«Загублене місто», нова пригдницько-романтично стрічка з Сандрою Булллок, Чейнінгом Татумом, Деніелом Редкліфом та появою на біс Бреда Пітта, намагається виглядати «Романом з каменем» здорової людини, – це водночас ріпоф, пародія, та реінкарнація, яка переосмислює жанр з більш виваженої сучасної точки зору. Однак результат переосмислення видається більш токсичнішим, ніж оригінал.
Писати «жанр» навряд чи можна, якщо чесно, бо «Роман з каменем» сам був гібридом між романтичною літературою та пригодницькою, який не мав точного аналога раніше і не народив окремий корпус фільмів, де головною дійовою особою була жінка, а головна сюжетна інтрига – пошуки давніх артефактів, скарбів тощо. Втім, поєднання комедії, адреналіну та романтики достатньо для того, щоб побачити вплив “Роману з каменем” Голівуда таки експлуатував з фільмами штибу “Пташка на дроті” (Bird on a Wire, 1990). Звісно, що обидві, пригодницьку і романтичну складові з такого фільму викинути було неможливо. Саме їх поєднання відповідало за ідентичність фільму. Якщо викинути романтичну, то це буде Лара Крофт, пригоди якої наслідували пригодницькі романи, серіали, а потім Індіани Джонси про пошуки загиблих світів та давніх скарбів. Цей тип фільмів просто змінював чоловіка-героя на жінку й доводив, що вона може так робити не гірше. Без пригодницької лінії фільм перетворювався на романтичну комедію.
Хоча “Роман з каменем” був досить оригінальним фільмом, історично таки існував різновид фільмів, який поєднував якусь хоча б примару романтичного наративу та пригоди із екзотичним присмаком. Це були історії про найважливіший процес в любовних романах в паперових обкладинках – courtship, тобто залицяння. Але відбувалося воно через серію порятунків чоловіком-героєм жінки-жертви, яка знаходиться у ситуації небезпеки тому що їй погрожує плем’я канібалів, величезна мавпа, прибульці, велетенський молюск, дерево-вбивця тощо. Тобто, наратив поступової домінації, завойовування, що є типовим для таких фільмів, відбувався завдяки тому, що чоловік кожен раз відбивав свою самку у інших самців. Те, що ці інші самці буи екзотичними істотами, додавало змогу фантазувати на тему табуйованих сексуальних відносин (поки не з’явився Білл Плімптон та всіх їх нам продемонстрував). Окрім серії про Тарзана, який і сам є трохи екзотичною істотою, це купа фільмів 30-50-х, які наполегливо копіювали одну й ту саму модель прибуття жінки в далекі землі (чи прибуття екзотичних монстрів до нас) та небезпеку, від якої її рятує чоловік. Окрім невеликої кількості інверсій, де самі жінки ставали небезпекою (плем’я амазонок, плем’я амазонок на місяці), американське кіно в той час фактично не придумало іншого сенсу для тропу damsel in distress окрім його френетичного клонування. Навіть фільми про незалежних та войовничих жінок зазвичай завершувалися тим, що чоловіки робили з них покірних домогосподарок за допомогою одного-двох магічних поцілунків. Якщо не зважати на деяку кількість фільмів 40-х та початку 50-х, цей сюжет постійно виникав у фантастиці 50-х, де група астронавтів вирушає на Венеру, Місяць і так далі й зустрічає там цивілізацію жінок.
Однак в більшості тих фільмів у жінок часто не було агентності. Вони були придатком, який отримує чоловік у процесі своєї героїчної діяльності. Там не було і того, що є в «Романі з каменем» і зрештою в «Загубленому місті» – пошуків давнього скарбу. В далеких та непрямих предках фільму Земекіса герої не перли на небезпеку, щоб оволодіти чимось. Найчастіше їх приводив в екзотичні локації обов’язок, а канібали і все інше були небезпекою, від яких треба втікати, а не бар’єром на шляху. Тут можна згадати ще один нещодавній фільм, який порівнювали з «Романом з каменем» – «Круїз по джунглям». Він є майже чистим прикладом пригодницького фільму про пошуки скарбу з жінкою в головній ролі, але його родословна починається з «Африканської королеви» 1953 року, де також ніяких скарбів не шукали.
Цікаво, що і фільм Роберта Земекіса і «Загубене місто» починаються з фінальних сцен романів, які придумали головні героїні фільмів. Вони обидві є авторками любовних пригодницьких романів за стереотипними формулами. І якщо героїня Сандри Баллок пише щось на кшталт класичного археологічного фентезі, то героїня Кетлін Тернер в «Романі з каменем» – вестерн, при чому не класичний американський вестерн, а європейський спагеті, який і міг дозволити собі і зробити жінку головною героїнею і був набагато більше розкутим із темами насильства та сексу. Це теж гарно демонструє, що «Роман з каменем» був синкретичним твором стосовно історично усталених жанрових конструкцій в американському кіно і не мав свого прямого, конкретного предка.
Було б дуже самовпевнено говорити про те, що визначило популярність фільму 1984 року. І вже зовсім глупо звужувати ці причини до однієї визначальної. Однак, в «Роману з каменем» була риса, яка давала йому проходити, так би мовити, етичну перевірку у досить широкої аудиторії. Він був побудований як достатньо консервативна фантазія, але тепер жіноча. Й ці обидві риси фільму поєднувалися через образ головної героїні Джоан Вайлдер, яку зіграла Кетлін Тернер
Джоан Вайлдер в «Романі з каменем» вірить в те, що вона пише. Вона вважає, що саме так, за формулами любовних романів у м’яких обкладинках, життя і виглядає. На цьому будується і сюжет і задіється постійна іронія фільму стосовно героїні та поворотів сюжету. Подвійна манера оповіді дозволяє дивитися стрічку і наївно і постмодерно. Фільм не дотягує їх обох до самого фіналу, на жаль, але сама Джоан Вайлдер як була, так і залишається дуже цілісним та органічним персонажем. Вона є одномірною персонажкою, про яку ми майже нічого не знаємо, це правда, але що «Роман з каменем» як не фантазія про читачку любовних романів, яка потрапила в такий роман?
«Загублене місто» оновлює «Роман не з каменем» не через головну героїню. Його головна точка самовихваляння – це головний чоловічий персонаж. Його грає Ченінг Татум, який цілком підходить для очікуваного типажу, але герой вирішений цілком протилежним чином, як анти-типаж. Відповідно, він не надто й готовий для всіх типових випробовувань та небезпек пригодницьких фільмів, але стрічка розвивається не у зовсім серйозній модальності, що робить героя Татума цілком для них придатним. Але об’єкт фантазії, чоловік, не такий важливий. Визначальним в «Романі з каменем» була саме героїня, і якщо «Загублене місто» хотіло б бути концептуальним оновленням, починати треба було теж з героїні.
«Загублене місто» дійсно представляє зовсім інший варіант героїні. Героїня Сандри Буллок теж письменниця любовних романів Лоретта Сейдж, але це чи не єдина її спільна риса з героїнею «Роману з каменем». Фільм доволі багато розповідає про неї:
1. Вона є авторкою щонайменше 20 книг романтично-пригодницького типу, в яких головними героями є завжди одна й та сама пара – Анджела Лавмор (сама Буллок) та Алан Деш (Чейнінг Татум). Судячи з останньої книги, про яку ми дізнаємося трохи більше, вони розповідають про полювання за скарбами давніх цивілізацій.
2. Після коледжу героїня Буллок почала писати дисертацію про давню цивілізацію Д (повністю вигадану для фільму), але кинула після смерті чоловіка-археолога 5 років тому.
3. Фільм прямим текстом каже, що в Лоретти з чоловіком були якісь спільні проєкти, але майже не деталізує їх . Вочевидь, вони стосувалися саме археології.
4.За останні 5 років вона нічого не написала крім роману, закінчення якого ми бачимо на початку фільму. В ньому йдеться саме про пошуки Корони, головного артефакту цивілізації Д, якою Лоретта Сейдж займалася професійно.
5. В цьому романі Лоретта публікує переклад якогось напису, який залишився від цивілізації Д, на мові, яка не тільки мертва, а й яку не вдалося досі розшифрувати. Саме це привертає увагу до неї героя Деніела Редкліфа, який силою запрошує її допомогти йому знайти цю Корону, якою він одержимий.
Якщо все це зібрати до купи та прикласти до однієї особи, то вийде дивна картина. Наприклад, Лоретта писала свою дисертацію із чоловіком якийсь надприродний проміжок часу. Чому впродовж десятиліть її не було закінчено частково пояснює, мабуть, те, що вона була набагато більше зайнята своїми романами, яких до смерті чоловіка вона написала щонайменше 19. Її книги – класична література того типу, де нефритовий стрижень зазирає у рожеву пещеру, але з пригодами (навіть, вочевидь, для нефритового стрижня, бо як ще підтримувати інтерес читача у 20 книгах, де герої є одними й тими самими людьми?). Це непоганий апгрейд, тому що любовний роман давно еротизувався. На це треба було реагувати. На відміну від Джоан Вайлдер в «Романі з каменем» персонажка Сандри Буллок абсолютно не вірить в те, що пише, що демонструють її іронічним ставленням до подібної літератури. Це важлива відмінність, втім вона не додає симпатії героїні. Навпаки, це робить нашу Лоретту досить цинічною особою.
Більше того, нам постійно стверджують, що героїня «Загубленого міста» є ніби занадто гарною для цієї літератури. Вона публікує у романах справжні переклади, яким місце у наукових роботах, вона сипле латинськими фразами, на зустрічі із читачами вона розповідає, що «цивілізація Д» виникла тому що європейці просто не могли вимовити її повну назву, й тому, за типовою колонізаторською модою, скоротили її назву до однієї літери. Й стверджує, що є сапіосексуалкою, що не є, власне, чеснотою, а просто характеризує її героїню, яка це стверджує на зустрічі з читачами секс-роману, який самий і написала. Чому вона по-снобськи стверджує, що її заводить інтелект, коли пише дурні романи по шаблоним формулам? Чому вона називає свій роман «Загублене місто Д», повторюючи ті самі колоніальні практики? Нарешті, чому вона взагалі пише роман, побудований за типовими практиками колонізаторської археології білих європейців? Всі моделі героїв, подібних до Індіани Джонса чи Алана Куотермана відображають той тип європейського археолога/авантюриста/військового 19 століття, який бачив весь світ лише як величезне поле для своїх забаганок, випробовувань своєї мужності чи обіцяння слави та досягнення наукових олімпів, нових висот, глиби та всього іншого, що запалювало його уяву. Й романи наслідували екзотизацію «інших» земель, які грабують наші героїчні археологи. Отже, Лоретта Сейдж окрім того, що цинічна, ще й лицемірна особа, виходячи з того,що про неї розповідає сам фільм, але “Загублене місто” абсолютно не помічає внутрішніх конфліктів.
Нарешті, чому вона закинула дисертацію, але продовжує свою наукову роботу у своїх романах достеменно невідомо. Звісно, є дуже небагато фільмів, в яких наукова робота не виглядає профанацією. Тобто, зрозуміло, що у нашому світі десятки років наукової праці не відбуваються безслідно, без публікацій, без зв’язків у цьому світі, без прив’язки до інституцій і так далі. Але це навіть погано зрозуміло з логіки фільму. Вона закинула свою наукову роботу, тому що вмер її чоловік. Але вона її продовжила у непідходящому для цього медіумі (художній літературі)… вочевидь, тому що в неї вмер чоловік? Може, звісно, це був ще якийсь старий переклад часів коли її чоловік був живий, а вона сповнена філологічної наснаги, що робить весь цей абзац недоречним й занадто спекулятивним. Тим не менш, образ героїні Сандри Буллок у «Загубленому місті» постійно виглядає абсурдним поєднанням несумисностей.
І апгрейд сюжету такий самий абсурдний, що й в героїні. Тут не має великого значення, що острів, на якому відбувається більша частина фільму, цілком вигаданий. Це уявна географія сучасного Голівуду, яка вигадує якусь бідосю Соковію у Східній Європі, щоб розтрощити її спільними зусиллями купки супергероїв. В цій уявній географії можна робити все що завгодно з тубільцями, оскільки в них немає історії, сприйняття самих себе й вони живуть у повній несвідомості до прибуття сюди таких саме вигаданих героїв з першого світу. Тобто, з ними можна продовжувати робити все те, що раніше у літературі та кіно робили з цілком справжніми землями та людьми. Модель, за якою цей острів у «Загубленому місті» стає доступним, все та ж стара. Герой Редкліфу, син медіа магнату, просто купує половину його як сандвіч за стійкою, щоб проводити розкопки. Звісно, він є антагоністом, який всіма своїми діями демонструє як не треба робити, а сама подорож героїні відбувається не за її волі. Тобто фільм, створений для задоволення глядачу, тепер застосовує ці ніби застарілі та токсичні практики вже як дії злодіїв, але все-таки застосовує, бо інакше не було б ніякого фільму, а на це вже піти не можна. Насправді це найбільше, що можна було б очікувати від подібного фільму. Його конструкція невід’ємна від відношення до світу, яким вже не можна вихвалятися. «Загублене місто» свідомо намагається відійти від нього, але матеріал чинить надто великий опір.
І це дозволяє лише задекорувати ту саму стару історію. Не кажучи вже про те, що в побудові фільму забагато структурних елементів з «Роману з каменем». Було б цікаво, якщо б ця історія навчила героїню Сандри Буллок не експлуатувати заїжджену та не вжене зовсім здорову тему, й вона не написала на її основі ще один роман, в основі якого все теж саме лицемірство та цинізм. Й герой Чейнінга Татума тут якраз є ідеальним героєм для того, щоб не показати їй це, а спонукати продовжувати. Він і доводить їй, що вона повинна поважати свою літературу чи, скоріше, її читачів й взагалі є ідеальним споживачем цього всього й клієнтом ретрітів для білих людей в екзотичних країнах із гарним кліматом. Він занадто тупий,щоб зрозуміти в чому проблема навіть. Те, що автори сценарію роблять його й самопроголошеним феміністом, є гірким жартом. Справді, от в пригодницькому романтичному фільмі з’явився фемініст. Напевно, тому що він занадто тупий, чи як ще зчитувати один с меседжів «Загиблого міста»? І сучасність фільму полягає лише в тому, що тепер не тільки чоловіки можуть бути носіями колонізаторських практик, а й жінки. Ну добре.
