Черговий фільм Стівена Содерберга, режисера плодовитого як колись Вуді Аллен, і приблизно такого ж передбачуваного, – шпигунський детектив про фундамент, на якому базується шлюб. Таке поєднання тем здається дивним тільки до початку фільму, але вже не після першої сцени, де працівник британської розвідки Джордж Вудгауз (Майкл Фассбендер) отримує список з п’яти потенційних зрадників агентства. Серед них – його дружина Кетрін (Кейт Бланшет).
Років, може, десять тому Содерберг змінився. Вкрай організований та систематичний, за всіма ознаками, режисер та людина, до цього часу він ще існував і в старій голлівудській системі виробництва і в концептуальних рамках режисера, в багажі якого і “Оскар” і Золота Пальмова гілка Канн. Його інді-минуле майже не давалося взнаки у великих проєктах й навпаки – він був одним з найкращих прикладів смарт-режисерів 90-х, інтегрованих в кіно великих грошей, але який продовжував залишатися собою. У останні 10 років Содерберг, однак, пішов не за грішми чи славою, а за часом, і продовжив бути смарт-режисером. Це наклало відбиток на те що і як він фільмує.
Найкраще помітно це, як не дивно, за хронометражами. Якщо раніше хронометражі фільмів режисера коливалися у широких межах між 70 та 140 хвилинами, то після “Вдачі Лоґана” фільми Содерберга існують лише у двох форматах: це економний, швидкий, розумний та цікавий фільм між 85 та 100 хвилинами або між 110 та 120 хвилинами. Хронометраж, втім, не говорить про амбіції фільма нічого – лише про потреби оповіді історії, яких режисер, а зазвичай і монтажер і оператор Содерберг, доставляє в пакунках двох зазначених розмірів. Операція “Чорний кейс” (прокатну назву важко назвати якось інакше, ніж потворною) – в меншому пакунку. Для шпіонського фільму, їдкої комедії та детективу з двома великим зірками кінонебосхилу 93 хвилини – не просто мало, а вже образливо для всіх інших подібних зразків. Але треба зважати на те, що фільми Содерберга часто виглядали так струнко, наче вели дуже здоровий образ життя. Й навіть попри те, що він і досі робить цікаві експерименти, є тенденція до того, що здоровий образ життя перетворюється на стерильний.
В принципі, візуальна стерильність і монтажна економність фільму якраз пасує головному герою фільму. Джордж Вудгауз Майкла Фассбендера – легендарний агент у своєму відділенні британської розвідки, який виконує там роль внутрішньої поліції. З одного боку, Фассбендер тут повторює деякі риси свого героя у “Вбивці” Фінчера, але з іншого, його герой носить кардинально іншу ідентичність. Обидва контрол-фріки, але якщо герой Фінчера був розчинений у світі швидкого споживання, то Джордж Вудгауз розташований у стереотипному образі старомодного, вишуканого, стриманого англійця. Обидва негайно перевдягнуть верхній одяг, якщо на нього потрапить крапля соусу, але у першого це буде кетчуп з макдональдса на футболці, а в другого – ним приготовлений соус для риби на манжеті білої сорочки.
Щоправда, квартира Джорджа не є взірцем стерильності. У ній зустрічаються дві індивідуальності: його та дружини, теж працівниці того ж агентства. Й, найімовірніше, навіть у її оздобленні проглядає саме дружина, а не він: Джордж фанатично любить свою дружину. Й хоча це виглядає трохи дивно, оскільки між героями Фассбендера І Бланшетт хімія як між холодильником і тумбочкою, його безумовна любов і є основою першої інтриги у фільмі. Якщо вона зрадниця, то чи буде він її прикривати або здасть? Враховуючи провенанс Джорджа, який колись зруйнував кар’єру свого власного батька, теж агента, й який має репутацію людини, в якої майже смертельна алергія на брехню, це валідна інтрига для початку фільму, але, звісно, Содерберг вже не в тому стані, щоб розповідати багато разів пережований іншими сюжет. Ніт.
На щастя для сюжетної інтриги, Кетрін – не єдина підозрювана. Їх п’ять, й Джордж починає з того, що запрошує їх до себе на обід, приготовлений ним самим, під час якого й має провести перше рекогностування, й де всі запрошені, а разом з тим і його дружина, не підозрює про те, що їх рухи, жести, реакції та репліки сканує “живий детектор брехні” на ім’я Джордж Вудгауз. Всі інші герої, звісно, займають такі позиції всередині агентства, які дозволять сюжету задіювати та демонструвати роботу різних департаментів й забезпечувати додаткову зацікавленість глядача.
За детективною лінією розташована ще одна, присвячена вже не Кетрін-підозрюваній, а тій межі, яка відділяє Кетрін-підозрювану від Кетрін-дружини в очах її чоловіка, причому саме з цими визначеннями фільм буде гратися найбільш плідно, оскільки десь там у його фундаменті “Операція «Чорний кейс»” є, свого роду, “Містер та Міссіс Сміт”, але тепер 45+ і по-британські: де герої вирішують питання переважно розмовами, а на необхідність дії церемонно піднімають брови з словами “навіщо ці безглузді рухи?”; де за секс та хімію відповідають не молоді та гламурні Джолі та Пітт, а однаково підтоптанні Фассбендер та Бланшетт, які вже не розносять домівку перед шаленим сексом, а чопорно заходять у спальню та охайно складають речі на спинці стільця (до речі, фільм є рідкісним випадком, де головна актриса значно старша за актора, що грає її чоловіка по фільму, практика, що не може не тішити); але зрештою, де питання саме стосунків та їх фундаменту не викидається, як в американському сексі-гармидері, а ставиться наріжним каменем фільму. Мені здається, що в цьому фільмі присутня деяка навіть самоіронія щодо всього сказаного, тому що це очевидно не “британстька відповідь” – це “британська відповідь в американській голові”, яка, може, самоусвідомлюється більше, ніж це здається.
І якщо “Операція «Чорний кейс»” в усіх цих площинах є досить милим смарт-фільмом, який не йде протореними шляхами (Девід Кепп вміє писати якраз такі непересічні жанрові роботи), то в іншій, про яку ще не сказано, він є типовим прикладом того, як подібного штибу кіно працює з реальністю. Шпигунське кіно, з одного боку, мусить бути чутливим до реальності: її головний злодій не може бути носієм ідеології, що панує в країні-виробнику фільму. Він мусить сидіти десь в тій точці, з якою бореться весь “цивілізований світ” у час виходу фільму, тхнути своїми погрозами, виробляти смертоносні пристрої та іншим чином заважати всім їсти бургери. Навіть такий пародійний шпигунський серіал як бондіана намагався ну хоч трохи бути синхронним з сучасною аджендою. І тут фільм Содерберга вкрай цікавий.
Оскільки це фільм про крота, то його головний злодій, звісно, не має бути зовнішнім, але матеріал, з яким фільм працює, є політичним сучасним матеріалом, й як він використовується є цілком характерним. Отже, фактично все у фільмі обертається навколо високотехнологічного об’єкту, що має здатність викликати розплавлення активної зони ядерного реактора при фізичній близькості до нього. Цей предмет хочуть отримати “російські генерали-дисиденти”, що незгодні з способами ведення “війни”, тому хочуть влаштувати диверсію на одному з ядерних об’єктів, що викличе політичну нестабільність (!!!) та матиме у якості наслідку те, що деякі “вони” змістять “його” (!!!!!). Звісно, що якісний, але американский сценарист Девід Кепп накладає на Росію ментальні реалії, до яких звик сам, тому його російські генерали можуть вірити у такі бздури, що ядерна аварія вплине хоч на щось в країні-гної, а ще до вірян долучаються сценаристом британські розвідники. Але й цікаво те, наскільки “Операція «Чорний кейс»” униклива у тому, щоб називати хоч щось своїми іменами. Причини зрозумілі – рідкісне шпигунське кіно, як і будь-яке з тих країв, бере до уваги політичний вимір, який кидається у жертву іншому, значно важливішому – персональному, бо політика – то річ незрозуміла, далека і відверто брехлива, війна – то просто слово десь з далеких далей, а жити та вирішувати екзистенційні проблеми у цьому складновлаштованому світі якось треба. Тому сучасний політичний пасьянс використовується лише як формула, до якої додаються в необхідних місцях ієрогліфи на кшталт Andrei Kulichkov, до якого причепляється найбільш люта борода, яку помічники Содерберга змогли знайти на складі .
Але навіть за очевидної нездійсненності зазначеного плану, головні герої фільму Содерберга видаються не зовсім героями. Припустимо, що ми віримо в те, що аварія на ядерному реакторі деінде в московії може призвести до знесення путіна та його клонів з трону. І що це зупинить війну. У це вірять у фільмі, повіримо і ми. Отже, треба чинити опір такому плану чи ні? Це призведе до 10-20 тисяч людських втрат, каже фільм. Втім, розсудливі та раціональні британські розвідники, якщо їх дійсно цікавить зменшення кількості втрат, мають сприяти цьому планові, навіть якщо у цій “війні” вони рахують тільки втрати “ні в чому невинних людей” (це звична назва пересічних росіян та інших громадян в країнах, з якими “бореться цивілізований світ” у американському кіно). Вони мають просто подивитися скільки московія втрачає кожен день та діяти. Чи маємо ми розглядати героїв цього фільму у якості героїв, а антагонистів – у якості схиблених садистів? Здається, навпаки. Таким чином, за умов артикуляції вищезазначеної проблеми, у фільмі могла з’явитися зовсім інша проблематика, хоча і теж затерта в кіно (“чи можна вбити дитину заради спасіння десяти інших”?). І це ще до появи українського боку проблеми, оскільки формулювання фільму настільки округлі, що можна подумати, що московія воює сама з собою. І, звісно, за умови обмеженої реальності, в якій можна вірити, що якийсь то там вибух в росії може призвести до політичних змін.
Отже, підсумок щодо “Операції «Чорний кейс»” буде приблизно таким. Це детектив з подвійним дном про подружню пару, яка настільки поглинута власними стосунками, що не помічає, що протистоїть цілком раціональному плану аби “закінчити війну деінде”. У фільмі вони все-таки сприймаються героями, оскільки фільм існує у шаблонній ідейній оболонці, у якій плавити реактори не можна навіть для благих цілей, оскільки він призведе до загибелі невинних, не беручи до уваги реальний стан справ. Щоправда, якщо він справді б взяв дійсний стан речей іі називав речі своїми іменами, то вся ця проблематика взагалі не існувала б. Отже, це цікавий фільм, зафільмований смарт-годинником на ім’я Стівен Содерберг про довіру у якості базису шлюбу, довіру, яка дозволяє кожному з боків мати свій “чорний мішок”, де відбувається те, що не треба показувати партнеру(ці). Відповідно, головний секс у цьому фільмі відбувається не між людьми, а між концепціями довіри та “чорного мішка”: розуміння одними їх як несумісних у стосунках, у інших – у якості допоміжних один до одного є джерелом конфліктів, інтриг та рішень у “Операції «Чорний кейс»”.
