Вже після перегляду про «Клондайк» ніби хочеться думати як про дещо театральне кіно про життя однієї родини в одному будинку десь всього лише в декількох кілометрах від падіння Боїнгу-777, збитого російським «Буком» у день 17 липня 2014 року та два наступних. І в цьому парадокс враження від фільму, – в перші п’ять хвилин “Клондайк” дуже виразно демонструє чому його повноцінна театральна постановка неможлива. Поки впродовж першого, довгого, повільного кадру, що не поспішаючи оглядає кімнату, вагітна на восьмому місяці Ірка та її чоловік Толік розмірковують який ремонт вони влаштують в хаті, їх хати фактично не стає. Вибух поруч з будинком видирає одну стіну в будівлі. Саме погляд камери в це новостворене вікно, через яке видно двір, а за ним – дивовижний за красою пейзаж, стає у фільмі чи не головним ракурсом. І це не фотошпалери, які знадобилися режисерці, щоб підкреслити людську драму на тлі природи. Це живий ландшафт, де завжди щось відбувається. Ба більше. Цей ракурс так багато використовується, тому що він чи не найкраще уособлює метод фільму. Це протиставлення майже звичного повсякдення, що відбувається близько до нас на плані передньому, та тих змін в обставинах героїв, які очевидні на задньому.
Взагалі, в «Клондайку» багато цікавих рис. Наприклад, назва. Зазвичай назви є відображенням ключового елементу фільму з позиції автору чи герою, а «Клондайк» не є жодним з цього. Це теж елемент для розуміння фільму, але його забарвлення саркастичне. «Клондайк» названий так само, якщо б фільмах про супергероїв назви обирали б антагоністи фільму. Й тоді б «Месники: війна нескінченості» називався б “Танос: смерть заради життя”. Назва «Клондайк» є відсилкою до золотої лихоманки кінця XIX століттяв однойменній місцевості на територіях Канади та США. Зрозуміло, що для героїв фільму ситуація аж ніяк не є аналогом Клондайку – символу швидкого збагачення в ситуації, де вирішує вдача, фізична сила та нахабність. Для них ситуація, навпаки, зворотня.
Спочатку в них знищують частину будинку, й якось стає швидко та наочно зрозумілим, що звідси треба їхати. Але автівку Толіка забрали якісь «хлопці». Щоправда, її скоро повернуть, як каже йому місцевий сепар, якого Толік, з огляду явного близького знайомства, обкладає товстими шарами матюків. Але потім падає те, що залишилося від пасажирського літака, й до садиби приходять вже зовсім незнайомі люди в уніформі, бо щось з літака впало й сюди (й навіть хтось). Їх вже не обкладеш матюками, бо тебе просто пристрелять. Незабаром Толіку вже рекомендують зарізати його єдину корову, бо «хлопцям» треба їсти. І Толік, який вже все зрозумів, розмірковує вголос чи не зарізати та з’їсти курей, бо заберуть же ж.
Що саме є «клондайком» й хто дивиться на цю ситуацію саме під таким кутом, власне, підкреслює центральна подія фільму, яка майже завжди є поза кадром. Це збитий літак з майже 300 пасажирами, речі яких вже радісно привласнили собі доблесні мародери ще до того, як тіла встигли охолонути. «Клондайк» демонструє це досить обережно й фактично лише через документальні кадри, але тема «клондайку» в фільмі присутня постійно. Вона як той самий краєвид, що відкрився в хаті героїв через вибух, – завжди присутня як нагадування, що може й краєвид той самий, але звідси його не мало б бути видно. Реальність змінилася. Тепер їх хата, їх речі, їх худоба, їх автівка, їх життя та їх майбутня дитина – це ті самі золоті жили, які знаходить шукачі в копалинах, якими метафорічно виступає вся ця місцевість. Й шукачі – це ті самі «хлопці». Але «Клондайк» сам по собі не акцентує на цьому увагу. Настільки, що деякі рецензії навіть визнають, що назва фільму є дещо туманною. Можливо, після всіх історій про те як російська армія мужньо втікала з-під Києва з пральними машинами на горбах, ця назва стане хоч трохи прозорішою. Може й ні.
Основна ж історія фільму, яка розгортається просто перед нами на передньому плані спочатку має дещо комічну тональність. До Толіка та Ірки, після вибуху та руйнацій вступу фільму, приєднується її брат Ярик, молодий хлопець, котрий нещодавно приїхав з навчання в Києві. Ця трійця, попри медитативні рухи чи навіть повну нерухомість камери, поводяться як родина скажених кроликів. Кожний затято виплескує свою злість на цілком домашні дії, спрямовані хоч якось навести лад в хаосі, що настав після вибуху. Тому Ярік не вибиває вцілілий диван, що він з Толіком виніс на двір, а вбиває його. Ірка не закручує банки з консервацією, а придушує їх. У Толіка, напевно, найважче завдання з каналізації агресії, бо його дії за дефініцією конструктивні – несамовито намішав цементу, він ліпить залишки цеглин до залишків стіни, що повалилася. На обрії ж чорніє дим від падіння літака та час від часу десь по далекій дорозі проїжджає важка воєнна техніка.
Весь час родина лається. Основна точка конфлікту між Яриком та Толиком. Перший не може втриматися від закидів до цього «сєпара», як він називає Толіка – особливо побачивши уніформу та не знаючи, що її залишили тут військові. Ірка, в свою чергу, знаходить час і для домашніх справ і на те, щоб лайкою втримувати тестостеронових ідіотів від бійки. Час від часу в їх розмовах виниряє питання того, що дім треба полишати, але ці події першого дня не можуть завершитися від’їздом. Це останні, відчайдушні спроби людей якось зачепитися за залишки «нормального» життя, яке закінчується телевізором та футболом, який Ірка дивиться чи то заради цієї ілюзії, чи заради українського гімну, який чутно перед матчем. Й насамкінець – примарою того, що подружжя відправиться у спальню спати разом, але не у цій новій реальності, яка навіть має свій запах. Від Толіка тхне кров’ю забитої ним корови, тому він відправляється спати на той самий диван, який подорожує у фільмі з двора в хату як той гобіт Більбо – туди і звідти.
Комізм цих сцен – теж цікавий прийом, й він знову працює не зовсім так, як зазвичай в фільмах про абсурд війни. Комізм в таких фільмах часто виходить із різниці, яку приносить війна, й люди змушені робити речі, які виглядали б в мирний час комічно абсурдними. В «Клондайку» сміх не народжується з того що роблять герої, хоча їх дії теж зумовлені діркою в усю стіну будинку. Він народжується переважно з того як вони це роблять. В акторів в цих сценах майже гегова якість виконання. Це більш фізична комедія. Тому фільму легко її прибрати – акторам лише потрібно вийти з комічного режиму, й ті самі дії будуть виглядати вже геть не смішними. Що фільм надалі і робить.
Але в інших речах «Клондайк» працює так само обхідними шляхами. Він стежить перш за все за своїми героями, а вони лише потроху синхронизуються з реальністю впродовж часу фільму. І фільм, як і родина, так само уникає незручних для них фактів деякий час. Це постійне протиставлення заднього та переднього плану працює в фільмі ідеально й є сильним, розумним прийомом, в несвідоме застосування якого повірити неможливо.
«Клондайк» в цілому можна назвати фільмом, режисура якого є його виразно сильною рисою. Сценарно та у побудові середовища він не такий переконливий, що дещо позначається на всьому фільму. «Клондайк» оперує у реальності, яка , скоріш, є підлаштуванням його реальності до смаків та потреб його глядацької аудиторії. Його героям не завадило б мати у фільмі якусь backstory, що могла б пояснити їх виразний суржик, та зрозумілу роль у даному соціумі. В «Клондайку» вони все-таки трохи виглядають мешканцями Центральної України, яких нещодавно було телепортовано в будинок в Донецькій області перед збиттям літаку спеціально для цього фільму. Навіть їх будинок стоїть виразно окремо від селища, якого ми в фільмі навіть не побачимо. Незрозуміло хто герої є та на що живуть. Вони настільки відірвані від інших місцевих мешканців, що не є зрозумілим наскільки вони типові чи ні тут – чи відрізняються чи є рівно такими як всі. У тому дуже обмеженому вікні дійсності, який обрав «Клондайк», це не завжди важливо. Його концептуальна цілісність не надто від цього страждає. «Клондайк спеціально відокремлює героїв й тому навіть важко сприймати їх як типових чи ні, бо інших нам просто не показують. А, в свою чергу, закид щодо невідповідності «реальності» є завжди проблематичним і в першу чергу для глядача, бо відповідність з «реальністю», як він її уявляє, йому чи їй ніхто не обіцяв.
