За відносно невелику, але вже насичену восьмирічну кар’єру у великому кіно, Алі Аббасі зробив все, щоб тематично його не можна було визначити. Він фільмував горори про румунських мігрантів у Данії, соціальні трилери про серійних вбивць в Ірані, драми про шведських тролів, й от нарешті зафільмував байопік про Дональда Трампа. Всі його фільми адресують до нагального і соціального, але різними способами. “Учень”, напевно, є найближчим до попереднього фільму Аббасі, “Священного павука”. Обидва розповідають історії антигероїв та про їх не надто легальний шлях до, в одному випадку до шибениці, а в другому – до багатства й успіху. Втім, середовища, де розміщені обидва герої, їх не стільки засуджують, скільки спонукають до подальших злочинів. І якщо “Священний павук” (Holy Spider, 2022) був прочитаний переважно як критика саме соціальна, а його герой не більше, ніж породження самого суспільства, якого він є частиною, то чому, власне, історія Дональда Трампа має читатися як індивідуальна історія? Тим більше, коли ми знаємо результат – ця людина згодом стала президентом США, а отже отримала переважаючу інших суспільну підтримку, й може стати ним повторно (цей текст написано напередодні виборів)
Втім, обидва такі прочитання є здебільшого контекстуальні, а у випадку “Учня” – це майже уявне прочитання. Якщо “Священний павук” мав другу героїню, журналістку, через яку у фільм можна було наливати багато соціального і гендерного контексту, то останній фільм Аббасі вчепився у свого героя наче кліщ, й займається приблизно тим самим, що робить цей паразит – п’є кров з бідосі Дональда, перетворюючись згодом на набір анекдотів, що ілюструють виклики часу для персони, підкреслення вірильності та фізичного здоров’я в якої було невідлучно пов’язано з фаллічним характером його будівельної діяльності. Ось анекдот “Трамп і амфетаміни” та його сиквел “Трамп та еректильна дисфункція”, а ось “Трамп лисіє” чи “Трамп наїв черевце”. Так само і другий важливий персонаж для фільму, адвокат та ментор Трампа у 70-і Рой Кон, не є тим сифоном, через який фільм може запустити в себе більше контексту. Власне, саме персонаж Кона окреслює часові межі фільму, засвідчуючи те, що це нібито історія саме відносин між Трампом та Коном, які почалися 1973 року й закінчилися з смертю адвоката 1986 року. Це історія 13 років, за які Дональд увійшов у вищу лігу, а Кон з ментора й взірця для молодого шукача американської мрії перетворився для того на килимок перед дверима до тієї самої вищої ліги.
Разом з тим, назва фільму пропонує деякий контекст. “Учень” (Apprentice) не просто описує формальну рамку, у якій історію фільму пропонується бачити (це історія навчання), а й відсилає до однойменної назви реаліті-шоу, де 14 сезонів, з 2004 по 2015 рік, Трамп був гостом, й яке було організоване у вигляді змагання між претендентами за одну з позицій у його компаніях. Я сподіваюсь, що колись це шоу буде визнано надбанням американської культури, разом з деякими іншими реаліті-шоу часів документальної революції на американському ТВ. Шоу “Учень”, від його заставки до слів “Тебе звільнено“, якими Трамп, чиє обличчя впродовж років все більш дозріває до кольору стиглого помаранчу, зазвичай закінчує серії шоу, є панорамним вікном у американську культуру певного штибу. Багато чого в ньому визначається загальними загальними принципами бізнес-культури, де шанується ефективність, змагальність, рішучість та безжальність, але їх мірилом виступає фігура Трампа, що ніби передає ці цінності своїм спадкоємцям через свою індивідуальну особистість. Це шоу ніколи не забуває містифікувати, глорифікувати Трампа, але й не забуває нагадати учасникам хто тут головний. Наприклад, п’ятий сезон починається на улюбленому гольф-майданчику Трампа, котрий після опису завдання раптом каже всім, що двоє з 18 претендентів полетять додому на гвинтокрилі, який знаходиться десь на території клубу – ті двоє, хто знайде його першим. Отже, це шоу може також розглядатися як процес створення Дональд Трамп свого спадку.
“Учень” Аббасі дуже очевидно присвячений саме цьому процесу, але у якості бета-версії, коли вже нахабний і вже з поганою зачіскою, але ще наївний забудовник Дональд Трамп (Себастіан Стен) зразка 1973 року зустрічає Роя Кона (Джеремі Стронг), скандального, безпринципового нью-йоркського адвоката із зв’язками від Едгара Гувера (який на той час вже помер, але ж був!) до босів нью-йоркської мафії. Той вчить його правилам життя, зручно зведеним до всього трьох принципів, а також розповідає, що ніякої системи, а отже і країни не існує – існують окремі люди, на яких завжди можна натиснути. І в принципі, це підтверджує декількома послідовними діями, всі з яких повинні допомогти перетворити Дональда Трампа з татового синка на районі у головного хижака бізнесу нерухомості в США. Тобто цей байопік у цій частині фільму ставить себе у протилежність багатьом іншим американським фільмам, надихаючим історіям, в яких саме такий тиск конкретні люди витримують – іноді через свої власні переконання, а іноді перетворюючи тиск на один гвинтик на тиск на всю конструкцію, й не дають здійснитися Злу (корупції, зловживання владою тощо), підтверджуючи, що система дуже існує. Якщо вона існує тут, вона досить гнила, хоча фільм окреслює це у кращому випадку пунктирно і дозволяє собі стільки сюжетних вольностей, що ланки подій починаються виглядати вкрай сумнівними. Але те, що “Учень” взагалі демонструє злет Дональда Трама саме так, нехтуючи, наприклад, залученням й взагалі роллю його батька у ролі фінансової стіни, на яку завжди міг спертися Дональд, ймовірно свідчить про необхідність саме такої ланки подій, а отже – введенням саме такого соціального контексту – неіснуючого, тому що немає соціуму.
Чому Рой взагалі допомагає Дональду “Учня”, здається, або не дуже цікавить, або він просто не здатен це означити. Він пускає псевдоніжки у кілька боків, але жодна не виглядає сміливою настільки, щоб протриматися хоч скільки часу. Гомоеротична виглядає спершу найбільш перспективною – фільм задовго до відкриття цього факту самим героєм Трампа робить досить явним, що Рой – гей (він це не визнавав до кінця життя, втім, його більш коректно називали, здається ЧСЧ), а Дональд явно є його типажом. До стосунків ераста та еромена відносини Трампа і Кона, звісно, не доходять, але симпосії присутні, куди для тих, хто ще не зрозумів про Роя Кона нічого, навіть запрошують Енді Воргола, який користується своїм екранним часом не тільки дати зрозуміти характер публіки на вечірках Роя Кона, а й також щоб повідомити Дональду, що бізнес – це теж, свого роду, мистецтво.
Інші можливі мотивації Кона знайти ще важче. Може, йому подобається бути богом для молодих та недосвідчених та наставляти їх на вірний шлях – якщо ця гіпотеза також є продовженям гомоеротичної, то лише вже у суто платонічному сенсі. Може це в принципі основа його діяльності – облаштувати себе у центрі мережі корисних людей, що збільшує стабільність його життя, а деяким, як Трампу, спочатку треба допомогти стати такою корисною людиною. Отже, у такому випадку Кон просто бачить потенціал молодого забудовника, однак, артикуляції такої мотивації фільм теж не приділяє уваги.
Чого Рой чекає у відповідь на своє менторство, дружбу та допомогу теж не є ясним. З одного боку, він вчить, що системи немає, все відносно й треба користуватися всім і всіма, чим можеш. З іншого, сама його діяльність створює ніби тіньову систему, де існують поняття дружби та рука руку миє. Дональд, втім, не бажає обмірковувати що може означати це протиріччя слів та дій Роя, й кожного разу обирає прямо зараз вигідний йому варіант. Коли динаміка їх відносин з часом стає протилежною, і вже Рой очікує на допомогу від Дональда, той лише демонструє, що засвоїв всі принципи, а не запам’ятав безкорисні вчинки його друга. Отже, “Учень” наче запрошує глядачів до вибору між поганим та гіршим. Співчувати та очікувати допомоги Кону вимагає проста людська емпатія, але ми вже знаємо про нього та його методи, тому це модель поведінки не надто хороша. Але вона принаймні б підтвердила, що в Дональда Трампа принаймні є якась людяність. Але інша ще гірша, й її обирає Дональд Трамп, підтверджуючи, що “Учень”, скоріше, є історією народження беспредєльщика (хоча це слово і не є цілком доречним, але Стен у ролі Трампа іноді страшенно схожий на януковича).
Можливо, саме тому з часом “Учень” просто перетворюється на низку анекдотів про Трампа, яка не будує соціальний контекст історії, а постійно його київзеленбудить, обрізаючи просто під корень. Якщо бачити цей фільм вздовж всієї вищеописаної лінії думки, то це логічно. Якщо країни немає, й якщо фільм послідовно малює психопата з велетенським его і відсутньою емпатією, а він це, здається, й робить, то як можна зафільмувати їх зустріч? Вочевидь, ніяк. Тому й фільм зрештою перетворюється на секвенцію зустрічей Трампа з представниками зовнішнього світу: на одних нам переказують вікіпедію, на інших – легендарні анекдоти чи факти з життя Трампу, й все що вони роблять – це підтверджують і підтверджують характер відносин головного героя з світом, в яких його само-промоція змушує нехтувати реальністю, в чому, звісно, є певна іронія по відношенню до гасел більш надихаючих фільмів: справжні герої самі творять свою реальність. З цієї точки зору навіть не зовсім коректно говорити, що зусилля деяких сюжетних ліній абсолютно непропорційні результату (лінія брата Трампа), оскільки фільм швидко ставить себе в неможливе становище і не має простору для різноманіття.
Звісно, ця інтерпретація ходить по дуже тонкому льоду, й в мене є сумніви щодо існування цього льоду взагалі. З одного боку, впродовж цього фільму фільмі є корисним пам’ятати, що Трамп не є відокремленим від інших чудовиськом: він лише є найяскравішим втіленням того, що півкраїни вважає, принаймні у мріях, нормальним і правильним, причому не носієм видатних якостей, а просто власником золотої ложки, яка стирчить з його роті з народження, який потрапив у вкрай поживне для розвитку його патологічних рис середовище. З іншого, “Учень” нагадує всі інші фільми Аббасі, з яких усіх щасливим виключенням був лише “На межі світів” (Gräns, 2018), можливо, через літературне джерело в його основі. Вони не здаються одним цілим, й замулені багатьма декоративними рисами. Наприклад, формат (щось на кшталт 3:2) та стилістика (імітація 16мм) “Учня” мають щось спільне з тим, яким чином була медійована реальність у 70-80-і, але які, вочевидь, є просто допоміжним засобом, щоб запхати цей продукт глядачам в горлянку, використовуючи імітацію, скоріше, у якості сентименталізації. Тобто й цьому елементу можна знайти місце на тонкому льоді інтерпретації – Трамп є персоною, що прийшла в домівки населення США через медіа, а як ще, причому успіх шоу “Учень” було суттєвою частиною того, що він став дуже впізнаваним ім’ям. І це навіть може бути поєднано з ідеєю про те, що Трамп і суспільство у цьому фільмі здаються відокремленими один від одного, тому що вони поєднані тільки через медіа. Але ж льод колись має тріснути. Буцімто наголос “Учня” на сторітелінгу не призводить до якісних перетворень у ньому, тому що обрана модель фільму заважає цьому. Врешті-решт, якщо”Учень” дійсно починає нагадувати набір сцен, то, можливо, не треба нічого вигадувати й визнати, що це журналістський репортаж, десь поміж таблоїдами та якісними медіа, що згодом стає конгеніальним психопатичній фігурі Трампа.
