Бен Вітлі належить до того типу режисерів, які знімають переважно про інші фільми. Він занадто обізнаний, щоб знімати фільми з наївною думкою, що він робить щось вперше. Це завжди позначається на тому, що ми бачимо у його фільмах. Порівняння завжди було достатньо комфортним методом щодо розуміння та опису його фільмів, особливо на їх початку, коли ми ще не знаємо що режисер зробить з тими блоками, з яких він вирішив на це раз виготовити будівлю фільму. Якщо йти за такою логікою, то “В землі” – це “Космічна одисея”, але у лісі – десь неподалік хащів, де Вілем Дефо повз, залишаючи кривавий слід, від войовничої Шарлотти Гензбур, яка вигукує «Свобода!» в трієрівському “Антіхрісті”. Як і в Трієра, у Вітлі ліс – це теж лячно, але не концептуально. Все-таки Вітлі не міг взяти лиса, який був зайнятий на зйомках “Зеленого лицаря” Лаурі, й не мав наміру, здається, роздумувати щодо природи, я вибачаюсь, природи, хоча це вже залежить від погляду на фільм. Тобто в лісі цього фільму лячно, але більш на повсякденному рівні, який пристосований для жанрових потреб. Наприклад, якщо наступити в ньому босоніж просто на землю, то там може опинитися якийсь камінчик чи гілочка, яка розпоре ногу так ніби це протипіхотна міна для якихось лісових бурундуків.
У центрі фільму об’єкт все-таки з Кубріка. І в центрі лісу, який є майже єдиним середовищем фільму, також. Він схожий на кубріковський обеліск, але тут він не обтесаний іншою цивілізацією до стильного паралепіпеду, а поросла мохом каменюка фалічної форми з діркою у верхній частині – курячий бог розміром з людину. Отже концепт натякає нам на захоплюючі тріпи героїв, а форма каменюки схиляє думати, що тріпи ми побачимо, скоріш, на тему британського фольк-горору чи принаймні “Відьми з Блер”. Бо за каменюкою не зчитується раціональний розум, як в «Космічній одисеї», а тому й його прояви можуть й не обіцяти ані просвітлення, ані взагалі того, що від них хоче людина.
Тим не менш, з каменюкою дуже хочуть поспілкуватися. Навколо лісової галявини, у центрі якої стирчить наш головний герой фільму, встановивши кожен своїх наметів та засобів спілкування, живуть двоє, репрезентуючи дві моделі пізнання. Перший – сивий волохатий дядечко, який нагадує гітариста з маловідомого ритм-енд-блюз гурту 70-х, що спробував грати хард-енд-хеві на початку 80-х, але замість збільшення продажів альбому взяв та розвалився. Дядечко вважає раціональний підхід у спробах розмовляти з каменюкою непідходящим і впевнений, що в цю каменюку десь кілька сотень років тому вселився дух алхіміка, якого розлючена юрба невігласів за часів темних віків гнала через цей ліс . З тих пір дух алхіміка намагається промовити через каменюку щось типу “Допоможіть!”, а всі думають, що він сам пропонує допомогу чи просто белькотить щось страшне та незрозуміле. Але дядечко впевнений, що алхімік з ним розмовляє й збирається його звільнити, щоб той вдячно розповів йому всі таємниці всесвіту.
Навпроти нього з іншого боку каменюки живе науковиця, яка намагається підібрати ключ до цього предмету вже за іншою методологією. Вона встановила навколо каменю купу динаміків та ліхтарів, бо впевнена, що може знайти потрібну частоту звуку та блимання ліхтарів, з якими об’єкт зрезонує та нарешті поділиться мудрістю віків, яку накопив. Вона з’ясувала, що якщо каменюку вважати за гриб, то його міцелій – це весь інший світ (не питайте як) й тому, в принципі, при винайденні потрібних частот в неї (не питайте чому в неї) наллється відповідей на всі питання. Всі! Тобто, каменюка для неї є чимось типу серверу, де зберігається вся інформація про всесвіт, й навіть її якимось чином еманує, й наша дослідниця, підбирає пароль до wi-fi цієї замкненої для неї системи.
Відповідно, кожен вечір вона влаштовує такі собі звукові та візуальні діджей-сети, настільки концептуальні та авангардні, що глядачів вони не передбачають. Окрім дядечки, який слухає них не за власної волі. Таких сетів ми побачимо та почуємо в фільмі декілька, а Вітлі, який під час них візьме на себе роль каменюки, за допомогою мікромонтажу буде дедалі більше додавати на екран дивні образи – ніби візуальну абетку давньої лісовї хріні, яка вирішила говорити не з божевільними героями, а одразу напряму з глядачем.
Але глядачі на цій вечірці схиблених менеджерів із комунікації нарешті теж з’являються, бо це і є наші головні герої. Якщо чесно,від початку фільм розповідає саме їх історію. Це інший науковець, який вирішив навістити науковицю, з якою листувався, але останнім часом вона перестала відповідати. Другий глядач – лісова рейнджерка, яка повинна провести нашого героя до науковиці. Власне вони і потрапляють у битву двох концепцій, кожен з прихильників яких в міру свого божевілля намагається щось відтяти від науковця чи зробити з ним та рейнджеркою якісь зрозумілі лише ним маніпуляції.
При цьому «В землі» бракує кубріковських статичності та урочистості. Залишилася лише амбіційність. Бо коли ти розповідаєш про контакт з Незнайомим, ти мусиш врешті-решт репрезентувати це незнайоме, якщо воно виходить на контакт. Такі завдання за визначенням сприймаються як амбіційні, тому що фільм має уявити те, чого немає в людській картині світу. Зрозуміло, що це “пандемічний” фільм за багатьма ознаками – досить швидко та недорого знятий та сюжетно пристосований до обмежень 2020 року. Але це і естетичний вибір також, бо «В землі» не є унікальним для Вітлі за манерою зйомки, що виглядає фіксацією швидкоруч. У цьому можна побачити щось навмисне, бо невибаглива естетика стрічки таки врівноважує її майже космічний масштаб. Щоб було в зворотному випадку можна побачити серед режисерських робіт Вітлі в, наприклад, «Висотці», урочистому, пихатому набору референсів, який розриває від власної значущості (втім знову, той вибір естетики мав і свої принади). Й ця ніби простота «В лісі» мала б промовляти щось більше до загальної аудиторії, але всесвіт Вітлі, здається, не передбачає глядачів окрім самого Вітлі. Не те щоб фільм будувався якось дуже складно – він просто захаращений безліччю пунктуаційних складнощів, щоб бути не таким як всі, та є ніби синефільською надбудовою над тим, що було зроблено раніше. Бо Вітлі, про що сказано в першому реченні цього тексту, знімає фільми про інші фільми й цього відчуття не можна позбутися в кожному його фільмі. Цей дисонанс між наміром комунікації та дивним її втіленням чи не найбільш разючий в «В землі» – ніби глядач отримує книжку із зрозумілою назвою “100 легких способів весело провести час із компанією в хатинці в лісі”, а після першого речення, яке закінчується на третій сторінці, запам’ятовує лише те, що між Парацельсом та герменевтичними штудіями перших століть нашої ери можна провести багато неявних, але цікавих паралелей. Напевно найкращі фільми Вітлі, як не дивно, були тими, де ми аж до кінця залишалися у знайомій парадигмі й режисерів не прагнув будь-що залізти на плечі гігантів, щоб хоч трохи, але бачити більше, ніж вони. “В землі” виглядає зворотнім випадком. Може Вітлі побачив щось, а може й ні – ми цього не дізнаємося просто тому, що він не дуже переймався тим що він скаже нам про побачене.
