Скоріш за все, ми не побачимо «Білявку» в багатьох номінаціях на «Оскар», якщо вони в фільму взагалі будуть. У якості аргументів одразу спадають на думку досить низькі рейтинги та вбивче вікове обмеження NC-17 від Американської кіноасоціації. У якості головної кістки поперек горла, однак, сам фільм. Біографічні фільми стабільно потрапляють в номінації. Академія толерує навіть такі нетипові й навіть дратівливі фільми, як той ж «Джекі» Пабло Ларраіна. Однак з “Білявкою” є відчуття, що фільм перетинає межі. Ендрю Домінік зняв виразно неприємний фільм, який, до того ж, спрямований проти тренду.
Але «Білявка» таки є біографічним фільмом. В його хронологічних рамках – більша частина життя Норми Джин (Ана Де Армас), відомої всьому світові як Мерилін Монро (Ана Де Армас). Під час першого епізоду нашій героїні сім років й вона живе в Лос-Анджелесі 1933 року зі своєю матір’ю. Й не треба сильно напружуватися, спойлер для тих хто не знає чим закінчилося життя Мерилін, що її смерть в 1962 у віці 36 років, так чи інакше, фільм не омине. «Білявка» знятий за однойменним романом Джойс Керол Оутс, про який часто можна зустріти характеристику «це не варто розглядати як доку-біографічний роман про Мерилін», й ця характеристика іноді розповсюджується на фільм. Справді, «Білявка» Домініка не є колекцією документально підтверджених фактів, але нею так само не є жоден традиційний байопік, чи будь-який фільм з титром «засновано на реальних подіях». З «Білявкою», втім, щось таки треба зробити, та якось означити цей фільм поміж інших. Він надто вирізняється на тлі того, що ми зазвичай бачимо в байопіках.
Монетарні, кон’юнктурні сенси зазвичай вже закладені в цей жанр. Це додана вартість до літературної біографії, коли її купують з наміром екранізувати. Передбачається, що такі стрічки будуть експлуатувати міфологію своїх героїв та героїнь, розповідати про найвідоміші легендарні події в їх житті, які визначили їх фігури та закарбували цих людей в історії. Вони задовольнятимуть бажання глядача бачити як улюблені ними персонажі знову та знову проходять через іконічні для них та для глядача події.
Що саме ми повинні були б бачити в біографічному фільмі по Мерилін Монро? Три-п’ять центральних подій назве кожен. Перші ролі, скандал, коли Америка дізналася, що вона знімалася оголеною. Вихід першого «Плейбою». Як знімалася сцена на решітці в Нью-Йорку для «Сверблячка сьомого року» (Seven Year Itch) Біллі Вайлдера, – фото з цієї події і є “Мерилін Монро”. Її Happy Birthday, mr. President для Джона Кеннеді. Обов’язково у фільмі повинен бути здоровезний шматок про «Дехто любить , коли гаряче» (Some Like It Hot), знову Біллі Вайлдера, бо, напевно, це перший фільм з Мерилін Монро для 95 відсотків всіх людей, а може й більше. Заповнювати місце між точками, що створили “Мерилін”, можна її двома чоловіками, коханцями, наркотиками і гламурним життям. І фільм демонструє досить багато з цього. Але той сенс, за яким вони повинні потурати глядацькому задоволенню, в кожній сцені «Білявка» навмисно псує. Найбільш виразно видно як це відбувається саме з другою її роботою з Біллі Вайлдером – в фільмі є водночас дві сцени зйомок найбільш відомого фільму з Мерилін Монро та його прем’єра. Найбільш виразна остання. Епізод, який би традиційно був використаний як тріумф героїні, у фільмі є чи не найбільш огидною та жахаючою сценою фільму, за що ми повинні дякувати креативним спецефектам. Після цього Домінік таки показує фінал «Дехто любить, коли гаряче» й оплески залу, але на комічно великій швидкості. Нам перемотують тріумф, спеціально демонструючи його нікчемну вартість в тілі цього фільму.
Якщо говорити про фільм в твіттер-форматі, то «Білявка» є фільмом про аб’юз. Слово «експлуатація» є занадто м’яким для фільму Домініку. Щось подібне цього року зняв Алекс Гарленд в «Чоловічий рід», але той фільм наче дисертація, яку у дещо смішний спосіб розриває від свого потужного квазі-інтелекту. «Білявка» – це більш практична робота про конкретний випадок – про повнорозмірну секс-ляльку на ім’я «Мерилін Монро», яку було створено для публічного та приватного користування з цілком живої дівчини на ім’я Норма Джин. Це дуже структурована робота про систематичний аб’юз, яким просякнуте все суспільство, який підтримується та заохочується на всій вертикалі влади. Тобто це насильство цілком можна назвати інституційним. Й цілком логічно, що черга з чоловіків, які користуються Мерилін впродовж її життя, закінчується на президенті країни у сцені, яка, здається, є однією з найбільш скандальних у фільмі. Й фільм також цілком концептуальний в тому, щоб не мати такої ж вертикалі влади для жінок. Слава, зірковість, відомість героїні Ани Де Армас не значить для неї набуття також і влади. Її нові атрибути просто притягують до неї інших чоловіків. Жіночий соціальний ліфт у «Білявці» визначає лише на якому поверсі Мерилін Монро будуть ґвалтувати й так аж до президентського пентгаузу. Можливо, це не зовсім справедливо стосовно даного президенту, бо, як справжній демократ, Джон Кенеді совав свій хуй у всі верстви населення з їх згоди та без, про що є вже достатньо багато свідчень.
Й те, що повинно найбільше фруструвати й є найнеприємнішою рисою фільма – те, що ані глядачі, ані героїня не отримує винагороди за свої страждання. Сьогодні, коли попит визначається значно більше надихаючими історіями про набуття влади, про повернення права, чи хоча б про те, що токсичним чоловікам треба просто врізати по яйцям, «Білявка» є абсолютним анти-краудплізером. Але, власне, чого ми хотіли від історії саме про Мерилін? Так, «виважений» біографічний фільм показав би, що вона сама контролювала значну частину свого образу й тих провокуючих вчинків, які зробили її знаменитою. Він би показав ті інструменти, якими могли користуватися жінки, . Це була б правда. В кожній хмарі є просвіти й інший фільм би вимушений був би не тільки віддати данину сучасній кон’юнктурі, а й дражнити нашу уяву, підігравати фантазуванню та робити інші пу-пу-пі-ду. Таким чином, він не зробив би того стейтменту, що робить «Білявка». Неможливо зробити фільм про сексуальний аб’юз, який буде “надихаючим” та водночас гламурним глядацьким кіно. Домінік й не збирався, вочевидь. Скоріше, «Білявка» створена, щоб назавжди стерти «Мерилін», отруїти цей образ, показавши, що відчувала жінка там, десь під ним, зіпсувати кожен фільм з «Мерилін Монро», щоб його неможливо було дивитися. Якщо фільми знімають, щоб підтримувати міфи, чому не зробити фільм, який буде його руйнувати? Тим більше на такому матеріалі, як життя фігури, в якій міф про неї (Мерилін), якщо користуватися цим евфемізмом, так очевидно паразитував на людині (Норма).
Все інше у фільмі здається похідним, але не в значенні того, що йому не приділяється уваги. «Білявка» – це стрічка, де усьому приділяється навіть надто багато уваги: з його безліччю змін формату зображення, клаустрофобією кадру, дуже невеликою глибиною фокусу в більшості сцен, постійним переходом кольорового зображення в чорно-біле і назад, десятком дивних й просто не надто розповсюджених способів зйомки, зйомкою проти сонця, точковими ефектами, які водночас ріжуть око та ніби є нормальною частиною цього світу. Такі стрічки часто називають претензійними й амбітними, але на що саме претендує цей фільм та які має амбіції? При доброму глузді, напевно, було зрозуміло, що цей фільм буде виглядати для багатьох надто довгим, надто розхристаним та виснажливим фільмом, який не бачить межі між пристойним смаком та поганим. Але йому з цим фактом, здається, добре живеться. «Білявка» має бути таким. Хоча треба бути Ендрю Домініком, щоб назвати його своїм «більш доступним фільмом». Навіть його більш короткі фільми видавалися тортурами, поки не закінчувалися й ти не розумів, що зрештою пережив щось справді непересічне. Але всі три попередні його фільми були стилістично консистентні, мали виразну візуальну складову, яка вирішувалася послідовно й гармонійно. «Білявка» ніяким чином не такий. Єдина річ, щоправда, яка тримає цей фільм разом – це його атмосфера. Вона завжди на спектрі між депресією і меланхолією, жахом і журбою навіть в нечасті моменти щастя Норми Джин. Почасти стрічка тримається завдяки дивовижному ембіентному саундтреку. Хоча музика тут й досить різної текстури, вона однаково загортає в себе цей фільм та скріплює його. Інший фактор, важливий для атмосфери, – це філософія фільму, його методологія показу світу героїні. Фільм послідовний, щоб чинити насильство до своєї героїні – різноманітно, приголомшливо й враховувати її ментальний стан – бо він і є картинкою цього фільму. Цьому фільму з часом стає ще гірше, але саме в даному випадку це є показником досягнення успіху, бо гармонія «Білявки» – це алкогольна інтоксикація разом з барбітуратами – сніданок, обід та вечеря Норми Джин під кінець життя. Він стає ще більш дивним та хаотичним та нагадує дурний сон, який і є життям Норми.
Єдина стилістично цілісна й без цих диких стрибків формату та кольору частина фільму – це вступ (ще фінал, але це краще побачити під час перегляду). Це окремий фільм у фільмі, хоча займає всього лише 10 хвилин з майже трьохгодинного фільму. Знятий в кольорі та академічному форматі 4:3, він є історією зустрічі Норми Джин з батьком. Це подарунок від мами на сьомий день народження маленької Нормочки, яка живе з мамою в Лос-Анджелесі. Батько приходить у вигляді чорно-білого фото, на якому зображений трохи сумний чоловік, одягнений в типові для початку 30-х вуса та капелюха, трохи нагадуючи Кларка Гейбла, у вигляді якого справжня Мерилін, до речі, уявляла свого тата, якого ніколи не бачила. Батько тепер буде висіти над ліжком Норми, хоча й недовго.
Цей вступ, окрім того, що дає невеличку підказку у якій модальності сприймати переходи фільму з кольорового в чорне-біле зображення й навпаки, визначає одразу дві внутрішні для Норми Джин теми: вже її власної дитини, яку вона так і не народила попри всі спроби, та батька, – свого минулого та майбутнього, яких вона однаково не мала. Відсутній батько – ніби настільки заяложена тема, і це дається взнаки і в цьому фільмі, але та сама виснажливість, та дратівлива жалість, з якою вона називає «татом» всіх чоловіків, які проявляються до неї хоч якусь доброту, й деякі потім стають чоловіками, все ж таки накопичується та зрештою переливається через край. Тут батько – це ідеальний чоловік в даній ситуації. Його відсутність стала парадоксальним благословенням. Він єдиний чоловік, який не завдав їй шкоди, а відсутність зла вже є добром. І те, що героїня так і не зрозуміє, що він, скоріш за все, був просто безвідповідальним покидьком, є абсолютно невід’ємною частиною фільму.
Щоправда, про єдиного чоловіка це не зовсім правда. В фільмі є її візажист Вайті, фігура, за якою стоїть цілком реальна людина, Аллан «Вайті» Снайдер, який створював макіяж для неї з першого скрін-тесту Норми Джин, коли з нею і познайомився. І нарешті це Касс та Едді, з якими в Норми одночасний роман. Він, здається, цілком та повністю вигаданий, але самі персонажі реальні – це сини великих людей в кіно того часу, Чарлі Чапліна та Едварда Робінсона. Вони, як і Норма, – жертви подвійного світу зірок та їхніх тіл-носіїв. Їх названо іменами їх батьків, і вони їх погані копії в очах інших. І це останнє споріднює їх з Мерилін. В усіх трьох люди бачать вигадані образи замість конкретних людей. Тому цей хоч і вигаданий роман між людьми, в яких ніхто не бачить їх власного змісту, має змогу бути цілком реальним в «Білявці». Так, між Мерилін Монро, Чарльзом Чапліним-молодшим та Єдвардом Джі Робінсоном-молодшим ніколи не було ніякого роману, хоча я не великий мерилінознавець. Однак між Нормою, Кассом та Едді, оскільки вони вам настільки непотрібні, ми будемо робити що нам здається вірним, ніби каже «Білявка». Бо «Білявка» користується свободою саме тому, що всіх цікавить Мерилін, а не Норма.
З роману з цими двома починається тема дитини вже самої Норми, яка є достатньо прозорою у своєму шляху від помилки з усвідомлення власної, успадкованої неповноцінності до сцен майже каральної медицини в руках системи чоловічої влади, які підтримують свою дорогу секс-куклу в належному для використання наступними чоловіками стані. Й хоча знову, навряд всі показані нам відповідні епізоди є історичними фактами, але вони добре ілюструють ідею, з якою прийшов до нас фільм, і відповідають духу старого Голівуду, де змусити актрису зробити аборт, щоб не страждав її ідеальний екранний образ, було не те щоб чимось унікальним.
Отже, фільм, що зняв Ендрю Домінік, ми навряд чи побачимо на оскарівській церемонії. Напевно, так і повинно бути. Бо вибір між міфом та анти-міфом для Голівуду не існує. Міф завжди краще, що довели дві номінації такого пластикового лайна як «Мій тиждень з Мерилін» 11 років тому. Насмішніше те, що той фільм продюсував і зрештою проштовхував до нагород ніхто інший як Гарві Вайнштейн – у «Білявці» йому б дісталася почесна роль чи не головного ґвалтівника Мерилін, й який всю свою блискучу кар’єру був уособленням того, що руйнує життя героїні «Білявки». Анти-міф завжди гірше, тому що до нього завжди існують претензії, які часто відсутні до міфу. Мовляв, це однобока історія Мерилін. Так, вона однобока, але просто тому, що в неї є власний фокус та свої цілі. У цьому є сенс, є погляд, і є фільм – надлишковий, претензійний, трьохгодинний сеанс психологічного та фізичного насильства, але фільм точно є. Він не вимагає від сьогоднішнього глядача того, що він не може йому дати. Його проблема, якщо це можна назвати проблемою фільму, в тому, що він вимагає того, що сьогоднішній глядач не хоче йому давати. Напевно, це найбільша чеснота «Білявки».
