Уявіть, що ви українська жінка, яка викликає сантехніка. Звісно, він вас посилає, кажучи, що в нього немає часу, можливості і взагалі нафіга ви телефонуєте. Але ви телефонуєте ще раз, плачетеся, що не можете так жити, потім підлещуєтеся приємним голосом, і тоді уява сантехніка, яка вона не була зашкарубла, починає працювати. Він починає думати, що ви йому щось дасте. Що він потрібен. Можливо навіть, що він закохався. Він прибуває та розпочиняє ремонтування вашого сантехнічного обладнання, але через свою власну безвідповідальність, дурість та низьку кваліфікацію спричиняє ще більшу катастрофу, – стається прорив магістральної лінії. Все хлеще, але сантехнік героїчно засовує голову у прорив, стримуючи напор води, та останніми, а від того надзвичайно красивими рухами свого життя наосліп ремонтує все у кращому вигляді. І ви тепер думаєте: що це було? Все звісно поремонтоване так, що тільки цього дядьку й треба тепер викликати, але ж він валяється без голови, яку засмоктало кудись у труби. Це був приблизний опис комедії про кінець світу “Ти – космос”.
Звісно, що приблизний, тому що, з одного боку, в реальному житті треба ще викликати поремонтувати пральну машину або почистити кондиціонер, й тут треба задуматися чи кожен раз буде ось таке, а з другого – в “Ти – космос” ставки трохи вище, тому що сантехнік – остаточний та ультимативний. І хоча справді поремонтувати він нічого не зможе, однак, саме його прибуття нівелює вашу єдину і останню проблему, яка причому з’явилася з появою самого сантехніка. Ви сидите десь у станції на орбіті Сатурна, Земля щойно знищена одним простим реченням сценариста Павла Острікова. Ви – французька метеорологиня, ви у відчаї, тому що ваша станція повільно падає на Сатурн, але тепер ви полагодили антену і раптом десь з околиць Юпітера чуєте якийсь голос, що, явно дуркуючи, видає себе за останнього у всесвіті радіоведучого. Ви радісно надсилаєте радіоповідомлення, але у відповідь чуєте суржик простого хлопця з Хмельницького: жіночко, шо ви від мене хочете? (далі див. перший абзац). А, ну так, в “Ти – космос” оповідь побудована так, що вас немає. Ви – фантазія сантехніка.
Рекламуючись у якості комедії, “Ти – космос” принаймні одне точно робить як комедія, якщо керуватися одним з перших її описів у “Поетиці” Аристотеля за якою трагедія має будувати своїх персонажів кращими людьми, ніж вони є в житті, а комедія – гіршими. Андрій, космічний сміттяр-дальнобійник початку 22 століття, який вже 10 років мотається між Калліпсо та Землею, утилизуючи ядерні відходи, звісно покидьком не є, але є досить якісним придурком. На початку фільму його звільняють в компанії, дізнавшися, що у останній свій рейс він запулив капсулу з відходами не туди, куди треба, й нікому не сказав. До реального звільнення ще два роки, оскільки він зараз біля Юпітеру, але можливості повернутися на Землю й стати безробітним Андрій позбавляється майже миттєво – Земля раптом вибухає без жодного пояснення, а її залишки летять в усі боки сонячної системи, на шляху винищуючи решту космічних наукових програм вже неіснуючого людства. Уникнувши уламків, Андрій залишається впевненим, що він єдиний представник людства, який залишився в живих. Якщо катастрофа якось і позначилася на героєві фільму, він дуже вдало це ховає.
Поселивши у космічний сміттєвоз більш типового героя американської космічної фантастики, – компетентного, відповідального та соціально адаптованого, – “Ти – космос” був би приречений на драматичний та страшно пригодницький фільм, можливо, навіть із схожою на ту саму сюжетну пряму, яку пропонує фільм Острікова, але в безперечно іншій тональності та з іншим набором подій. Якщо би в космосі сидів Метт Деймон, то точно не в сміттєвозі, й почувши приємний голос француженки в біді, не тільки винахідливо досяг б її місцеперебування та врятував, добрався до Марса та успішно колонізував його, знайшовши там цілу наукову експедицію (щоб не розмножувати можливих спекуляцій щодо подальшого інбрідінгу), а й продемонстрував у сцені після титрів всіх своїх 5 нащадків, які працьовито розширюють свій життєвий простір на нові планеті. Теж сюжет, й не більш абсурдний, ніж в “Ти – космос”. Втім, за Остріковим все – це значить все, сміттєвоз визначає відповідний соціальний тип його водія, а значить Метт Деймон не тільки приречений на невдачу, а й взагалі непотрібний. Потрібен придурок. І називаючи його так, я теж не зовсім правий. Земля все-таки вибухає, що натякає на неприродний характер катастрофи. І якщо вже людство просрало свою планету, то чому такі неприємні означення для героя фільму? Він типовий. Пересічний землянин Андрюха. Самотній за власним вибором, але все-таки самотній герой, який ховає, і не завжди вдало, свою вразливу чутливість під похуїстичним маскулінним екстер’єром , назвемо його так. Аристотелю і такого вистачить.
Така увага до герою на початку тексту правильно свідчить про те, що “Я – космос” належить до тих українських комедій, які пішли шляхом створення своїх героїв впізнаваними й цілісними. “Я – космос” робить це навіть більш виразніше за інші комедії, які шукають своїх героїв у “простому народі”, на кшталт фільмів Непиталюка або останнього фільму Лукіча. Його сюжет керується, перш за все, рисами та характеристиками героя, яких трішки забагато, й тому він згодом починає таки нагадувати курча, фаршироване ананасами. Втім, базові Остріков ніжно зберігає дуже послідовними. Саме вони спрямовують фільм туди, куди інші, з героями не такими пересічними, дійти не зможуть. Фільм настільки центрований на своєму Андрієві, що майже не потребує інших персонажів. Власне, ті двоє, які ще є у фільмі, часто здаються його продовженнями та внутрішніми голосами, наче сценарій розкладає особистість свого героя на три складові – його самого, голосу з радіо та робота-помічника Максима. Останній презентує самозбереження, голос хоч-якої виваженості та відповідальності (але точно не здогадливості), голос з радіо відповідає за прагнення спілкування з іншими гомо сапіенсами, а все інше залишається Андрію, показово позбавленому всіх вищеперерахованих рис. Особливо яскравим свідченням на користь такої гіпотези виглядає робот Максим, спілкування якого з Андрієм дуже нагадує внутрішній діалог. І хоча ця однорука залізяка з деякими ознаками запозичень з “Місяця” (Moon, 2009) Данкана Джоунса змушена, за давньою традицією космічної фантастики, йти проти волі людини, Максим все ж не має власних мотивацій. Отже, фільм цілком би міг називатися і “Я – космос”.
Втім, наявність жінки десь там далеко біля іншої планети попри всі глядацькі сумніви підтверджується й надалі, й герой, явно надихнувшись тим, що він комусь потрібен, вирушає у останню подорож, щоб врятувати жінку. Врятувавши не для гепі-енду, у цьому сценарій безжальний, але щоб скласти останнє речення в історії людства, яке хоч як виправдає його в очах споглядачів перед екраном та продемонструє чим є та сама міфічна людяність а може й навіть любов – цілком, до речі, традиційна риса цього фільму, яка має багато паралелей у фантастиці, принаймні золотих та срібних віків, де автори полюбляли додавати у свої рівняння ті самі містичні людяні складові, які нічим не виміряєш. Звісно, у подорож, в якій все йде не за планом, тому що ніякого плану не було. Й якщо чесно, Остріков ставить героя в таку ситуацію, в якій Метт Деймон роздридався від безпорадності, а Андрій з магічним “та похуй, якось долетимо” таки кудись прямує.
За цілком свіжою ідеєю історії винищення людства та традиційним навіюванням, що любов сильніше за смерть, втім, виконаною дуже образно, “Ти – космос” намагається здати всі нормативи “якісного кіно”, причому досить вдало. І це теж виглядає свіжо, оскільки в нас виходить не так вже багато фільмів, які розширяють стилістичну парадигму українського кіно новими прийоми та підходами. Окрім очевидних задач обов’язкової програми, які мав фільм, на кшталт сцен у невагомості та фотореалістичності ефектів, він ставить собі й додаткові, які будуть коштувати, перш за все, вмінь. Ніхто не змушував команду фільму виконувати щонайменше дві сцени з невидимим монтажним переходом (обидві через кадр з головою героїні, що Андрій ліпить з пластиліну), але вона таки з ними заморочилася. Вони, власне, не виглядають трюками заради демонстрації вміння, тому що в обох випадках є часовими переходами, що свідчать про якісні зміни у світі Андрія і виглядають органічно: у першому він накреслив конкретні риси своєї фантазії (в пластилинової Катрін тепер є обличчя), а в другому вимикнув генератори для збереження електрики заради того, щоб долетіти. У першому випадку навіть сам обертальний рух камери працює не тільки як технічне рішення аби виконати трюк, а й поетичний засіб: Андрій тепер наче супутник у гравітаційному полі, що обертається навколо виліпленої ним планети Катрін.
Тобто у якості глядацького продукту цей фільм наділений суцільними перевагами – він має досить оригінальний сюжет, він виконаний за знайомими, але не такими вже частими у нас критеріями якості, й він знає як закінчити. “Ти – космос” належить до тих сумних, ніжних та іронічних фільмів, що зрештою говорять про те, що ми всі помремо, але від того що саме ми залишимо для тих, хто ще живий, залежить усе – залежить звісно не в середині фільмової конструкції, де продовження історії бути не може, а для аудиторії, спеціально для якої кіно може задіяти свою магію. У “Ти – космос” – це дуже проста магія, до речі. Фільм просто змінює перспективу. Якщо б він тримався до кінця перспективи головного героя, “Ти – космос” закінчився б страшним безвихіддям, якого б не врятувала жодна пісня з українського радянського репертуару, якими він щедро насичений. А так виходить, що навіть через простих, трохи жлобуватих мешканців Хмельницького всесвіт промовляє про красу людських стосунків не гірше за інших. Ну тобто не зовсім стосунків – комунікації із замріяним сантехніком під час ремонту сантехнічного обладнання . Вірогідність триваліших стосунків, тобто сиквелу, режисер та сценарист “Ти – космос” Павло Остріков мудро знищив на самому початку. Все-таки історії про те, що любов сильніше за смерть треба ретельно підготовлювати і пильно слідкувати, щоб вони не вилізли на встановлені їм межі. Інакше буде ще видніше чим вони є.
