Попри те, що ще до “Птаха” Андреа Арнольд зафільмувала “Собаку”, “Осу”, Корову” й “Акваріум” (Fish Tank), ця англійка аж ніяк не є духовною спадкоємницею Девіда Аттенборо та фільмів про живу природу від BBC. Визначення “соціальний реалізм”, що іноді супроводжує її роботи у якості супутнього, свідчить про те, що вона фільмує зазвичай не просто про людей, а про людей з більш вразливих економічно верств населення, але вже не робочого класу – це означення в кіно залишилося десь у часи молодості Кена Лоуча та фільмів на кшталт “Вечір суботи, ранок неділі”. “Птах”, як і саму Арнольд, можна розглядати як продовження цієї почесної і тривалої традиції англійського кіно, й оберігати як тварину під загрозою зникнення, тому що сама традиція сьогодні майже припинила існування. Можливо, якраз через розгубленість з характеризаціями. Що робити з робочим класом відомо. Що робити з мешканцями сквота десь у містечку в Кенті, де щонайбільше 30-річний батько 12-річної головної героїні збирається спонсувати своє весілля, співаючи жабі Coldplay, щоб та виділяла цінний галюциногенний слиз – не надто вже зрозуміло.
Для деяких сумнівно-поверхневих аналогій з “Птахом” Кена Лоуча можна згадати ще раз. Одна з його визначальних робіт “Кес” розповідала про йоркширського хлопця 15 років з середовища, з якого, в принципі, виходу немає, та як він приручив та тренував сокола, й саме у комунікації з птахом було вміщено все те позитивне, що є в його житті. Чому птах, цей нащадок динозаврів, що долетів до наших днів, неодноразово ставав саме таким позитивним символом, я думаю, взагалі не треба говорити. Це один з найзаяложеніших символів свободи, що гуляє де хоче. Фільм Арнольд, деяким чином, також про те, як підліток (але у даному випадку -ка) розміщує у птасі те найкраще, що вона бачить у світі. Втім, тут цей зв’язок двосторонній, оскільки птах треба писати з великої літери, й його грає німецький актор Франц Роговські. Птах його ім’я, він її новий друг.
У “Птасі” є патерн, який доцільно вважати основним. Принаймні, він стійкий та послідовний на рівні як середовища, так і сюжету фільму, тому на нього не можна не звертати увагу. Головна героїня 12-річна Бейлі живе з татом на ім’я Баг (Баррі Кіоґан) та зведенним братом Гантером (Джейсон Буда), хлопцем років 15 у сквоті. Зараз літо, що знімає багато питань (чи є в дітей школа, як все це виглядає взимку). Вона, як і її брат, залишена сама собі, оскільки її тато не має ані ресурсів, ані бажання, ані намірів займатися нею, й, вочевидь, ще на тому етапі свого життя, коли здоров’я вистачає на всі задоволення одразу без суттєвих наслідків. І середовище сприятиме, щоб цей етап був перманентним. Стадія активного розбризкування сперми в усі боки теж ще не припинилася, яка почалася, й цьому живими свідченнями є його вже майже половозрілі діти, з приходом пубертації. Баг збирається нарешті оженитися, й його майбутня дружина Кейлі (Френкі Бокс) переїде жити до них, що значить, що дітей в них побільшає – в неї є донька. Баг носиться зі своєю новою куркою, що несе золоті яйця. Та має вигляд колорадської жаби, чиї токсини з психоактивними властивостями, що та виділяє, коли думає, що їй загрожує небезпека, є популярною речовиною. Саме Coldplay, як виявляється в одній сцені під час фільму, і є тією самою загроою. Весілля за тиждень, й цей тиждень є хронологічною рамкою оповіді, в якій є навіть формальна інтрига. Батько хоче, щоб його донька вдягла на його весілля дурнувате мажентове тріко з люрексом, а Бейлі, у якості бунтівної відповіді, ріже собі волосся.
Хоча “Птах” маскується під фрі-стайл фільм з героїнею, яка 24/7 живе на самовипасі, топографічні полюси тут теж присутні (тому що насправді це дуже щільний фільм, що форсовано просуває сюжетні події, як і всі в Арнольд). Перший – це сквот, де вона живе з татом, а другий – будинок мами, який поєднує риси наркоманського притону та занедбаного дитячого садочку, тому що в мами Бейлі (Жасмін Жобсон) ще три маленькі дитини. Як і в сквоті, дитячий простір відокремлений від дорослого тут навіть територіально, що, напевно, має підкреслювати неготовість майже-ще-дітей-батьків доглядати за своїми дітьми й відсутність ресурсу аби щось їм дати.
У цей часопростір падає Птах (Франц Роговські) – людина що виглядає й поводиться абсолютно нетипово у тутешній екосистемі. Падає майже у прямому сенсі, з’явившись наче нізвідки на галявині посеред окресленої деревами рослинної смуги посеред міста, де заночувала Бейлі, яка ще не вийшла з стану “мій тато – придурок, не буду одягати тріко” тому й не повернулася спати додому. Але різницею ніжний, лагідний та спокійний Птах й приваблює Бейлі, коли перша захисна стадія знайомства з “дивною людиною” закінчується, й дівчина, яка має звичку фільмувати не тільки її улюблених птахів, а й всі потенційно загрозливі ситуації, вимикає телефон. Птах шукає батьків, й виявляється, що ті начебто колись жили у будинку, де колись жила його мати. Це запускає досить примарну сюжетну лінію пошуку батьків Птаха – примарну тому що вона не вирішена у категоріях нагальної цілеспрямованості, що дозволяє у весь інший час Птаху стояти на даху колишнього будинку батьків (пташина поведінка), потрапляючи у поле Бейлі під час інших другорядних сюжетів, але й сюжетної, тому що вона призводить до конкретних подій. Важливо, однак, що вона теж стосується означеного “Птахом” патерну про дітей, що кинуті напризволяще своїми батьками, чиї умови життя зредукували їх до тварин, що розмножуються за природною прошивкою, але їм бракує ресурсів та інструментів піклування за ними. Або батьки не хочуть витрачати сили, щоб ці інструменти знайти.
“Птах” найлегше бачити якраз так – як сумну елегію про батьків та дітей, загорнуту у стандартний пакунок фільму про дорослішання, але в Арнольд є униікальні риси, що надають пакунку своєрідної форми. По-перше, дорослішання у цьому середовищі та у цій героїні просто зведене до тваринної, а не соціальної характеристики – до початку менструального циклу. Й по-друге, вся тваринна символіка Арнольд, яка у “Птасі” є дуже багатою та різноманітною, нарешті виходить за межі реалізму через героя Роговські. Якщо на початку він є чимось середнім між уявним другом Бейлі та маргінальною людиною, що має дуже безпосередній фізичний вплив на події у фільмі, то з певної миті “Птах” стирає символізми та створює новий простір, в якому події фільму нарешті матимуть розумітися.
“Птаха” не так вже й рідко називають малим фільмом Арнольд, хоча, чесно кажучи, я не дуже розумію чому. Ефект магії Арнольд, тієї загостреної чутливості кіномови, що врізається у досить безпроглядне життя в героїнь, які цей факт ще насправді не усвідомлюють, у цьому фільмі відчувається повсюдно. Це дуже цілісна робота, в якій консистентні риси режисерки, які вона поволі будувала з 90-х, додаючи елементи аж до “Акваріуму”, який, напевно, став першою її зрілою роботою, отримали логічні наслідки, які дуже схожі на завершення. Тобто якщо треба зрозуміти чому небагаточисельні фільми Арнольд так сильно вплинули на сучасне кон’юнктурне фестивальне кіно, “Птах” має бути кращим прикладом, ніж всі попередні роботи включно з “Американською любкою”, який досі широко вважався центральним її фільмом.
“Птах”, втім, є й вразливим для нападу фільмом, можливо, якраз через те, що це ідеальний арнольдовський фільм, й як ідеальний фільм у парадигмі авторського висловлювання, він найбільш закляклий у відтворенні нав’язливих фантазій. Чи справді його можна розуміти у контексті соціального кіно взагалі? Він точно не адресує до підліткового батьківства як до соціальної проблеми – навіть поверхневий огляд теми свідчить, що за останні 20 майже років сталися дуже суттєві зміни на цьому фронті. Натомість, це постійна тема в самої режисерки. Арнольд, яка сама була дитиною в батька 17 років та мати 16-ти, скоріш за все, відтворює ситуацію 50-річної давнини, а може й давнішої – тієї, коли аборти в країні були заборонені, а народження дітей підлітками з сімей робочого класу – повсюдним явищем. Арнольд дуже круто входить у теперішнє середовище й гарно інкорпорує деякі сучасні речі, наприклад, мобільні телефони. В її фільмах є дуже сильне відчуття справжнього та непідробного, але на її роботу з фактурою накладаються авторські структури, належність яких до теперішнього сумнівна. Її тваринні паралелизми здаються вражаючими, але як порівняння вони неадекватні – більшість тварин не тільки є соціальними істотами, а й забезпечують дитинчат всім необхідним для подальшого життя в тих умовах, що визначені їх життям, на відміну від героїв її фільмів. Звісно, що я сперечаюсь не з фільмом, а із своєю реакцією на нього, але саме через послідовні авторські патерни фільми Арнольд, й “Птах” є чи не найкращим з них, здаються мені сентиментальним фантазуванням, й ця риса, разом з усіми формальними рисами на кшталт формату зображення, теж копіюється як тренд. “Птах”, можливо, і є найкращим, тому що він найбільш сентиментальний – риса, якою її роботи на кшталт “Акваріуму” було охарактеризувати набагато складніше.
Але її метод, напевно, є відповіддю на те як фільмувати людей, яких не можна визначити у очевидно застарілих термінах. Робочий клас почали широко фільмувати з часів неореалізму, але й навіть тоді його правда часто була лише брудом життя, що налип до брехні кіно. Якраз Англія надала приклади зовсім іншого соціального кіно, в якому немає жодної сентименталізації, й тут я згадаю не щось знакове з kitchen sink фільмів, а Алана Кларка, смерть якого у 1990 році, напевно, й почала поступовий занепад соціального британського кіно. Якщо до нього підходили далі, то у термінах Broken Britain, паверті-порн, кіна про мігрантів та всіх проблем притирання до нових реалій життя острова-що-більше-не-є-Європою. Й достатньо багато методів висвітлення у таких фільмах зустрічали пручання якісної аудиторії, яка пфекала через суто естетичні або етичні моменти відображення. А от фільми на кшталт стрічок Арнольд, де є поетична обкладинка, яка ховає начебто похмуру реальність, стали саме модним способом говорити про соціальне в уникливих термінах, й апропріюючі давні культурні стереотипи щодо зображення “тих людей”. Певною мірою це був апдейт того, що робили Дардени раніше, й у цьому сенсі Арнольд є однією з тих гілок дарденівського баобабу, що вже давно досягли ґрунту, пустили свої корені та виростили своє дерево. Навіть метод інвазії у наближене до документального середовища акторів з ім’ям та відповідним тренуванням є характерним для подальшого копіювання. Хоча Арнольд ніколи не була у тому місці, в якому опинилася Чжао з Френсіс Макдорманд у “Землі кочівників”, й її використання Майкла Фассбендера або Шаї Лабафа аж ніяк не виглядали як риболовля з динамітом на “Оскари”, Кіоґан у “Птасі” займається переважно самолюбуванням, хоча не виключено, що саме для того був сюди і взятий. Саме стрічки Арнольд, як здається, запропонували підхід до нової реальності, хоча чи мають вони до неї відношення або чи є спадкоємицями ранішнього соціального кіно Англії є питанням.
Втім, цей імпровізований дисс не мав цілей бути очорнінням цієї роботи. Напевно, це стосується більшості кіно, яке завжди існує в кон’юнктурній екосистемі. Й необхідно сказати, що сама Арнольд вийшла з тих самих кіл “тих людей”, а критикує її фільм персона, яка має таке ж відношення до британських реалій як і до зелених їжачків, а знання про них й ще менше. Й можливо, що не сам “Птах” й не сама Арнольд є його ціллю, а тим, що її фільми, як іноді здається, породжують.
