“Відеореєстратор” – багато в чому правильний другий фільм. Це не значить дуже вдалий або приємний на вигляд. Але для такої фігури як Роб Севедж та з таким дебютом як “Гост” (Host, 2020) такий наступний фільм є логічним кроком. Багато елементів його зум-горору епохи ковідного локдауну тут також є, але тепер оповідальні можливості того, що дали смартфони, інтернет, стрімінг наживо тут досить екстремально протестовані. По-перше, тому що це божевільний фільм. А по-друге, тому що їх дали в руки одній з найбільш анархічних жанрових героїнь за багато десятків років. Власне, занадто хаотична манера оповіді та особа головної героїні є майже повністю відповідальними у досить низькі рейтинги фільму, особливо глядацькі. Такі фільми отримують багато гейту, й “Відеореєстратор” є підтвердженням саме такої реакції, коли фільм перетинає межі того, що глядач вважає своїм глядацьким задоволенням. Однак, такі фільми корисні й навіть необхідні, тому що є майже експериментами у обраному колі способів представлення фільму.
“Гост” був “екранним” горором та вийшов як одна з перших реакцій на перший ковідний локдаун. Тоді він здавався швидким кон’юнктурним реагуванням – фільм важко було навіть кваліфікувати як повнометражний з його 57 хвилинами. Однак, треба було й оцінити небажання “Госту” бездумно затягувати час. Якщо він і був знятий поспіхом, обідравши сюжет до голого перфомансу, цей перфоманс був класно зроблений. Другий фільм теж в онлайні. Його героїнею є влогерша, яка постійно стрімить, втім ми бачимо не самий стрім, як, наприклад, в “Смертельний стрім”, а те, що пише камера. Це значить, що ми продовжуємо дивитися фільм навіть тоді, коли в героїні немає інтернету та глядачі її стріму не бачать, що відбувається, та не мають змоги коментувати.
З точки зору методу представлення “Гост” і “Відеореєстратор” – це нащадки found footage горору, які зберегли свою псевдодокументальність, але новий навіть тісніше пов’язаний з цим субжанром, тому що в його героїв є інтенція знімати та показати зняте іншим. Просто тепер немає дистанції між зйомкою та дистрибуцією – все зняте моментально транслюється для всіх онлайн. Але хаос першого фільму Севедж помножив на десять. Камера тут стає набагато більш мобільною, тому що коли героїня виходить з автівки, героїня стримить з телефону, закріпленому просто на голові. Це та сама манера зйомки яку звикли проклинати на кшталт “трясця твою камеру” ще в нульові, але тепер, ми вже в епіцентрі 10-бального землетрусу, де важко щось розгледіти в принципі.
Псевдодокументальний горор взагалі пійшов досить далеко по шляху радикальної камери й іноді отримував майже авангардну картинку (це розширювало оповідальні можливості, але в даному випадку це не важливо). Можна згадати принаймні японський “Прокляття” (Noroi, 2005), новеллу “Тиха гавань” з V/H/S 2, “телефонні” епізоди з австралійського “Озера Мунго” (Lake Mungo, 2008) й особливо “Плівки Покіпсі” (The Poughkeepsie Tapes, 2007), де зображальні можливості такого методу вже важко назвати і зображальними і можливостями. Явище found footage взагалі було і є цікавим, тому що у конвенційних нормах було кіном, що не полегшувало процес жування попкорну глядачем, у той час як було кіном жанровим – тобто тим, що ми зазвичай асоціюємо з розвагою, а не роботою. І з усіх перерахованих фільм Роба Севеджа, напевно, треба визнати одним з переможців у тому наскільки антикінематографічно в традиційному сенсі він виглядає. “Відреєстратор” іноді вже нагадує абстрактні роботи Стена Брекіджа, але якимось дивом все одно розповідає історію. Часто так робити, напевно, не треба, але у якості одиничного досвіду “Відеореєстратор” треба занести до досягнень – причому як режисерських, так і глядацьких.
Аглі спосіб подачі фільму цілком відповідає його героїні – другій важливій рисі фільму, яка доведена до екстремуму. Саме героїня Енні Гарді, яку грає сама співачка Енні Гарді, є, схоже, головною причиною таких низьких рейтингів фільму. Тут вона грає дівчину, яка веде “імпровізоване музичне шоу інтернету №1” під назвою Band Car – імпровізований реп, який Енні читає під примітивній біт найдешевшого пластикового синтезатору під час поїздок автівкою.Лос-Анджелесом.
Ені – видатна людина, якщо б ця категорія людей визначалася їх вмінням дратувати інших. Якщо Енні входить в будь-яку громадську будівлю, літак, магазин чи просто в громадську вбиральню, букмекерські контори навіть не будуть приймати ставки чи викинуть її звідти з скандалом. Вони будуть приймати ставки тільки скільки пройде часу перед тим, як її викинуть. Якщо візуалізувати на екрані те, що каже Енні у фільмі впродовж будь-якої хвилини фільму, то цю стрічку заборонять в усіх без виключення країнах світу. Деякі хвилини хіба що можна екранізувати для продажу на порно-порталах, присвячених дуже спеціальним інтересам. Енні не можна змусити носити маску (а події фільму знову під час ковідного локдауну) і вона вважає ковід заговором. Головна проблема Енні в тому, що світ населений придурками з ментальністю вівців та ліберастами (libtards). Просто кажучи, Енні була б загрозою західної цивілізації, якщо б не була лише однією тендітною дівчиною. Її героїню б обожнював Фассбіндер. Це одна з найанархічніших персонажок кіно. Можна подумати, що її персона визначена тим, що вона ж стрімеркою, оскільки в новітньому кіно такі персонажи повсюдно створюються як об’єкти сатири. Але в цьому випадку, її характер, скоріше, є щасливим поєднанням залежності від уваги інших та природна схильність Енні обливати лайном всіх навколо себе.
І от ось в такої персонажки є друг, але на лихо для авіокомпанії, якою Енні полетить, та приблизно всіх, хто зустрінеться з нею на її шляху, він живе в Англії Саме в Лондон вирушає Енні до свого друга Стретча, з яким колись була в одній музичній групі. Але дуже швидко з’ясовується, що Стретч почав жити цілком нудним життям: живе з дівчиною в охайному англійському будиночку та працює доставщиком їжі. І Енні для нього тут і зараз – трохи забагато, але для його дівчини Енні забагато від першої секунди побачення. Наскільки реактивною є персонажка Енні Харді може свідчити тільки той факт, що прибуває до будинку Стретча вона на дев’ятій хвилині, а вже на шіснадцятій її долю вирішують на імпровізаційній нараді чоловік та його дівчина. Енні не чекає вироку, тому крае ключі від машини Стретча та вирушає Лондоном.
На телефоні, забутим хазяїном автівки поступає заказ на доставку (цей фільм того типу, які нехтують захистом телефонів), і Енні його приймає, не маючи зайнятись нічим кращим. Замість їжі їй зрештою доведеться везти жінку азійської зовнішності та середньо-похилого віку на ім’я Анжела кудись за місто, тому що їй пропонують великі гроші, й саме цій подорожі присвячена більша частина цього короткого фільму. З Анжелою щось не те, й її очевидне погане самопочуття та маска на обличчі змушує думати, що нарешті Енні знайшла хвору на ковід, який вона вважає фікцією. Але зовсім скоро Анжела починає поводитися як демон з пекла та відривати голови людям, а маска, як виявлялося, ховала не зовсім те, що ми очікуємо побачити у якості конвенційного людського обличчя. Але принаймні переконання Енні не постраждали. Це точно не ковід.
Те, як побудований “Відеореєстратор” навколо своєї героїні є дуже незвичним одразу з декількох точок зору як для фільму в цілком мейнстримному слоті. “Відеореєстратор” не є прикладом жанрово-експлуатаційного фільму, яким за типом можна вважати майже сто відсотків голівудських тентполів та взагалі фільмів з більш-менш пристойними бюджетами. Вони рідко дозволяють собі показувати героїв так, щоб не намагатися зманіпулювати глядача до емпатії до них. А фільм Севеджа робить саме це. Ми все одно намагаємося приліпитися до персонажки Енні, щоб співчувати ній, але Енні нам не дає, і саме це є джерелом глядацького роздратування. Більш того, фрустрація подвійна, бо теж саме, що і глядачі відчувають всі всередині фільма включно з монстрами. Її персонаж є виставленим середнім пальцем не тільки до глядача, а й до монстрів. Енні просто невмируща, і найнебезпечніші ситуації для для неї тут супроводжуються її найбруднішими жартами.
Але саме це робить фільм Севеджа доволі смішною ідіосинкратичною комедією з дуже цілісним характером, якого дійсно жаль вбивати. Від початку до фінальних титрів Енні послідовно пародіює нормальність та раціональність, корисність людей для суспільства та суспільства для людей, соціальні норми поведінки, й навіть поява монстрів ніяк не вплине на цілісність її характеру. В горорі фільм Роба Севеджа аналогом того, чим для романтичної комедії були фільми Джада Апатоу. В нульові цй жанр теж пережив оновлення героїв, при чому часто саме у псевдодокументальному горорі й частково в тому, що прийнято називати torture porn. Власне потім це оновлення перейшло в нові стрім-горори, “екранні” горори та онлайн-горори та отримало одне з своїх найрадикальніших втілень у “Відеореєстраторі”. І те який свідомий у своєму хаосі цей фільм робить Роба Севеджа режисером, за яким варто слідкувати. Він може позбутися цієї естетики, але неабиякі креативні здібності все одно ж залишаться.