільмів, які кажуть: це все була ілюзія!
