Крива хронометражів фільмів Арі Астера вирушила донизу. Після ретельно відрахованого до без хвилини за три години “Усі страхи Бо”, “Еддінгтон” розташовується вже майже у оскарівському хронометражі, хоча навряд буде винагороджений американською кіноакадемією чимось крім від здивованого погляду. Попри те, що “Еддінгтон” не є вже таким розбухлим від невротичного креативу, й більше того – тепер є очевидно соціальним фільмом, – це стрічка Арі Астера, а значить, що він залишається маргінальним продуктом для кіноістеблішменту в США. Принаймні поки що.
В тій інтертекстуальній системі, де фільми не розповідають про реальність, а лише про інші фільми, “Еддінгтона” легко долучити до неовестернів. Своїм середовищем він обирає містечко в Нью-Мексико, ставить своїм головним героєм шерифа й навіть починає фільм з приходу у місто людини без імені – тільки не Клінта Іствуда у пильному пончо та на сяючому коні, а місцевого безхатька – славу та сорома Еддінгтона й, мабуть, всіх округів накруги. Як і в справжньому вестерні, тут є свій фронтір, але з поправкою на час – територія юрисдикції шерифа межує з індейською резервацією, де є своя поліція.
Отже в цій системі “Еддінгтон” існує як, перш за все, як інтерпретація вестерна, а вже потім як його оновлення. Щоб оновити щось, треба побудувати свою, структуровану версію явища, яке ти намагаєшся оновити. Стрічка Астера, я думаю, абсолютно прозора у тому, чому “Еддінгтон” обирає стільки поверхневих характеристик саме вестерну, хоча збирається розповідати про життя містечка під час ковідного локдауну у травні 2020 року, коли й так високу соціальну турбулентність посилило вбивство Джорджа Флойда – тобто обмацувати саму реальність. Модель статичного вестерну, історія якого обертається навколо міста (а не, наприклад, динамічної подорожі), майже завжди буде мати героєм саме місто теж. Тому “Еддінгтон”. І ставка чималої кількості таких вестернів – це подальша доля міста, вирішувана через протистояння конкретних сил, баланс яких порушує хтось новий, прибулець. У цьому сенсі одним з найперших або навіть найпершим неовестерном, який залучив цю модель, був “Поганий день в Блек-Рок” (Bad Day at Black Rock, 1955). Історію міста, тобто продукта суспільної людської діяльності, осмислення та категоризації, вже набагато легше масштабувати до розмірів країни. Таким чином, протистояння людей у вестерні, наприклад, можна розглядати як протистояння того, який шлях обере чи відторгне вся країна, демонструючи ціну того шляху та пророкуючі можливі наслідки.
Встановлення інтертекстуальної рамки фільму та його зв’язку з світом поза екранами можна було б продовжувати тривалий час. Можливо, навіть варто було б, оскільки це половина “Еддінгтону”. Попри типову для Астера щільність фільму, а у цьому випадку й насиченість його сучасним у всіх його проявах, саме гра між сенсами вестернів минулого та безглуздям реальності теперішнього його і визначає. Але я обмежусь лише першою сценою, тому що на неї Астер, як працьовитий моллюск, якому в мушлю потрапила пісчинка, нашаровує перламутр всього фільму. “Еддінгтон” теж починається з того, як у місто заходить Він (Кліффтон Коллінз-молодший). Хоча він верзе нісенітниці, наш обірваний, брудний і, схоже, бухий прибулець теж приносить з собою, свого роду, цінності. Єдиний герой фільму, який не проводить своє життя онлайн в медіа-системах на кшталт соцмереж, він приносить у місто ковід (однозначної відповіді фільм не дає, але це реалістична гіпотеза), що, як відомо, по мережі не передається. Колись у ранішньому вестерні він мав би таємничий та привабливий статус блукача, але в сучасному світі цього фільму в нього залишився лише сучасний маргіналізований – бродяги, тому є логічним, що він не може стати головним героєм цього фільму – лише дратівливим чинником для його справжнього героя.
Трохи млява реакція на “Еддінгтона” в Канах, якщо повертатися до першого абзацу та реакцій на фільм, дивує та ні. Дивує, тому що це фактично перший гучний фільм про ковід та локдаун саме як соціальну ситуацію навесні 2020 року. Не дивує ж з огляду на попередні фільми, викликані локдауном, деякі з яких встигли прем’єрувати в основних програмах поважних фестивалів. Якщо робити огляд того вибуху фільмів про ковід, який спочатку засипав порохом документалістику, а потім осів залишками на ігровий сегмент, то він майже повністю буде складатися з стрічок, в яких герої рефлексують щодо ситуації обмеження свого звичного способу як даності, з якою вони погодилися, яку приймають, й яка стає об’єктом їх дослідження – нової, дивної реальності, основи якої не ставляться під сумнів. Від “Коми” Бонелло до вже майже кітчових ламентацій у “Поза часом” Олів’є Ассаяса європейське кіно демонструвало надзвичайну лабільність й не шукало своє нахтнення у реальному і дуже наявному суспільному напруженні, яке породжував локдаун, виплескуючись у різноманітних конфліктах. І зараз неважливо погоджувалися його автори з причинами локдауну або ні.
Натомість “Еддінгтон” є виразно іншим фільмом. Якщо шукати йому інші інтертекстуальні контексти, то його можна порівняти з безліччю одноманітних фільмів (і декількома, що вирізняються) про зловісні світи майбутнього, де держава санкціонувала соціальні системи, які суттєво обмежують те, що здається невідлучними свободами зараз (лідують прояви емоцій), й які завжди закінчуються поваленням несправедливості героями. Втім, “Еддінгтон” буде, звісно, пародією на такі фільми, хоча в його основний суб’єкт спротиву – самого шерифа містечка у виконанні Хоакіна Фенікса, – сценарій та його акторське втілення заклали набагато більше об’єму, ніж вимагає проста пародія. Почасти, напевно, тому, що сам Астер наврядчи вірить у недоцільність локдауну, але точно розуміє, що весна 202 року унаочнила реальні конфлікти, з деякими з яких суспільство не хоче мати справ. Частково тому, що воно живе онлайн, й це теж стає важливою складовою фільму Астера.
І, власне, цінність та гострість конфліктів в “Еддінгтоні” голосно вимагали не шикувати героїв за два боки від лінії, що ясно та чітко розмежовує демократів та консерваторів – не тільки у якості об’єктів та суб’єктів сміху, а й у якості належності до цих таборів і зрештою існування цих таборів взагалі. Це один з виразно показових фільмів останнього десятиліття які демонструють, що в США не існує ідеологій. Існує нескінченний інформаційний океан, наповнений людьми та їх їх прагненнями, приниженнями, незадоволеннями, пихатостями, злістью, глупотою, хтивістю, недомовленостями, помилками або розрахунками, ненажерливістю, бажанням подобатися іншим тощо. І всі автори цього океану бовтаються у його водах, шукаючи міфічний острів грошей, слави та успіху. І що розвинута споживча система саме в США надала стільки можливостей для каналізації неврозів та параноїдальних станів, що роздула абсурд до бульбашки таких розмірів, що в ній існують приблизно всі. З огляду на те, що майже все в “Еддінгтоні” здається позбавленим здорового глузду, то про які ідеології можна говорити?
І якщо знову повернутися до вестернової прошивки “Еддінгтона”, то спосіб, за яким діють Астер і компанія, регочучи до нестями, цілком очевидний. Вони прикладають до вестерновий ситуацій сучасні реалії. У результаті виходить якась маячня, але яку вони продовжують ніжно обставляти знайомими декораціями жанру (у цьому сенсі сцена у музеї безцінна). І кульмінація, що формально повністю відповідає вестерновому канону, рафінує для фіналу єдині дві речі, що ще залишилися в США в офлайновій реальності: це гроші та зброя (насильство). Ця діалектична пара і складає майбутнє США.
Для Арі Астера “Еддінгтон” спочатку здається дещо дивним фільмом. Хоча в “Усі страхи Бо” в нього був очевидний заїзд на територію соціальних характеризацій (у першій і особливо другій новелі), він не давав причин думати, що, як і багато інших модних зірок-віртуозів режисури, його цікавить щось крім самого себе. Але його натура, схоже, виявилася відмінно пристосованою для того, щоб висвітлити безглуздя сучасного життя сучасними методами, знову познущатися над Хоакіном Феніксом, вклонитися надихаючим зразкам минулого і продемонструвати що, незважаючи на надихаючі зразки минулого, все в країні йде своїм чередом, що каже і про майбутню долю самого “Еддінгтона”.
