«Кит» – камерний фільм, більшість дії якого відбувається в одній кімнаті, він має класичні монтаж та роботу камерою, причому класичні тут треба використати в сенсі наближеному до архаїчних. Навіть академічний формат цього фільму (1.33:1) відчувається не як данина тренду чи естетичним вибором, а потребою зануритися в методи створення кіно, коли широкоекранного формату взагалі не існувало. Отже, для його режисера Дарена Аронофскі «Кит» здається надто стриманою та дуже скромною роботою.
Надлишковість тут тільки одна. Це головний герой на ім’я Чарлі, що майже закінчив рити собі могилу за допомоги виделки та ложки. Його ожиріння готово вийти, здається, за всі відомі медицині ступені класифікації, й саме тому в першій ж сцені фільму ми самого Чарлі не бачимо, – ми дивимося в екран монітору, де проходить онлайн-урок з написання есе. Чарлі виконує роль вчителя, але його камера вимкнена, бо він соромиться показувати себе учням. Далі ми нарешті побачимо Чарлі – в сцені, яка нарешті трохи нагадає старого доброго Аронофські. В ній Чарлі буде мастурбувати під гей-порно та матиме щось на кшталт серцевого нападу, й посеред всього цього через не зачинені, як виявляється, двері його квартири, до нього зайде неочікуваний гість та й ще місіонер від церкви, в якій проповідуть полюбити Ісуса негайно, тому що Страшний Суд вже близько.
Дуже вчасно. В персональному для Чарлі сенсі інформація про страшний суд виявиться майже правдою. Через наступну персонажку фільму Ліз, його друга та медсестру та чи не єдиний зв’язок з зовнішнім світом, ми дізнаємося, що в Чарлі гостра серцева недостатність. Якщо не зробити щось негайно, жити йому залишилося приблизно тиждень. Титр «Понеділок» на початку фільму, отже, натякав, що під ритмічне відбивання днів фільм буде розповідати історію протилежну біблійному тижню творення світу – про останній тиждень життя Чарлі, гори, в якій знаходиться боязка, тендітна й на дрізки розбита людина. Те, що тиждень останній – не спойлер навіть якщо не згадувати любов Аронофскі доводити своїх героїв до точки, коли вбити їх бути милосердніше, ніж продовжувати щось з ними робити. В «Киті» ця інформація, сказана на початку фільму, сприймається як даність. Брендан Фрейзер у ролі Чарлі та в костюмі товстуна складає неймовірне враження – неймовірне й тому, що здається, треба мати залізне здоров’я, щоб дотягнути до настільки патологічної стадії ожиріння, але все має закінчення.
«Кит» цілком знаходиться у розповсюдженому шаблоні фільмів про помираючих людей, які будуть прагнути зробити хоч щось правильне в часовому цейтноті решти свого життя. Можна навіть здогататися, що в Чарлі буде не весь тиждень, а менше. Навіть бог вклався із творенням світу за шість днів, але з тих пір умови життя значно покращилися, тому Аронофскі дає герою на всі його справи щось типу стандартизованого робочого тижня. І фактично в нього є лише одна справа. В Чарлі є донька, яку разом із дружиною він кинув 8 років тому заради чоловіка, й з тих пір не мав змоги бачити її через відсутні права опіки та відношення до нього дружини (але це ж відмовки, чи не так?). Потім любов його життя помер, Чарлі почав їсти й тепер виглядає як ми бачимо. Й тепер, перед смертю, існуючи у неминучій сценарній визначеності, він знову хоче її бачити та досить швидко знаходить спосіб це бажання здійснити. Тобто це досить банальна історія, в якій “почав пити” замінено на “почав їсти” з відповідними наслідками.
Якщо дивитися його на прискореній удесятеро швидкості, «Кит» має всі шанси виглядати як декілька персонажів та персонажок, що комічно пересуваються туди-сюди навколо нерухомої фігури Чарлі, що займає диван посеред вітальні. Драматургічні витоки фільму, знятого на базі п’єси Семуеля Хантера, який також автором сценарію, цілком очевидні. Чи не половина фільму знята в одній кімнаті, іноді потрапляє в інші та майже ніколи не демонструє світ за межами квартири, роблячи її другою тюрмою Чарлі після його тіла. Чарлі будуть послідовно відвідувати його розлючена на весь світ, але в першу чергу на Чарлі, донка Елі (Седі Сінк), його подруга Ліз (Хонґ Чау) та хлопець-місіонер Томас (Тай Сімпкінз), котрий не покинув ідею загарпунити до царства небесного кита Чарлі.
Неважко побачити, що саме в цій п’єсі привернуло увагу режисера. Вона не тільки дотична багатьом його роботам, але й має те саме поєднання прямоти та надлишковості, яке завжди робило Аронофскі легкою ціллю для насмішок. Він не є елегантним режисером, що підносить свої роботи в тонкий спосіб, а достатньо рафінована публіка сьогодні не толерує прямих методів, якщо вони не пов’язані із конкретними політиками, до яких його фільми не мають мало відношення. Його корпус робіт легше порівнювати з експлуатаційним кіно, причому не періоду 60-70-х, а класичного американського експлуатаційного фільму, що існував як невеличка позаголлівудська індустрія 20-х років по 1959 рік. Це були «профілактичні» фільми, що демонстрували небезпеки різних табуйованих середнім класом практик, як позашлюбний секс (та обов’язкові венеричні захворювання як наслідок), інцест, приймання наркотиків й інших. Але попередження було індульгенцію таких фільмів, щоб мати право демонструватися в кінотеатрах. Індустрія, зрозуміло, існувала не стільки для профілактики, а для демонстрації цих самих гріхів, що знала, зазвичай, і публіка, й отримувала на них свою порцію шоку та приємного збудження разом. Аронофскі, звісно, працює зовсім в іншому соціумі та часі. З класичним експлуатаційним кіно прямим чином можна було порівняти хіба що «Реквієм за мрією». Однак цей режисер так само обирає щось, що дуже виділяється, що привертає увагу своєю хворобливістю, дивністю та майже табуйованістю. Й тягне до екстремуму. Кожен раз Аронофскі робить це з різними цілями, оскільки логічно, що його фільми не є повними повторенням один одного, але цей прийом майже незмінний.
В «Киті» є ще одна дуже цікава та дуже характерна для Аранофскі риса. Цей фільм, попри безліч ознак свого часу, етнічне різноманіття акторського складу, гаджети, теми, здається трохи фільмом у історичному вакуумі, тому постійно здається, що з його героями щось не те. Вони не схожі на більшість героїв та їх реакції в інших фільмах про наш час. Аронофскі взагалі не про історизм. Більшість його історій універсалістські. Більшість його героїв ніби керовані досить сумнівними передумовами про сталість характеристик та реакцій людей без огляду на їх конкретне історичне оточення, тому вони здаються несправжніми. Це найбільш помітно в «Мати!», де все створене середовище цілком символічне, хоча й досить неоковирно модернізоване для того, щоб здаватися сучасним. Так і в «Киті», герої якого занадто одномірні та виглядають занадто несучасними навіть з огляду того як створюються характери. Елі занадто визначена тим, що батько кинув її з матір’ю 8 років тому. Її проблема не стільки в тому, що ця тема в принципі заяложена в кіно США, а в тому, що фільм поводиться з нею наче її відкрив, й Елі, раптом стає персонажкою фільму 50-60-річної давнини. Томас, хлопчик-місіонер, – це настільки дивно, що навіть в самому фільмі це є предметом жарту. Й сам він поводиться як персонаж фільму у часи, коли інших форматів окрім 4:3 в кіно не існувало. Йому треба тільки навчитися казати gee whiz, і це буде готовий другорядний герой з фільму 40-х. Зрозуміло, що такі риси можуть відвертати глядача, особливо якщо розглядати кіно як процес нашої синхронізації з часом – перевірку соціального годиннику, яку ми робимо щодня. Якщо підходити до фільмів Аронофскі з такою задачею, часто виявляється, що ми порівнюємо показники годинника та секундоміра. Це може бісити, цілком зрозуміло. Однак, все сказане не значить, що «Кит» не може мати інших чеснот. Його герої відчуваються існуючими трохи поза часом, вони надто абстрактні на якомусь більш соціальному рівні, але у той же час вони дуже переконливі, бо вони існують у буквальному сенсі на межі, у свій найтяжчий період, що, зрозуміло, отримує більшу емоційну відповідь від тих, хто на них дивиться.
“Кит” так само про типову фігуру для режисера, але його функція тепер не в тому, щоб звертатися прямо до глядача. Герої Аронофскі не могли вийти з коконів своїх надмірностей. Вони існували в умовах цього хворобливого детермінізму і, за почесним винятком “Фонтану”, лише доводили себе до фіналу, стаючи дідактичною фігурою для гладача. Власне, це ще одна причина, чому над цим режисером було легко сміятися. Навіть якщо вони виживали, вони лише перезапускали процес (“Мати”, втім, тут є інверсія, оскільки типовий герой для Аронофскі тут персонаж Бардема, а не Дженіфер Лоуренс) чи не могли оцінити свого зцілення (“Пі”). Тут, в “Киті”, цей механізм порушено через декілька причин. По-перше, навколо головного героя нарешті зібралися хворі так само, як і він, й їх залежності та одержимості є дуже явним компенсаторним механізмом, який працює на повну потужність. Тобто герою вже не треба ставати іконою для нас, глядачів, оскільки інша людська територія тут винищена. Герої нарешті вирішують пробеми між собою. Всім їм потрібен Чарлі, як об’єкт, який зараз задовольняє їх ілюзорні потреби. Хлопець-місіонер хоче закрити свій гештальт та «по-справжньому» врятувати когось, компенсуючи свої проблеми з батьками. І цей хтось, так сталося, якраз і є Чарлі. Його донька ходить до нього, тому що Чарлі її банально купив, й вона не має жодного бажання пробачати йому нічого, а її брутальна прямота зі всіма є результатом не чесності, а розлюченості. І зараз вона хоче, що Чарлі здох, говорячи йому про це раз за разом. З усіх тут виділяється тільки героїня Ліз, тому що здебільшого вона є ангелом техпідтримки – вона не дає Чарлі померти, вона пояснює іншим, а з ними й глядачу, що трапилося з Чарлі взагалі, вона приносить здобич у вигляді візка, щоб Чарлі міг бути більш мобільним та урізноманітнив мізансценування фільму. Нарешті, вона тихо зникає зі сцени, коли настає вирішальна година.
Про Чарлі й годі говорити: він заїдає травму в своєму житті, він теж керується ніби егоїстичними сподіваннями бути прощеним перед смертю й так само існує в досить лицемірній системі умовностей зі своїми учнями на онлайн-курсах (в «Киті», щоправда, представлений світ, в якому можна писати літературне есе чи «чесно» чи «як треба», й об’єднуючого варіанту навіть не передбачено). Він тут головний герой, але типологічно вже не єдиний . Й якщо згадати, що він активно шукає контакт зі своєю донькою, то нарешті можна спитати: навіщо?
«Кит» досить далекий від психологічних механізмів спокутування провини, налагодження зв’язків та інших комерційних моделей мелодрам, що знаходяться в одній тій самій парадигмі, коли герої підлаштовуються під проекції, бачення один одного, й на цій основі відбувається ілюзорне єднання останнього акту фільму. Для «Кита» це безперечно ще буде ще однією ілюзією. «Кит» довго, театрально, не завжди елегантно вибудовує своє середовище, свої теми, свої діалоги, та ми сидимо разом з героями в якомусь жовто-зеленому просторі, в якому навіть немає яскравих кольорів. Що робить цей сценарій і фільм, який оживив цю абстрактну схему, дійсно непересічними, так це те, що свої банальності, свої цілком навмисні бескінечні повторення одного й того ж він послідовно зводить до клаптику паперу, потім до однієї сцени й нарешті до одного слова, поступово розкриваючи і сенси і контекст все більше.
Головний герой «Кита» весь фільм настирливо намагається читати невеличке есе на листі паперу кожен раз, коли в нього хапає серце та він думає, що помирає. З перших до останніх сцен слова цього есе, що присвячені «Мобі Діку» Генрі Мелвілла, історії про капітана Ахаба, що одержимо полює за білим китом на ім’я Мобі Дік, – постійний рефрен фільму. Ми чуємо текст есе багато раз, але жодного разу повністю. До фіналу ми не знаємо хто його написав та чому воно має так багато значення для героя Брендана Фрейзера, окрім того, що «це дуже хороше есе». Навколо нього стільки набудовано, що цей клаптик папіру набуває вже магічних рис – це і є відповідь на питання навіщо Чарлі подзвонив своїй доньці. І повторюючи один той самий текст, кожен раз просуваючися трохи далі, фільм нарешті дійде до останнього слова цього тексту. І так і не скаже цього слова. А потім прийде не зовсім туди, куди очікуєш.
«Кит» – історія порозуміння та зв’язку, але блискуче парадоксальна, тому що кінець-кінців вона реалізується не через об’єднання, а розділення. І похмурий, чорний фінал самої п’єси за таких висновків тут б виглядав більш правильним, але в фільмі це видох полегшення, бо він звільняє. Чарлі помирає, тому що тільки в останню годину може дозволити те, що за нормальних обставин ми не даємо зробити з собою, – об’єктизувати себе, але тут це акт великодушності та любові. Ціною останніх зусиль він може продемонструвати, що життя капітана Ахаба не зміниться на краще, якщо він вб’є цього чортового кита.
