Другий фільм братів Філіппу – наче рафінована версія першого, яка зберегла більшість його смакових та формальних ознак: знову дієслова в імперативі у назві з трьох односкладових слів, знову історія, де паливопостачальником стає біль від втрати близьких, і нарешті знову деяка непослідовність характерів персонажів, яка дозволяє створювати їх надто схожими на прості механізми, щоб потім прилагоджувати до сюжетних вимог. Хоча за натуралістичністю виконання своїх центральних сцен “Поверни її мені” можна було б назвати якраз нерафінованим фільмом, він є значно прозорішим за намірами і простішим за складом компонентів.
Десь в неозначеній точно точці Австралії неповнолітні брат і сестра втрачають батька, й тому мають перейти під опіку прийомних батьків. Ними стає Лора, тендітна жінка середніх років, яка має обличчя англійської актриси Саллі Гокінс. Хоча її персонажка виглядає екстравагантною та веселою перед дітьми, перед глядачами її поведінка постає зловісно маніпулятивною – перш за все, через те, що вона спрямована на подрібнення довіри між братом та сестрою та відділення їх один від одного. Тому що, вочевидь, брата вона не хоче бачити тут. А дівчинку хоче. Причина такої її поведінки теж цілком зрозуміла. Жінка нещодавно втратила доньку, а оскільки це горор з назвою “Поверни її мені”, її цілі, принаймні для аудиторії, не є таємницею, а повідомлення про них не є спойлером. Спойлером є спосіб повернення. Експозицію довершує біле коло, обведене навколо її будинку, й дивний німий хлопчик нездорового вигляду і на ім’я Оллі. Він ходить будинком та двором у межах кола, не виявляючи жодної цікавості до соціалізації з своїми новоспеченими братом і сестрою. Принаймні, про те, що він теж всиновлений нею стверджує Лора, але чи можна вірити?! Інтрига.
“Поверни її назад”, так само як і “Говори до мене”, знову пропонує модель безумовного існування потойбічного, але їм багато не цікавиться. Для фільму це умови створення потрібних ситуацій. Вихід за межі моделі раціонально-наукової моделі світу у другому фільмі братів теж не несе з собою тектонічних змін в уявленнях героїв, й головне – не аналізується самим фільмом. Тут потойбічне теж є засобом та інструментом досягнення цілей. Така форма представлення є сама по собі матеріалом для міркувань. Наприклад, якщо герої приймають потойбічне як даність й одразу намагаються скористуватися можливостями, які воно надає для своїх не надто етичних цілей або просто порушуючі табу, то це яскраво характеризує те, як побудовані персонажі. Саме те, що в обидвох фільмах потойбічне використовується поза етично прийнятними межами, свідчить про навмисність створення цього механізму й саме у цій зв’язці для, напевно, характеризації персонажів. Потойбічне стає ще одним продуктом системи споживання, яке має свою унікальну ціну через унікальність пропозиції. Питання ціни є важливим в обох фільмах Філіппу, й в обох стає ключовим занадто пізно й реалізується проти характерів вже побудованих персонажів. І, власне, обидва фільми у всій їх цілісності сприймаються як неоковирні історії про розлюднення сучасного гомо сапіенса постіндустріального періоду, й й обом не вистачає чесності бути послідовними. Просто кажучи, якщо вся та механіка надприродного, що демонструє “Поверни її назад”, є правдивою та робочою в фільмі, його заключна частина є просто брехливою, відступаючи до розтиражованих, особливо у мейнстрімному кіно, сучасних настанов щодо того як люди мають “глибоко” переживати смерть своїх близьких не виходячи за межі пристойного співтовариства людей.
Кінець першої рецензії
Початок другої рецензії
Поверни її мені // Bring Her Back (2025)
Затиснута між їх дебютом та його сиквелом, друга стрічка братів Філіппу – наче аддон до “Кладовища домашніх тварин” Стівена Кінга, події якого переважно проходять на магичній території кладовища з роману, що повертає мерців до їх близьких, демонструючи у деталях сам процес оживлення. Втім, компоненти брати перемішали між собою, додали нових, наприклад, VHS-запис мовою росії про некромантський магічний ритуал (це майже смішно), й замаскували місце дії під звичайний будиночок австралійської субурбії, який належить жінці на ім’я Лора (Саллі Гокінс). У цей будиночок приїжджають вже представлені глядачам герої – Енді (Біллі Беретт) та Пайпер (Сара Вонґ), які щойно втратили батька, й, оскільки вони неповнолітні, вони мають потрапити до прийомних батьків. Вони, звісно, не знають, що вони десь там, під землею кладовища в романі Кингу, й думають, особливо Енді, що вони тут щонайбільше три місяці, поки хлопцю не стане 18 й він зможе офіційно стати опікуном своєї сестри.
Також вони не знають, що опинилися у фільмі, який майже будь-якою своєю рисою нагадує “якісний горор” сучасності і досить кон’юнктурно п’є кров з найпопулярнішої в горорі теми сучасності – “Поверни її мені” є “родинним” горором, причому експлуатує заяложену вже навіть в австралійському кіно тему втрати близьких, які так чи інакше, за своєї чи іншої волі, повертаються (або може героям так здається?) до світу живих, теплих своїх родичів (короткий до них екскурс є в тексті про “Говори до мене”). Вони не знають, що їх характери обрані ніби з магазину “Все по 5 австралійських доларів”, особливо Пайпер, яка використовується як манекен з єдиною дійсно важливою рисою, яка до її характеру не має відношення – її майже сліпотою. Біллі Беретт та Саллі Гокінз мають значно більше нагод щось зробити з своїми персонажами і, власне, це роблять, але й їх герої знаходяться наче в бобслейному жолобі сюжету, поворотами якого не керують й тільки можуть намагатися вписатися у нього. В цьому сенсі ідеальним героєм “Поверни її мені” є Оллі Йони Врена Філліпса, тому що він просто механічно виконує свої функції.
Ще вони не знають, що для цієї стрічки Філіппу обирають ступінь натуралізму, яка наближає їх до стрічок французького екстремізму (якщо згадати критично прийняті стрічки) або torture porn (якщо згадати критично знехтувані стрічки). Напевно, це єдина цікава риса фільму, тому що вона перекидає місток між традицією 2000-х, яка шукала у натуралізмі нову щирість з тим, щоб вийти з постмодернової кризи поневіряння і релятивізму 1990-х, але, сама стрічка, в свою чергу, не просто уникає радикальних висловлювань, а, потурає глядацькій нормативній сентиментальності, стаючи в дечому антиподом “Кладовища домашніх тварин”. Це може свідчити про те, що брати Філіппу й самі, як і їх герої, знаходяться в величезному магазині різноманітних естетик, які обирають без зв’язку з моральним імперативом їх стрічок.
