Хоча над «Звірі» домінують жанрові конвенції, новий фільм Родріго Сорогойена робить все, щоб їх уникнути. Цей, як не крути, трилер, що дебютував поза конкурсом в Канах цього року та мав там чи не найкращі рейтинги серед всіх стрічок всіх програм, все-таки переймається, щоб довести свою історію, в якій вистачає напруження та прямого насильства, до завершення. Але ця стрічка довго та досить ефектно видає себе за інший фільм. Сорогойен піднімає дуже цікаву та дуже актуальну для сучасної Іспанії тему відтоку людей з провінції та вибудовує фільм навколо конфлікту між людьми з різними поглядами та цінностями. Однак, згодом вона здається більш декоративною, ніж на початку. Про це найяскравіше свідчить його останній, майже годинний акт, про який нічого не каже офіційний синопсис, а про причину його появи старанно уникає кожна рецензія. Можлива концепція фільму, отже, деінде. І це націкавіша риса “Звірів”, яка дає можливість дивитися та оцінювати фільм двома різними способами.
В «Звірах», принаймні на початку, є багато рис вестерну, але того різновиду, в якому сутність зведена до оздоблювальної, а от атмосфера, навпаки, нагріта до максимальної температури. Він починається в майже салуні, хоча він має вигляд дереліктової кам’яної халупи, де зустрічаються такі ж дереліктові мешканці селища десь в Галісії: випити вина, пограти в доміно та вилити на інших токсичну маскулінність. Вповільненими рухами камери Сорогойен встановлює дуже щільну та малоприємну атмосферу, за яку відповідає переважно 50-річний Щан (Луїс Заера) – людина, отруйність слини якої, мабуть, може позмагатися з найкращими ксеноморфами з франшизи «Чужого». Однак, Щан не ватажок, що поведе за собою юрбу, наприклад, когось лінчувати. Цю атмосферу створено лише для нас – те що ми бачимо і є норма, до якої тут звикли, й до Щана теж. Для інших мешканців він собака, що гавка й, мабуть, не більше. Та й юрби тут давно ніякої немає – селище повільно вимирає. Все це виокремлює та навіть дещо ізолює Щана та його постійного супутника та брата Лоренцо (Дієго Анідо) – чоловіка з величезним рубцем на голові – як ми дізнаємося пізніше – наслідком інциденту, після якого він став «дещо повільний».
В ці хвилини, поки ми звикаємо до тутешньої атмосфери, з словесних перепалок Щана з іншими починає виділятися лише його зневажливе ставлення до французів, ніби герой Заери багато років підписаний на «Анти-французький вісник». Його обізнаність до не дуже компліментарних до цього народу фактів майже вражає. Наприклад, ми дізнаємося, що ця «варварська нація» використовувала гільйотину аж до 1977 року. Причина, як виявляється, стоїть неподалік і виявляється головним героєм фільму. Це Антуан (Дені Меноше) – французький фермер, що переїхав сюди два роки тому із дружиною (Маріна Фуа), вирощує томати, зелень та має навіть невеликий проєкт з ревіталізації селища. Він намагається відремонтувати закинуті домівки в цьому майже селищу-привиді, щоб згодом сюди переїхали такі ж люди як він та в жити від землі в галсійському еко-френдлі раю.
Це ще не конфлікт, але точно напруження між «місцевими» та «чужаками». Воно одразу змушує згадати класичні стрічки на цю тему, особливо 70-х, в яких протистояння між місцевими та міськими мешканцями, які приїжджали в провінцію – чи то попрацювати у спокої («Солом’яні пси»/ Straw Dogs, 1971), чи то відпочити на природі («Звільнення»/Deliverance, 1972), закінчувалося досить криваво. Тоді, попри всі концептуальні оформлення цих конфліктів, вони виглядали майже як наслідок змішування елементів, які втрачають інертність, зустрічаючи один одного, та вибухають разом. «Звірі» перегукується навіть більше з фільмом Джона Бурмена попри очевидну різницю в сюжетах, при чому робить це цікаво, тому що дещо інвертує проблему. В «Звільненні», хоча ми й вболівали за групу з чотирьох чоловіків з міста, які сплавляються на каное в річці в Джорджії, досить прозоро демонструється, що вони є інвазією. Вони платять, скоріш, не за те ким вони є персонально, а за те, що вони є представниками культури, яка знищує середовище існування своїх антагоністів в фільмі. В «Звірах» проблему перевернуто догори ногами. Іскра, яка запалює багаття антагонізму між «просвіченим» персонажом-французом та галісійським «реднеком», висікається об проєкт енергетичної компанії, яка хоче викупити цю землю у місцевих та зробити тут повітряну ферму. Щан хоче продати землю та покинути цю землю, переїхавши в місто та нарешті відмитися від лайна своєї батьківщини, принаймні як він це бачить. Антуан, як вже представник пост-індустрійного свідомого споживання, навпаки – хоче зберегти це середовище, яке за даних умов та традиційного способу життя скоро помре.
Отже, проблема між ними очевидна. Антуан працює не зовсім для майбутнього цих людей. Він хоче, щоб сюди, в ревіталізовані ним будинки, переїхали нові люди, такі самі як він. Це протистояння в сутності багатьох ревіталізацій, приклади яких особливо яскраві в містах, коли наслідком таких проєктів є витіснення нативного населення з цих районів та заміна на інших. Проте соціальна економіка процесу менш важлива, тим більше, що селище в «Звірах» очевидно вмирає – ми не побачимо серед його мешканців не просто дітей, а хоча б молодих людей, які, вочевидь, поїхали звідси та живуть у містах. І Щан, можливо, й не проти самого проєкту. Він сам хоче звідти поїхати та не побачить всього цього органічного овочевого раю, але для того щоб він це зробив, всі повинні продати свої землі, 100 відсотків людей з тих 9 сімей, що володіють тутешніми ділянками землі, включаючи Антуана. І це вбиває проєкт Антуана.
«Звірі» базується на реальній історії голландської (в одному з інтерв’ю Сорогойена – бельгійської) пари Мартіна та Марго Ферфондернів, які оселилися в теж галісійському селищі Сантоайа в 1997 році. Сценарій Сорогойена та Ізабель Пенья бере дуже багато з їх історії, про яку в 2016 році навіть зняли документальний фільм «Сантоайа» (втім,історія в реальному житті мала продовження, яке Сорогойен теж врахував в своєму фільмі). В нашу стрічку навіть перейшли спроби протагоніста героя Дені Меноше зафільмувати сцени конфлікту. Можливо, через це в нашому фільмі герой ходить з досить архаїчною камерою, яка більше підходила для 2000-х років, коли, власне, сталася оригінальна історія. Втім, найцікавіше те, що змінилося.
Головні відмінності, власне, в сутності конфлікту. В оригіналі не було ніякої повітряної ферми, й конфлікт між прибульцями та місцевими після років мирного перебування почався з того, як голландці з’ясували, що вони мають права на прибуток з користування землями загального користування – як і всі мешканці. Сорогойен залишає оздоблення конфлікту. Герой Щану заперечує, що Антуан має такі самі права, що й він. Він тут прожив 52 роки, а Антуан 2, однак в очах закону вони рівні й однакову вагу голосу. Однак все інше Сорогойен змінює. Те, що сценарій конструює конфлікт, що не має рішення якщо хтось не поступиться своїми мріями про майбутнє, змушує дивитися на «Звірів» не як на коментар до самої проблеми в основі конфлікту. Це стеження за процесом та як він розвивається – цілком звична та нормальна риса трилерів. В своєму попередньому фільмі, «Матір», цей іспанський режисер вже робив щось подібне, але його псевдо-трилер про безнадійні пошуки матері своєї дитини, що ніби розчинилася у повітрі багато років тому, був присвячений психологічним механізмам героїні, яка не може почати жити наново. «Звірі» відстежує конфлікт більш зовнішніми методами – принаймні на початку. «Звірі» починається з тієї точки, після якої вже наявна конфронтація перетворюється на ескалацію збоку Щана та його брата далі розвивається досить очікувано з точки зору як можна собі уявити відповіді обох сторін, враховуючи їх соціальні стереотипи, історію, освіченість, попереднє життя. До речі, ні про що з цього фільм не розповідає в достатній мірі. Тобто, ми залишені наодинці зі своїми стереотипами. «Звірі» нам лише підіграє, а не грає на цій дудці.
Те, що розгортання конфлікту відбувається під пильним режисерським наглядом, який звертає увагу не тільки на соціальні речі, а й на гендерні, стає очевидно у тій самій останній частині фільму, де фокус переміщується з Антуана на його дружину Ольгу, яку грає Маріна Фуа. В принципі, про це говорить і сам Сорогойен, наприклад, в інтерв’ю Variety, що однією з головних тем фільму є як різні люди поводяться в конфліктних ситуаціях. Але це не тільки різні люди, а й різні конфлікти (чому – розкривати не можна розкривати без висвітлення ключових подій фільму), й тому реакції на них, насправді, важко порівнювати.
Ця цілком послідовна непослідовність – джерело найкращого в фільмі та його найголовніша слабкість, залежно від того що ми хочемо від фільму чи як його дивимося. Вона перетворює його на нетипово побудований фільм, який розповідає до біса цікаву історію, який так чи інакше порушає безліч тем. В кінці навіть здається, що початкова розстановка героїв, конфлікту та знарядь конфлікту є просто жанровим шаблоном, стереотипизованою, стилізованою реальністю, яка концентрує її до стану порушення смаку цієї реальності. «Звірі» не просто змінює конфлікт, він змінює точку зору, героя та навіть стиль фільму в останній своїй частині. Ці зміни змушують дивитися на фільм як на повнішу картину реальності, яка є переплетінням безлічі поглядів на неї, безлічі фільтрів, через які різні люди на неї дивляться та безлічі інтелектуальних проблем, кожна з яких не має якогось остаточного рішення й не може мати. Фільм, приймаючи це як даність, дивиться тому на константи – визначені попереднім життям та всім комплексом факторів реакції персонажів в стресових ситуаціях.
Однак, ті ж самі риси можуть видатися і його недоліком. Фільм Сорогойена з готовністю надягає на себе погляди своїх героїв, але не має власного. Він дуже успішно пестить глядацьку увагу та готовий заради неї на все (хоча й у стриманій респектабельній манері арт-фільму), й тому, зрештою, кожна його тема видається оздобленням фільму, а не його сутністю. Його уникання та розбивання стандартних жанрових кліше та наративних форм призводить цілковитого парадоксу. «Звірі» виглядає есенцією розважального фільму, майже ейзенштейнівським «монтажем атракціонів», але треба знову повторитися, що для публіки, яка розділяє «дешеві» та «поважні» естетики. Він кидає в топку якомога більше джерел енергії для фільму, щоб зрештою спалити все без остатку. Наприклад, його перша ж сцена – дуже красива, дуже стилізована сцена, яка формально не має відношення до фільму. Ми бачимо як чоловіки втамовують коня та зрештою валять його на землю. Це галісійський ритуал та звичай «Гоління звірів» (Rapa das Bestas) – обрізання грив диким коням, яких потім відпускають. Перед цією сценою інтертитри повідомляють нам всю цю інформацію. Тобто тут фільм користується розповсюдженим шаблоном, який якраз і типовий для «якісних фільмів», – відкривання фільму сценою, що є метафоричним дзеркалом того, що ми побачимо у фільмі. Це дуже яскрава ознака фільмів, які консистентно поводяться із тим, що вони нам будуть демонструвати та чому. Але це чи має ця сцена якесь відношення до останньої частини «Звірів»? Чесно кажучи, його важко знайти. Шаблон порушений. Сорогойен у своєму фільмі вже відійшов від класичного сенсу такої сцени, але ще не придумав йому нового. Однак, він все одно використав даний прийом.
Отже, «Звірі» є прекрасним прикладом динаміки того, як можуть сприйматися різні естетики та наративні моделі в сучасному кіно. І зазвичай глядач об’єднує ці два погляди, й такі фільми як «Звірі» дають прекрасну можливість побачити, що в кіно змінюється саме завдяки тій самій його послідовній непослідовності, принципу коктейлю, який Сорогойен застосовує, щоб взбовтати жанрові норми та, власне, підвалини їх появлення.
