На відміну від “20 днів у Маріуполі”, другий фільм Мстислава Чернова є вже наслідком намірів, а не випадку. І вибір вже оскароносного режисера, а не просто репортера AP знімати подовжений штурм посадки під Андріївкою 2023 року, разом з естетичним рішенням фільму, породив найцікавіший об’єкт в українському документальному кіно останніх років. Цей фільм надає надзвичайні можливості для розгляду того як тут і зараз відбувається інтеракція між медіалізованою реальністю та медіалізованим глядачем.
“2000 метрів до Андріївки” розповідає історію деокупації Андріївки, що біля Бахмуту, під час контрнаступу 2023 року – вщент розбитого селища, від якого залишилися руїна та ім’я на мапі. Іншим способом сказати про сюжет фільму було б: це історія тривалого штурму вузького і довгого залишку посадки, яка є єдиним шляхом до селища, й яку день за днем проходить і має пройти повністю піхота, відміряючи відстань своїми тілами – мертвими і живими. Вона демонструється нам як безпосередньо з нуля під час штурмів (й тоді операторами виступає піхота з натільними та нашоломними камерами), так і майже впритул до нього у звільненій частині посадки – і тоді події фіксуються безпосередньо операторами Мстиславом Черновим та Олександром Бабенком. Навіть попри зазирання у радикально іншу реальність від попереднього фільму Чернова, “20 днів у Маріуполі”, новий фільм – повернення у схожу медіареальність, де жорсткий та подекуди шокуючий для декого контент подається під заспокійливу нарацію англійською самого Чернова.
Рішення “2000 метрів до Андріївки” здаються більш конфліктними за попередній фільм. Найкращим прикладом буде той самий закадровий голос. В “20 днів в Маріуполі” це була майже щоденникова оповідь журналіста, який реагує на події, що відбуваються навколо нього.. “2000 метрів до Андріївки” не має особливої мотивації у прямому перенесенні типу закадрової нарації з минулого фільму. Вочевидь, Чернов не випадково опинився під Бахмутом 2023 року. Цей фільм є наслідком його наміру потрапити туди та засняти події, які ми бачимо у фільмі. Через це функціонал наратора змінюється: він структурує оповідь та навіть зазирає у майбутнє, щоб іноді повідомити, що людини, яку ми зараз бачимо у кадрі, вже немає серед живих. І оскільки закадрова оповідь тепер є в меншій ступені реакцією та рефлексією, її наявність, хоча і в знайомому форматі, тепер набуває характеристик закадрових нарацій сурвайвал-шоу, де автор збирається виживати на голому камені у вічній мерзлоті, або розслідувальних журналістських фільмів телевізійного штибу. Це могло б додавати комічного ефекту від фільму через конфлікт подачі матеріалу та самого матеріалу, але ніколи не позначається на критичних відповідях на фільм через його зміст, щодо якого жартувати ніхто звісно не буде.
Новий фільм видається більш структурованим за попередній. Частини фільму відокремлені одна від одної титрами з позначками на якій зараз відстані Андріївка, наскрізним сюжетом йде задача встановлення прапору у взятому селищі. Чітка структура є навіть додає ефекту запрогромованості подальшої деокупації – начебто Чернов фільмує подію, неминучість якої визначена, а це, в свою чергу, позначається вже не на сприйнятті фільму, а відображених подій. Наче “2000 метрів до Андріївки” не просто фільмує події як вони будуть розгортатися, а події, що мають відбутися через те, що Андріївку треба взяти поза всяку ціну – і цю ціну якраз і фіксує фільм. (Це, я думаю, прямо впливає на сприйняття фільму у якості “анти-воєнного” певного шару англомовної критики, про що нижче). “2000 метрів до Андріївки” продовжують нічим не обґрунтовану всередині фільму традицію вести закадрову оповідь англійською. Звісно, це рішення (а може й продюсерська вимога) є не тільки очевидним наслідком бажання мати більшу аудиторію, до якої звертається фільм – особливо до тієї, що не полюбляє читати субтитри. Разом з тим як фільм обирає що саме глядач має побачити з усього зафільмованого матеріалу, разом з змістом його закадрового тексту – це вибір глядачів цього фільму.
Вибір змісту, напевно, ще важливіший. Ймовірно, з усього зафільмованого матеріалу можна було скласти радикально інший фільм. “2000 метрів до Андріївки” демонструє незманіпульовану реальність, але вона оформлена у заздалегідь або пост-фактум визначений наратив за певною схемою. Перша ж сцена (евакуація) досить чітко дає зрозуміти і чутливість фільму і спрямованість, демонструючі ситуацію, за виразом знайомого військового, “яку ніколи не викладе на свій ютуб 3 ОШБ”. Ця реальність має дрейфувати між оптимістичною пропагандою та хардкорним воєнним порно (це не характеристики фільму – це визначення його сприйняття). Іншими словами, вибір реальності – пряма задача маркетингу фільму, а значить приблизного профілювання його глядачів та фестивальних майданчиків. Спосіб побудови фільму є водночас і способом його прочитання також, тому результат – зустріч фільму та глядача – нагадує обоюдну змову обох сторін, хоча і не позбавлену конфліктів.
Отже, мені видається, що цей фільм є результатом багаточисельним компромісів. У якості завершеного продукту, він є наслідком пристосування до вимог до сучасного медійного продукту, орієнтованого на певну публіку. Але що саме тут пристосовується до цих вимог? В мене є враження, що матеріал фільму, зафільмований в одних умовах і в одній сенситивності, потрапив зовсім в іншу чутливість, де з нього намагалися зробити більш або менш конвенційний фільм.
За це говорить, в першу чергу, його тема. Серед українських документальних робіт приблизно “фестивального” штибу, “2000 метрів до Андріївки” виглядає як маргінальний продукт. Тут багато зосереджуються на травмах, стресах та повсякденному героїзмі людей, які виїхали або залишилися, на втратах, на понівеченні країни та людей, на наслідках й навіть на російських військових (Intercepted, “Спеціальна операція”), але досить рідко – на тій частині населення, яка тут і зараз бере безпосередню участь у захисті країни. Можна зробити припущення, що ця непропорційність виходить з того, що будь-яку екосистему першочергово цікавить вона сама та її функціонування. Напевно, через, рано чи пізно, задоволення першочергових потреб, а також існуючу відстань між фільмуванням та прем’єрами фільмів, таких стрічок має ставати згодом більше. Але навіть серед нечисленних існуючих зворотних прикладів вибір Чернова нетиповий – його героями є не видатні або нетривіальні для армії особистості, а рядова піхота, з представників якої фільм не надто намагається побудувати психологічні портрети й діяти за лекалами емпатійного проникнення у душу глядачів. Напевно, чи не краще рішення фільму у тому, що “2000 метрів до Андріївки” обмежує себе у перетворенні своїх героїв у зрозумілих, повнокровних персонажів, яких легко одразу перевести в цивільну сенситивність, тому що тут і зараз – ці люди дещо інше, як, власне, і сам режисер і оператори фільму під час фільмування.
Зрозуміло, що якщо ти взявся за камеру, це вже значить, що ти перетворюєш реальність в медіа. Рішення знімати на нашоломну камеру є технічним рішенням відповідно до задач фільму, є практичним рішенням, але воно є й естетичним рішенням. Процес медіалізації реальності підпорядковує собі реальность, як ми її сприймаємо, та визначає її сприйняття, але в залежності від культурної сенситивності свого часу та місця. Якщо деякі сцени нагадують глядачам шутер від першої особи – це характеристика, перш за все, цих глядачів, але й треба зважати на те, що візуальні та аудіовізуальні продукти впродовж всього часу свого розвитку дедалі спрямовувалися убік емоційного та навіть фізичного залучення споживача продукту, а розвиток технічних засобів мав їх убезпечувати. Бодікам – логічний етап й суспільних вимог в цілому й розвитком тих прагнень, які закладені у сутність кіно як медіа з самого його початку існування. Цей спосіб фільмування залишається найбільш адекватним технічним рішенням згідно потреб фільму, але не може бути просто так відірваним від всіх сенсовних обертонів навколо себе. Тому порівняння з шутером, безпечним ігровим розважальним продуктом, не просто є адекватним, а й мало бути відоме тим, хто обирає технічні засоби для фільму. Отже, чи зображує “2000 метрів до андрієвки” війну захопливо для глядачів? Так. Чи він безсоромно продає себе публіці, яка буде імітувати свою глибоку занепокоєність (а що ще можна робити?), але й заворожено дивитися як в кадрі гинуть люди й навіть прагнути побачити його на великому екрані для повного, так би мовити, занурення? Безумовно. Але це ціна за перетворення процесу створення матеріалу фільму на фільм з усіма відповідними наслідками.
Англомовна критика, наприклад, часто вимушена ставити питання про-воєнний чи анти-воєнний це фільм. Фактично навчена велетенською “анти-воєнною” традицією в кіно та відповідними маркерами (сарказм, безглуздість втрат, марнотрацтво війни), якими тепер часто керуються і самі кінороби, вони рефлекторно реагують на відповідні сцени з фільму та приходять до висновку, що фільм анти-воєнний. Якщо захотіти, в “2000 метрах до Андріївки” можна знайти відповідний матеріал через пристосування фільму до цієї чутливості. Звісно, що від представників країн, які самі зазвичай були агресорами, війна є чимось, що робили їх дикі предки, а вірніше – зловісні політичні керівники їх предків, тому це а) зло, з якого боку її не розглядай б) щось незручне, що не є цивілізованим способом вирішення проблем (на відміну від непрямої економічної експлуатації). Втім, деякі й справді героїчно роблять крок з цієї системи координат, визнаючи, що війна для України може бути необхідністю, але ця думка далі не розвивається, й фільм просто маркується водночас і про-воєнним також – і до цієї думки також можна знайти відповідні сцени. Але навіть до фільму навіть у своєму готовому вигляді мені здається абсурдним, якщо не ідіотським, ставити таке питання. Якщо він хоче зафіксувати фізичні дії воєнних, для яких війна є їх данністю та умовою виживання середовища, яке вони мусять зберегти, та фіксує ціну, яку вони платять за це, то цей фільм за війну чи проти війни? Цей процес фіксації і є в першу чергу їх портретами, що залишаться у суспільній пам’яті – не гірким засвідченням їх редукції до тіл, що повзуть та бігають по спаплюженій росіянами землі, і не патетичною панорамою виконання боргу перед батьківщиною.
Я не знаю чи є “2000 метрів до Андріївки” гарним, потужним, вдалим, маніпулятивним, провалом тощо. Я не знаю в чому його значення, функція чи суспільна значущість. Але такі фільми, насичені внутрішніми і зовнішніми протиріччями, є надзвичайно цікавими маркерами як та навіщо суспільство використовує кіно в його конкретних проявах. Переважно тому що цей фільм обирає екстремальний навіть для документальнеого кіно матеріал, лізучи в саму сраку війни, щоб створити тріб’ют людям, які виконують найтяжчу і найнебезпечнішу роботу зараз, напевно, у світі. Однак, готовий вже продукт для них не призначений – ані за маргіналізованим статусом документального фільму, ані за доступністю, ані за тим, що ці люди просто ніколи не потраплять до орбіти обігу цього фільму, ані просто за незнанням більшості з неї англійської, якою заспокійливий голос Мстислава Чернова, що перекладає для глобалізованої публіки побачене в якісь хоч-як зрозумілі культурні тропи. “2000 метрів до Андріївки” прийшов з нуля і потрапив у світ компромісів. На які погодився. Але з усім сказаним про нього, фільм Чернова є рідкісною спробою донести до глядачів ті крихти реальності, в якій живе, діє та щоденно гине безліч наших співвітчизників та співвітчизниць.
